Коли iсторiя не вчить

26.08.2015
Коли iсторiя не вчить

Громадськiсть багатьох країн апелює до Путiна з вимогою забиратись з України. Однак закликiв та умовлянь росiйський диктатор не сприймає.

Напередодні дня Незалежності топові історики на політичних шоу надто часто, співчутливо, але чомусь вельми акцентовано «турбувалися» прожиттям Україною 2015 року. При цьому відомі «грандоїди» нібито випадково пропагують зловмисні думки, що, мовляв, історія нічому не вчить, що все пропало, у час війни не міняймо Конституцію, Порошенко і Яценюк — не ті очільники держави, нації, партії. Отож, мовляв, вибирайте нас, хоча колишніх, але обновлених і лише трiшечки олігархізованих. Голосуйте за нас — менше платитимете за газ! І знову дуримо, знову живемо від виборів до виборів, не переймаючись, що під загрозою сам вибір нашого життя, безпека національної ідентичності та буття держави. Знову забули, що не вирвалися ми, українці, з історії випробувань, викликів нашій Незалежності та Соборності. Торік у День наших свят північні сусіди — нібито брати — влаштували «котли смерті».

Історію мають писати моральні авторитети

У цьому контексті доречно пригадати складніші, але, мабуть, мудріші, більш патріотичні та моральні тези, що стали класичними. Хто не пам’ятає історію, той не має майбутнього. Рiч не лише в тім, що історія, скажімо, втрати незалежної України на початку ХХ сторіччя не навчила прем’єрів ХХІ століття, маніакально зорієнтованих на президентське крісло, дбати про армію. Забули не лише, що хто не турбується своєю армією — годує чужу. Ми всі разом забули більше: історія не вчить у двох випадках. По-перше, коли учні не хочуть вчитися; по-друге, коли учні не здатні навчатися, просто — глупі дурні.

Попри те, наша Незалежність страждає ще від третього синдрому нашої т. зв. національної еліти. Не може навчити правди історія, написана під диктовку ззовні. Коли така еліта, морально схиблена обіцянками Кремля допомогти їй одноосібно правити у власній країні, запопадливо педалює антиукраїнські інтереси; коли внутрішні непатріотичні партії, формально приписані на території України, заради популізму, збільшення зарубіжного фінансування, підняття рейтингу серед туземців наввипередки підсилюють неправдиву історію, то ця еліта денно і ношно втокмачуватиме цю зловмисну писанину в голови, особливо молодих. Хоча бабусь цілуватиме теж. Водночас таким же способом помагатиме новому поколінню начисто забути знакові попередження (бабусі про них і не знали) моральних авторитетів минулого, що для Незалежності України були і є три найнебезпечніші вороги: Москва, український провінціалізм і кочубейство. А шлях порятунку комплексно один: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!».

Здавалося б, яких і скільки закликів, дороговказів від великих харків’ян ще треба, щоб не підписувати в Москві з Путіним провальний газовий договір у 2009 році, а відтак — Харківські кабальні домовленості? Аби вирватися, нарешті, з інформаційного брехливого простору та євроінтегруватися у вільний світ. Ба, більше, стати самостійним державним суб’єктом, вийти на цивілізовані простори і ринки, не дозволити «вчителю і другу» всіх пригнічених умент проявити хитро прихований оскал агресора. Не дати анексією Криму, вогнем «градів» на Донбасі покарати непослушну Україну за Євромайдан.

Історія не тільки нічому не навчила українців, а й світ. Російські «яструби» недаремно заявили, що вони вкотре «розвели» Захід, як сліпих кошенят. Світ не тільки не зміг перешкодити Росії анексувати Крим, «градами» вбивати захисників України на Донбасі, а й припинити її постійну брехню в ООН, коли вона представила все це перед обдуреними як сакральне повернення «исторической справедливости», як захист «русскоязычных» українцiв від надуманого геноциду, як громадянську війну проти намагань «бендеровцов», укров, натовцiв тощо захопити православних. Насправді Росія сама давно планувала злочинні загарбання і, побачивши нерішучість Заходу в Бухаресті 2008 року, де Грузії, Україні, Молдові було фактично відмовлено у наданні плану підготовки до вступу в НАТО, віроломно їх здійснила на очах світу, загіпнотизованого реваншистським нахабством Путіна. Прикриваючись роллю «миротворця», аморально використовуючи право вето в Раді Безпеки ООН, Росія ввела в Крим своїх до зубів озброєних «зелених чоловічків», на Донбас регулярні танкові й інші військові підрозділи, найняла байдужих до правди історії та сьогодення колабораціоністів для «декомпозицирования» України за «братніми» лекалами, розробленими московськими політтехнологами, миттєво провела псевдореферендуми, організувала переслідування тих, хто говорить, вчить, пише та веде мовлення українською чи кримськотатарською мовами. Коротко, Росія ошелешила ситий світ, що мирно насолоджувався красою життя, — силою зброї і фальшу пропаганди, якої не знали інформаційні мережі Геббельса. Така нова стара історія.

