Як тільки відставку Валерії Гонтаревої з посади голови Нацбанку взявся ініціювати нардеп Сергій Тарута, пані Валерія миттю обросла захисниками та прихильниками.
Вочевидь за принципом «ворог мого ворога — мій друг».
Однак те, що Тарута — олігарх, ще не робить Гонтареву висококласним фінансистом та професійним головою Нацбанку.
Власне, хто саме виступає за звільнення Гонтаревої, взагалі не вiдiграє жодної ролі. Вся сіль у тому, заслуговує вона на відставку чи ні. Спробуємо розібратися в цьому ще раз.
Історія з «Михайлівським»
Компанія Global Financial Integrity опублікувала дані про нелегальний відтік капіталів iз країн, що розвиваються. Як не прикро, але Україна належить саме до цієї категорії.
Отож, згідно з дослідженням компанії, ми опинилися на чотирнадцятому місці серед держав із найвищими обсягами незаконного виведення грошей.
За підрахунками Global Financial Integrity, за 10 років з України нелегально вивели 116,762 млрд. доларів. (Дослідження охоплює період з 2004-го по 2013 рік).
Дехто з фахівців вважає таку суму невиправдано завищеною.
Однак альтернативних підрахунків немає, отож припустимо, що, при збереженні показаної в період 2004—2013 років динаміки, з України щорічно «вимиваються» від 10 до 12 мільярдів доларів.
Через які «діри» «течуть» такі нечувані гроші? Зокрема, й через банківську систему. Недогляд регулятора за відповідними процесами — це той мінімум службової недбалості, який можна інкримінувати голові Нацбанку.
Класичним прикладом такого недбальства (якщо це було саме недбальство) є історія банку «Михайлівський».
Капітали вкладників «Михайлівського» буцімто йшли в банк, хоча де-факто опинилися на рахунках ТОВ «Інвестиційно-розрахунковий центр».
Від самого початку банк поводився доволі дивно, позаяк (як з’ясувалося згодом) не видав жодного кредиту з отриманих від фізичних осіб коштів.
Банку не заборонено виступати посередником та акумулювати кошти в інтересах інших фінансових установ, проте вкладники не знали, що при укладанні договорів з банком «заінтересантом» виступає ще й третя сторона.
У сухому залишку для вкладників «Михайлівського» склалася безнадійна ситуація: у випадку, якщо вони виступають клієнтами не банку, а фінансових компаній, Фонд гарантування вкладів умиває руки.
14 тисяч осіб залишилися без грошей, а скандал набув таких обертів, що його прокоментував навіть Президент Порошенко. Але, навіть попри позірне втручання голови держави, ошуканим вкладникам лишається хіба що розпочати довгий (і, швидше за все, безрезультатний) судовий процес — у надії на повернення коштів.
Але надія ця примарна, бо публічна обіцянка Порошенка «знайти та повернути вкрадене» не є прямою вказівкою для ФГВФО.
Хто має нести відповідальність за ситуацію, що склалася? По ідеї, Нацбанк повинна була б зацікавити специфіка діяльності «Михайлівського». Але ні. Згідно із законодавством, наглядати за рухом коштів з «Михайлівського» на рахунки фінустанов мусить Нацкомісія з регулювання фінпослуг, але відомство це — на межі ліквідації, а функції його незабаром візьме на себе все той-таки Нацбанк.
Як не крути, але НБУ як регулятор фінансових відносин повинен був прискіпливiше поставитися до банку «Михайлівський», а втім, хто сказав, що цього не сталося?...
Альтернативна версія подій говорить про те, що Валерія Гонтарева якраз дуже уважно придивлялася до «Михайлівського».
В кожному разі, саме компанія «Інвестиційний капітал України» (ICU) (котрою колись керувала нинішня голова Нацбанку) займався для «Михайлівського» пошуком об’єктів для поглинання.
