16 жовтня у столичному кінотеатрі «Кінопанорама» відбувся показ документального фільму Сергія Маслобойщикова «Свій голос» — про унікальний дитячий хор «Щедрик», якому цьогоріч виповнюється 45 років.
І слово унікальний тут абсолютно виправдане. Дивіться самі. У репертуарі цього дитячого колективу близько тисячі творів, причому зовсім не дитячих, зокрема авторства Олів’є Мессіана та Валентина Сильвестрова.
Усі твори діти виконують тільки мовою оригіналу, серед них є навіть японська.
Водночас не всі, хто співає у «Щедрику», знають ноти, що не завадило колективу здобути гран-прі на всіх міжнародних конкурсах, у яких він брав участь. До речі, на запрошення УЄФА «Щедрик» знявся у кліпі й виконав пісню Who Wants To Live Forever гурту Queen.
У стрічці «Свій голос» — жодного слова про численні міжнародні нагороди «Щедрика», про гастролі світом після 90-го року, коли він став виїзним, і незмінний успіх тих гастролей.
Попри те, що у фільмі багато йдеться про епоху, в яку народився «Щедрик» і якій фактично протистояв, борючись за своє існування, основна увага зосереджена саме на учасниках колективу і музиці: пісні, дитячі голоси, від яких, без перебільшення, мурашки по шкірі.
З перших акордів кантати Stabat Mater Перголезі за диригування геніального Романа Кофмана важко повірити, що співає звичайний дитячий хор.
— Що вони співають? Що вона змушує їх співати?
Це спогади Ірини Миколаївни Сабліної, першого диригента і фактично засновниці «Щедрика». У владних кабінетах радянської епохи, коли всі і вся співали пісні про Леніна і партію, не розуміли репертуару цього дитячого колективу.
Для контрасту у фільмі звучать пісні про вождя всіх народів у виконанні хору дорослого — взірця правильного радянського колективу з правильним репертуаром.
— «Щедрик» починав із двійки. Ми співали не те, ми співали не так, — згадує Ірина Миколаївна.
Поруч із хоровими студіями на кшталт ленінградської «Онучата Ілліча» вони справді звучали занадто по-європейськи.
— Гнати цю плісняву звідси, гнати! — і далі згадує Ірина Миколаївна.
Ця тендітна, але сильна жінка досі не має жодного звання. Хоча, здавалося б, і влада давно вже змінилася... Ні, про це у фільмі жодного слова, жодного нарікання. Мабуть, замість нагород і прихильності сильних світу цього вона має дещо більше — безмежну любов своїх учнів.
У фільмі чимало спогадів самих хористів, що абсолютно щиро дякують своєму наставникові: «Не було б вас, і мене не було б», «Спасибі, що ви є в моєму житті». Воно й не дивно — Ірина Сабліна поіменно згадує своїх учнів, згадує як їхні проблеми, так і якісь смішні моменти.
До речі, Ірина Миколаївна прийшла на прем’єру разом із чоловіком — видатним диригентом Романом Кофманом та дочкою Маріанною, що нині керує колективом. Також у залі були присутні як колишні, так і теперішні учасники «Щедрика».
У самій стрічці різні покоління відділити одне від одного практично неможливо. Ті, хто був його частиною, досі зустрічаються, досі пам’ятають репертуар, досі можуть заспівати разом. І колись вони нічим не відрізнялися від тих малих дітей, чиї голоси у «Щедрику» звучать нині.
Перед прем’єрою фільму історик Вадим Скуратівський феномен цього дитячого колективу пояснив так: «Дитина чотирьох років має лінгвістичні інстинкти, яких не мають академіки. Тож не дивно, що дитячі голоси можуть повідомляти, що є гармонією цього світу».
Окрім абсолютно фантастичних голосів, режисер фільму особливо зосереджує увагу на самих дітях — їхніх очах, емоціях. Дітях, що співають серйозні пісні, дітях, із вуст яких навіть «Іди, іди, дощику» звучить надзвичайно.
Утім, діти є діти, тож саме завдяки їм у стрічці є з чого посміятися. Попри таку серйозність на сцені у житті вони по-дитячому сваряться: хто краще співає — дівчатка чи хлопчики — і чи взагалі потрібні хлопчики у хорі, хто бере вищі ноти...
Сьогодні «Щедриком» керує Маріанна Сабліна — дочка Ірини Миколаївни. Вона пригадує, що з дитинства батьки і музика — це нерозривна асоціація, пригадує, як малою засинала під татові фонограми.
У картині багато хроніки. Це і відео з домашнього архіву родини Кофманів — репетиції, концерти, а ще кадри з того життя, кадри епохи, з якої геть випадав дитячий колектив із європейським репертуаром.
Хай про це у фільмі жодного слова, але не можу не згадати про сучасні реалії хору. Відомий на весь світ «Щедрик» — досі самодіяльний колектив, простий гурток при Палаці дітей та юнацтва, що навіть не має свого приміщення.
Хор уже не раз звертався в різні інстанції, щоб одержати статус хорової студії: так діти мали б можливість здобувати відповідну музичну освіту. Утім, вітчизняні чиновники у геніальність «Щедрика» не вірять і досі.