Адже тактику сили і цинічної брехні наші північні сусіди застосовують не вперше для зомбування неправдою православних (і не лише) християн, аби насадити їм державно-церковну ідеологію «облаштування» Росії шляхом захоплення чужих земель і створення особливого «русского міра». І хоча нинішня постімперська ідеологема Росії ще не вичерпала весь арсенал загарбницької «креативності» неоасиміляторів, але вже на цьому етапі їх інформаційно-ідейна та воєнна небезпеки для вільного світу — очевидні. Проте, чи людство вжило запобіжників світовій катастрофі, набутих історією анексії Гітлером чеських Судет, в анексії Путіним Криму, в загарбницько-гібридній його війні на сході України? Чи світ чує і адекватно реагує на злочини нових порушників світового порядку? Вдаймося до аналізу історії.

У 1946 році тодішній прем’єр Великобританії В. Черчілль своєю відомою фултонською промовою вперше звернув увагу повоєнного світу на агресивність СРСР, який відтак президент США Рональд Рейган назве імперією зла. Лідер переможців Другої світової пророче попереджав, що «русские друзья» нічого так не поважають, як силу, і ні до чого не мають щонайменшої поваги, аніж до військової слабкості. Це було чи не першим серйозним сигналом людству після щойно створення ООН, яку великий британець називав Храмом Миру і яка, власне, мала б стояти на сторожі миру у світі, оберігати його від нових глобальних кровопролить та, насамперед, захищати і захистити тих, хто самотужки не в стані відстояти свою державну суб’єктність, протистояти злочинному нападу агресора, що знову цинічно наважиться порушити світовий порядок.

На щастя, тоді Європа та США почули попередження: об’єдналися і опрацювали спільну стратегію стримування, недопущення жахіть атомної війни, а відтак шляхом економічних змагань, нав’язаної гонки озброєнь, інформаційної ізоляції та інших ефективних спільних дій вільного світу, що їх комуністи не витримали і відступили. Тоді політика Заходу ослабила апетити росіян на світове панування під фальшивим камуфляжем їхньої пропаганди проведення всесвітньої пролетарської революції задля звільнення всіх нещадно експлуатованих «людиноненависницькими капіталістами». У свою чергу це призвело до розпаду створених прорадянських агресивних військових блоків, тоталітарних інституцій, брехливих мас-медіа, зменшення п’ятих колон тощо. Заодно зруйнувало залізну завісу, вивільнило уярмлені комуністичним режимом народи, повернуло їх до європейських демократичних цінностей, принесло свободу та справжню незалежність радянським псевдореспублікам.

Однак вільний світ, втішений здобутим, шкода, дещо пригальмував свою творчу активність щодо усунення з мапи світу останньої імперії. Окрiм того, проґавив її переозброєння задля реалізації великоросійських шовіністичних амбіцій повернути шляхом анексії та провокаційних гібридних воєн втрачені території, новостворені суверенні республіки, їхні ресурси, активи тощо. Сформована більше 70 років тому система Ради Безпеки ООН виявилася неефективною. Ба, більше, рудиментні ООНівські структури опинилися в кризі щодо оперативного виконання функцій, спричинених, здавалося б, не надто форс-мажорними обставинами, знайомими ще з початків Другої світової війни. Проте цивілізований світ не був готовий ні в інформаційному, ні у військовому плані зупинити нового імперського реваншиста чи то в Криму, чи на сході України. Науково-ідеологічний фундамент не мав достатньої міцності через неналежне духовно-інтелектуальне забезпечення його політичними елітами новітніми продуктивними ідеями, а значить, концептуально не відповідав вимогам часу. Глобальні післявоєнні ідеї батьків об’єднаної Європи аж до Уралу звелися до процедур прийняття в ЄС, НАТО нових членів, комерції, а новітні менеджери зайнялися переважно обіцянками країнам Східної Європи, в т.ч. і Україні, щодо вступу в ЄС, організації безвізових поїздок, хоча чільний представник Росії п. Гризлов відтак безпардонно нагадує усім, що танкам візи не потрібні.

