Грiх перед Майданом

Несподівані результати отримали експерти Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, порівнявши дані опитування громадської думки з приводу ставлення громадян до різних структур суспільства протягом останніх п’яти років. З’ясувалося, що в липні цього року баланс довіри-недовіри до діяльності органів влади чи не вперше став різко негативним. Найбільш критично громадяни оцінюють роботу Президента (— 33%), Прем’єра та уряду ( — 56%), Верховної Ради ( — 63%) та судів і прокуратури (по — 67%). І це при тому, що в грудні 2013 року (напередодні спалаху Євромайдану) Віктор Янукович мав позитивний баланс довіри у 27%.

Про що ж говорять ці цифри, і чи варто найближчим часом очікувати нового Майдану, про що активно розмірковують і політики, і громадські активісти? З одного боку, в наш неспокійний час можливо все. З іншого — такі результати свідчать не тільки про погіршення роботи державних структур, а й про більшу критичність і завищені очікування, які сформувалися в суспільстві після Майдану.

Цікаву тезу висловив із цього приводу відомий історик Ярослав Грицак. Виступаючи перед львівськими студентами, він зауважив, що не варто дивитися на Євромайдан з позиції Помаранчевої революції, і не лише тому, що 40% учасників Євромайдану не брали участі в подіях 2004 року. «Старий Майдан був вибухом протесту громадянського суспільства, для якого дуже важливими були лідери. На цьому ж Майдані до лідерів ставилися скептично. Спочатку не любили Януковича, потім Путіна, а потім не любили «трійцю». Не було ніякої поваги до лідерів... Але змінилося щось дуже характерне. Ваше покоління не сприймає ієрархію, воно є поколінням горизонтальних акцій, а не вертикальних», — зауважив історик.

Ще однією тенденцією, яка впливає на громадську думку, стало руйнування регіонального розмежування, який сформувався ще в часи поділу України у XVII на Лівобережну та Правобережну, але особливо дбайливо почав плекатися політиками в останнє десятирiччя як протистояння сходу і Галичини і гарантія мобілізації свого електорату. Саме в цей час з’явилися міфи про те, що «Янукович злодій, але ж це свій хлопець», «погано не красти, а погано красти — і не ділитися» тощо. Революція гідності знівелювала ці акценти, і тепер до влади мають свої претензії і схід, і захід, а корупція в очах громадськості стала найбільшим гріхом, за який громадяни вимагають найсуворішого покарання.

Однак сподіватися на те, що таке несприйняття державних структур може призвести найближчим часом до нової хвилі протестів, не варто. За словами того ж Ярослава Грицака, ми маємо цей парадокс, коли революції стають не боротьбою за життєві блага, а відстоюванням цінностей. «Наші революції починаються не тоді, коли стає гірше, а тоді, коли стає краще. Бо підвищуються очікування. Коли в Україні ситуація погана — майже не чекайте на революції, бо люди зайняті виживанням. Навпаки, ситуація стає революційною, коли стає краще середньому класу», — зазначає він. А за останній рік ситуація в Україні в цьому плані кардинально погіршилася.

Утім і відкидати такої можливості теж не варто. Українці — парадоксальна нація. І досить непередбачувана.