Волонтер із позивним «Гід»: «У кожному історичному періоді країни-агресора є своя Буча і свій Гостомель»
Волонтерська команда Сергія Козуба допомагає військовим з 2014 року. >>
Де жив Тичина і застрелився Хвильовий: у знаменитий будинок "Слово" в Харкові вдихнуть нове туристичне життя
20.10.2016
Цей легендарний будинок мав трагічну долю. (Фото з альбому форуму «ГаліціяКульт».)
Львівські та харківські митці, що з літа намагаються популяризувати знаменитий будинок «Слово», не приховують своєї розгубленостi.
Вони самі стали ініціаторами в рамках форуму «ГаліціяКульт», який днями завершив свою роботу в Харкові, висмикнути з історичного забуття легендарну письменницьку будівлю.
Але, відчинивши її двері, безпорадно розвели руками.
Культурологічні, політичні та просто житейські пласти минулої епохи під дахом монументальної «сталінки» переплелися настільки тісно, що надмірним здався вже сам процес осягнення її сутності.
Як приступити до цієї глиби і що з того може вийти у результаті, митці наразі не знають, але вони готові збурювати спокій ідеями й далі «лупати ту скалу» маленькими просвітницькими акціями. Одна з них навіть уже готова до втілення в життя.
Дух минулого
На підсумковій дискусії, де учасники проекту показали перші результати своєї роботи, демонстрували досить просту фотографію: чиясь рука ось-ось натисне кнопку домофона, свідомо обираючи число 15.
До квартири під таким номером майже століття тому в цій будівлі вселився Майкл Йогансен і жив у ній доти, доки його зміг терпіти Павло Тичина, який мешкав поверхом нижче.
«Мандрівник і затятий мисливець, він (Йогансен) був дуже неспокійним сусідом: заряджав рушницю, гупав підлогою, бігав iз собаками, — пригадує донька письменника Миколи Дукіна Наталя. — Своєю активністю він дуже заважав спокійному літератору. Саме через це вони згодом за обопільною домовленістю помінялися квартирами».
Почувши у стінах цього будинку бодай одну з таких історій, хочеться одразу постукати у двері.
Неважливо, в які саме, бо фактично скрізь жили класики. Після таких оповідок здається, що енергетика минулого нікуди не зникла й далі існує тут відчутною паралельною реальністю.
Старожили навіть зізнаються, що у квартирі №9, де застрелився Микола Хвильовий, і тепер іноді чуються нічні кроки. А з квартири №22, що належала Остапу Вишні, доноситься далекий гавкіт його трьох мисливських собак і не надто породистої улюблениці Цяці.
Утiм харківський будинок «Слово» відомий перш за все своєю трагічністю.
У 20-х роках минулого століття тут відкрили житловий кооператив для діячів культури тодішньої столиці України, а вже через десятиліття фактично всі мешканці «Блакитної комуни» були страчені або засуджені через політичну неблагонадійність. Здавалося, влада спеціально зібрала їх в одному місці спочатку для тотального контролю, а потім зручної зачистки.
Жартома митці називали свої квартири «камерами попереднього ув’язнення», бо на якомусь етапі зрозуміли, що чорний «воронок» НКВС рано чи пізно приїде за кожним.
Власне, так і було: iз 66 помешкань чекісти спустошили більше сорока. Причому нищили не лише літераторів та художників, а й їхні родини.
Із деяких помешкань митців забирали по кілька разів, бо на місце арештованих вселялися ті, хто стояв у довгій черзі на житло. Найфатальнiша доля спіткала квартиру №26. За період iз 1929-го по 1936 рік звідси забрали чотирьох чоловік.
Спочатку двох друзів — художників Івана Падалку та Василя Седляра, які розписали українськими фресками стіни ДК ХЕМЗу.
А потім письменників Івана Сухомлина та Бориса Бездомного, які змінили тут почергово один одного після розстрілу двох перших мешканців. Доля обох літераторів i досі невідома. Їх вивезли — і все.
Чекісти згодом так увійшли в раж, що виконували свій репресивний план без особливих церемоній. Якось «воронок» приїхав до «Слова» за письменником Василем Минком, але його не було вдома.
Недовго думаючи, чекісти спустилися поверхом нижче й забрали поета-перекладача Василя Мисика. На свободу ув’язнений вийшов після п’ятирічного терміну на Соловках, хоча вперто доводив слідчим у ході «розслідування», що він не Минко.
Трава, що пробилася крізь вірші,
чи решітки замість неіснуючих могил?
Трагічна аура, яка оповила «Слово», мимоволі змусила харків’ян тривалий час просто обходити цю похмуру будівлю десятою дорогою. Згодом на історію письменницького кооперативу наклали суворе табу, тому знакова роль будинку в українській культурі стала потроху забуватися.
Не змінила нічого в цьому сенсі й поява на її стінах уже в часи Незалежності меморіальної дошки, де записані прізвища всіх репресованих класиків: без живих історій та екскурсу легендарними поверхами вона не викликає емоцій і не привертає уваги. Учасники форуму довго розмірковували над тим, чим можна вже зараз оживити «Слово», і таки винайшли кілька цікавих родзинок.