Обговорення злочинів Росії в ЄС, ООН, особливо в Раді Безпеки, виокремило глобальне зло. Фактично нині поза світовим механізмом покарання є анексія сильними світу цього будь-якої території будь-якого народу, слабшого у воєнному і в інформаційному плані і не готового до захисту від несподіваного удару в спину нахабного загарбника. Санкції, умовляння, заклики до сумління агресора припинити вбивати, коли йому дуже хочеться загарбати ласий кусок чужої території, «безмежно поширити, за Черчіллем, свою міць і доктрини», зокрема ідеологему «русского міра», не подіяли, тим паче одразу. На інше наївно було сподіватися, адже загарбник iз часів Івана Грозного традиційно поширював неправду. Замаскувавшись під місіонера-миротворця — постійного члена Ради Безпеки, не припинив зловживати довіреним цивілізованим правом вето, навпаки, блокував і блокує будь-яке невигідне йому рішення, готуючись до нових загарбань, поневолень, асиміляцій та інших агресивно-девіальних діянь проти Молдови, Грузії, України, в Калінінграді чи деінде, де ступила нога його добре озброєного солдата. Нещодавнє використання Москвою привілею вето, аби заблокувати рішення Ради Безпеки ООН щодо створення міжнародного трибуналу з розслідування збиття малайзійського цивільного літака з дітьми на борту, — вершина її безсоромно-нахабної поведінки і демонстрації сили на міжнародній арені.

Визнаймо, що російському агресору не важко так розгнуздано поводитися, позаяк Захід не зробив належних висновків з історії минулого і не був всебічно готовий до радикальних і рішучих дій, аби відстояти загальнолюдські цінності перед нахабством неофюрера. Забута історія криваво повторюється. І це за наявності досвіду, близького до цього, знову за Черчіллем, коли світ своєчасними діями, без єдиного пострілу міг запобігти катастрофі в Німеччині. Нині він це знову не зробив щодо Росії. Здається, що нема на те ради, бо Рада Безпеки втратила контроль за ситуацією, коли постійний її член — Росія — воює проти іншого фундатора ООН — України; коли Росія безсоромно-брехливо представляє в Храмі Миру інспірований нею кровопролитний конфлікт як внутрішню громадянську війну. Насправді несподівано всадив ножа в спину за умов, коли, здавалося б, з історії широко відомо, що агресор ще з початків свого імперського становлення ніколи не шкодував і не шкодує нині ресурсів, аби у будь-який час бути завжди готовим захопити українські землі, будь-якою ціною перешкодити українцям реалізувати свою споконвічну Національну Ідею. Несподівано, бо де наша ідея як стратегема розвитку? Ще Кучма просив сказати йому, яку Україну будувати? На ідеологічному фундаменті у нас досі — порожньо. Біля керма — «каоліція», а не духовно-інтелектуальні, моральні авторитети.

Це означає, що зросійщення і окупація України триває і стає традиційною метою імперії, яка для безпеки має не регіонально-локальне, а набагато ширше — геополітичне екзистенційне значення. Знаючи історії російських імперій, неважко спрогнозувати, що зараз доля завоювання та зникнення підстерігає не лише малі народи Півночі Сибіру, а й нації Східної Європи, зокрема Білорусь. Щодо України, то її небезпека з боку Росії стає постійною і переходить в режим сталих випробувань та кровопролить! Змій Горинич ХХІ столiття постійно вимагатиме нового жертвоприношення і шантажуватиме тим і Україну, і світ. Навіть побіжний системно-функціональний аналіз діяльності ООН під час агресії Росії проти України показує: ООНівські структури не є емерджентними функціям, особливо це стосується Ради Безпеки в умовах агресії її постійного члена. Чи РБ нині — це клуб світових держав, що володіють ядерною зброєю і, користуючись цією перевагою як сильні світу цього, взяли на себе відповідальність за мирне його майбутнє? Чи, навпаки, зловживають цими преференціями для залякування решти людства, нового поділу світу та домінування над ним? Чи Україна, позбавившись третього у світі за потужністю ядерного військового потенціалу, може довіритись гарантіям своєї національної безпеки згідно з Будапештським меморандумом? Очевидно, що глобальні виклики світовому порядку, процеси ренаціоналізації, виникнення і потреби підтримки нових держав, модерні інституційні трансформації вимагають удосконалення національних і світових систем безпеки щодо якісного надолуження прогалин, насамперед у морально-духовній площині емерджентності функцій та структур такої світової інституції, як Рада Безпеки ООН.