Йдеться про ранній етап становлення «Михайлівського», коли банк був iще багатообіцяючим та амбітним, поводився як доволі агресивний гравець і заявляв про бажання скупити у Фонду гарантування вкладів активи тих банків, куди вже було введено тимчасову адміністрацію. (А продавалися такі активи, як ми розуміємо, за копійки).
Для повноти картини лишається нагадати, що Фонд гарантування вкладів очолює нині Костянтин Ворушилін — колишній голова ради Міжнародного інвестиційного банку, який належить Петру Порошенку.
Деякі ЗМІ копають iще глибше, i з їхніх розслідувань випливає, що Валерія Гонтарева діє не лише в інтересах свого патрона Порошенка, а й в інтересах деяких інших осіб.
Принаймні є підозра, що банк «Михайлівський» афільований iз компанією «Юнісон», де головою колись був Антон Клименко — старший брат Олександра Клименка, міністра доходів і зборів в уряді Азарова (керівництво «Михайлівського» такий зв’язок категорично спростовує).
Решта прикладів бездіяльності Нацбанку, можливо, не така яскрава, проте теж доволі промовиста. За приклад може стати тепер уже збанкрутілий банк «Контракт», який продав уночі (після завершення банківського дня) свою власну будівлю, і цей явно незаконний ґешефт пройшов повз увагу НБУ.
Шахрайські схеми Meinl Bank’у
Ще один цікавий момент пов’язаний з австрійським Meinl Bank AG — дуже «креативним» банком, котрий поділився з українськими колегами багаторазово «обкатаною» схемою фінансового крутійства. ЗМІ писали про те, що через Meinl Bank AG зникли гроші «Таврики», «Південкомбанку», «Автокразбанку», «Міського комерційного банку», «Фінростбанку», «Терра Банку», «Дельта Банку», «Київської Русі» та інших. Усього «випарувалося» 750 млн. доларів та близько 60 млн. євро.
(Окремий сюжет із «Дельта Банком» та вчасно виведеними звідти активами сина Валерії Гонтаревої ми не розглядаємо зумисно — історія ця вже стара як світ.
До того ж iдеться навіть не так про шахрайство, як про повну нездатність чиновника виконувати свої службові обов’язки).
Ми звикли звинувачувати Валерію Гонтареву в трьох очевидних гріхах: «падінні» гривні, «банкопаді» (часто штучному та не вмотивованому) та дуже специфічному підході Нацбанку до реструктуризації зовнішніх зобов’язань України, котрий не залишає поваги до нашої держави та не стимулює її потенційних кредиторів до подальшої співпраці.
Однак, як бачимо, є ще один момент, можливо, не такий очевидний, як решта промахів Гонтаревої.
Це — її невміння чи небажання зберегти активи, що належать українській банківській системі, цілими та недоторканними.
Адже якщо взяти на віру те, про що йшлося на початку статті — щорічне «вимивання» з України понад 10 мільярдів доларів, то слід зауважити, що ця сума перевищує всі транші кредитів від МВФ, отримані за останній час.
В Україні немає спеціалізованої структури, яка б займалася злочинами, скоєними у банківській галузi. Навряд чи це — велике упущення, оскільки кілька наявних «антикорупційних» інституцій не довели свою ефективність.
Але тим важливішою стає місія НБУ як наглядача за подібними процесами.
Інша річ, якщо голова голови Нацбанку (даруйте цю тавтологію) зайнята іншими потребами та турботами — підігруванням інтересам можновладців та олігархів (зокрема, й тих, що перебувають в екзилі).
Навряд чи це — ефективний спосіб побудови міцної та надійної фінансової системи в Україні. І навряд чи втрату довіри до банків можна пояснити їхньою «чисткою» (як це робить Гонтарева).
Голова Нацбанку обіцяє «повномасштабне відновлення» банківської системи вже у 2017 році.
Чекати лишилося недовго, проте великих сподівань на прогнози нашого головного фінансиста покладати не доводиться. Надто вже у Валерії Гонтаревої слова розходяться з ділом.