Ідею «підказали» самі мешканці «Нагірної комуни», які в 20-ті роки справді ще вірили в можливість прекрасного революційного майбутнього й натхненно описували його у своїх творах. Цитати з цих мрій було надруковано на листівках iз планом будинку літераторів. Їх роздали теперішнім мешканцям квартир, запропонувавши натомість поділитися власними мріями.
Така акція потрібна була для того, аби прокласти місток між тим, що тут було і що є тепер. Це може здатися дивним, але переважна більшість нових жителів «Слова» й гадки не мають, в якому історичному місці придбали собі квартиру.
Знехтувати потребою цих людей у спокої було б неправильно, тому учасники проекту вирішили пробуджувати їхній інтерес до співпраці поступово і ненав’язливо. Відгукнулися поки що одиниці, тому ентузіасти планують змінити сам підхід до популяризації минулого.
«Вже час розірвати це символічне поле жертв, у якому ми й досі перебуваємо, — пропонували учасники підсумкового дискурсу. — Треба людям сказати: «Слухайте, ви живете у справжній Мецці. У вашому будинку творили українські драйзери й селінджери. Цю класику вчать наші діти. Це так само круто, як сумка від «Гучі».
Наступним кроком стане виготовлення круглих металевих решіток, якими на землі обрамлять стовбури п’ятнадцяти прибудинкових дерев.
«На них майстри викарбують рядки з віршів поетів, що мешкали у «Слові», — каже одна з авторок ідеї Юлія Діденко. — Літери водночас служитимуть отворами, через які до кореневої системи потраплятиме вода. Згодом крізь тексти проросте молода зелень, що символічно сприйматиметься як нове життя. Цим самим ми хочемо сказати, що «Слово» — живе, і так само жива пам’ять про нього».
Правда, формат iз віршами не всім прийшовся до смаку. На думку опонентів, висока поезія не в’яжеться з землею, бо такий символізм натякає на її непотрібність. Саме тому на решітках було б краще викарбувати імена митців.
Тоді обрамлені дерева стали б умовним заміщенням могил, яких у таємно згублених класиків немає і вже ніколи не буде. Котра з цих ідей переможе, наразі сказати важко, але сам задум однозначно буде реалізовано на кошти однієї з європейських фундацій.
Учасники проекту також подбали про те, аби інформація про «Слово» з’явилася на міжнародному туристичному сайті.
«Заходьте і «кликайте», — запрошує долучитися до процесу популяризації письменницької Мекки координатор проекту Ірина Сальник. — Якби це була одна історія, то це було б не так явно. А тут — багато-багато людей, у яких споріднені долі, які робили свою ставку на майбутнє, називаючи його «блакитними далями».
Міжгенераційний диван
Сам по собі дім літераторів наразі нічим непримітний — сіра похмура будівля з не надто комфортним двориком, де Микола Хвильовий любив кататися на ковзанах.
Але все змінюється одразу, як тільки тут починають лунати напівзабуті, а тому вже трохи міфічні історії про людей «iз хрестоматії». Одна з них, наприклад, стосується телефонів, якi були встановлені як нечувана розкiш.
Згодом митці розкусили причину цього щедрого дару — у такий спосіб НКВСники прослуховували їхні розмови, шукаючи привід для арешту. Після цього завзяті мисливці Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогансен i Микола Куліш, який ніколи не тримав у руках рушниці, почали тікати з Харкова на полювання, аби вільно ділитися думками.
Якось після чергової подорожі за місто Куліш приїхав додому щасливий і з трьома качками. Дружина почала було скубти дичину й виявила на кожному птахові папірець iз написом «Укрптахопром — Харків». Цей випадок Остап Вишня описав у гуморесці «Як варити і їсти суп з дикої качки».
Відчути ту епоху можна також через речі, які, зокрема, разом iз сімейним архівом передала до Харківського літературного музею дружина драматурга Івана Дніпровського Марія Пилинська. З цим шкіряним раритетом пов’язано справжню романтичну сагу.
Свого часу до вродливих сестер Пилинських — Марії та Олени — залицялося чимало мешканців знаменитого будинку. Так ось, Павло Тичина закохався в Марію і годинами просиджував на цьому дивані, милуючись її вродою й тяжко переживаючи нерозділене кохання.
«Через багато років, — розповіла співробітник музею Ольга Резніченко, — на цьому ж дивані ночував Сергій Жадан, коли його ще студентом виганяли з гуртожитку. Більше того, майже всі відомі сучасні письменники (той же Юрій Андрухович), коли приїжджали до Харкова, теж спали на цьому «міжгенераційному» дивані».
Зворушлива житейська історія «Слова» час від часу продовжується й зараз завдяки вцілілим дітям репресованих митців. Скажімо, у 1993 році біля одного з під’їздів дому син Миколи Куліша зустрів свого шкільного товариша, з яким вони колись були тут сусідами.
Наразі обоє живуть у США, але побачилися в Харкові, куди їх в один і той же проміжок часу дивним чином привела ностальгія. Приїздила сюди також прийомна дочка Миколи Хвильового Любисток.
«Вона підіймалася сходами і про кожне місце у під’їзді , про кожну квартиру щось розповідала, — пригадує Ольга Резніченко. — Потім підійшла до колись своєї квартири й натиснула на кнопку дзвінка. Двері відчинилися через ланцюжок і одразу ж захлопнулися».
«Міжгенераційні» зв’язки бувають дуже проблемними, але їх доведеться налагоджувати.