Концепцiя Папи Римського для мiжнародної системи безпеки

У цій ситуації недоліки можна значною мірою і швидше усунути, якщо виходити не зi статусу сильного, який на постійній основі засів у Раді Безпеки ООН, заволодів і зловживає привілейованим правом вето, а з позиції сили міжнародного права, дотримання соціальної справедливості, соціогуманістичних засад стратегії сталого розвитку та світового порядку. Тобто розглядати якісне вдосконалення емерджентності структури і функцій РБ iз позицій нової парадигми захисту буття кожної нації, а не політичної волі апріорі вибраних, що, незалежно від дотримання ними норм моралі чи правди, чомусь вже первородно є постійними членами РБ, наділені правом вето на її рішення, а всі решта — тимчасові. І, видається, місце постійних — непорушне, а вони такі всесильні, що навіть обговорення анексії Криму в світових мас-медіа спрямували на штучні дискусії щодо гібридності сучасних воєн. Тобто на обговорення їх наслідків, а не основних історичних, морально-правових, імперсько-реваншистських чи, навпаки, національно-захисних (визвольних) причин.

Ясна річ, що за таких обставин трендом сьогодення мала б стати запропонована соціогуманістична парадигма, яка, по-перше, оптимально поєднувала б морально-націо-державоцентричні цінності кожної країни і європейські (світові) людиноцентричні вартості, які основанi на засадах паритетного захисту індивідуального права людини та колективного права націй, ефективного міжнародного механізму військового супроводу та відповідних засобів покарання загарбників, агресорів і порушників світового порядку. По-друге, поряд iз механізмом примусу до миру постійно привертати увагу післяімперського світу, що саме аксіологія бінарного захисту скеровувала пошуки на системи культурологічних, духовно-інтелектуальних, морально-правових та інших цінностей для досягнення справедливості та правди. По-третє, щоб у постколоніальному просторі, де домінують ностальгія агресивної імперії за втраченим, погрози мирним порогам сусідів, що стали чи хочуть бути вільними, — функціонували месиджі, які мудро і лаконічно виклав Махатма Ганді своїй нації в засадничо-основоположній соціогуманістичній настанові: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порога, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім.

Фундаментальний моральний імператив соціогуманізму знаходимо і у більш новітній історії, де широко відомий інший великий подвижник захисту ослаблених сильними світу сього —Папа Римський Іван Павло ІІ. Саме він соціогуманістичний імператив як ідею «сім’ї» у міжнародних стосунках переніс (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, їх вчать говорити, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи) у третє тисячоліття, — у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть повернутися до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року під час його виступу з приводу святкування п’ятдесятиріччя ООН. У цьому році світ буде відзначати сімдесятиріччя ООН і 20 років із дня виступу Папи з її трибуни. Саме у цьому контексті Україна, — як піддослідна повторення застосування сили «русскiм мiром» у Криму ідеології судетського нацистського експерименту, разом iз Польщею (як батьківщиною Папи), могли б, на наш погляд, виявити цивілізаційну європейську єдність більшу, аніж, скажімо, спільне проведення «Євро-2012», популяризуючи ООНівську концепцію Папи як пріоритетну для лікування колапсу міжнародної системи безпеки.

Польща й Україна для цього мають вагомі підстави. Йдеться передовсім про розбудову соціогуманістичних східно-європейських ініціатив ЄС у системі міжнародних відносин, про реальне застосування сили міжнародного права в третьому тисячолітті, забезпеченого військовою потугою, а не тільки вербальне осудження анексії земель чи проведення на них псевдовиборів у «народно-регіональних» республіках. Україна, Польща, Прибалтійські республіки, їхні служби і народи добре знають, що не всі злочинці та їх людиноненависницькі ідеології опинилися на підсудній лаві в Нюрнберзі, як і в Ялті переможці Другої світової війни — несправедливо поділили Європу, не опрацювали ефективного механізму недопущення Третьої. Після Ялти і Нюрнберга не настав ноосферний період у міжнародних відносинах, не минувся диктат сили, а сила розуму і правильного, за Шевченком, закону не домінує в повоєнному світі. Що більше, нині під загрозою не лише наша Ялта — в небезпеці вся Європа, а відтак і світ, бо російські реваншисти, лицемірно сакралізуючи анексію Криму, перетворюють його на військову базу ядерної зброї, підготовки терористів, сепаратистів узяття Києва як матері «городов рускiх», аби «закрити» історичні «дірки» в науково-ідеологічній основі «русского міра» як буцімто новоцивілізаційного утворення.

Поневолені народи усунуть анексію навіть з імперського сленгу

Метушливий світ у щоденній суєті не почув імперативу створення та удосконалення нової соціогуманістичної парадигми міжнародних відносин навіть iз трибуни ООН, хоча її мета — зміцнення єдності та миру у світі, формування сталого розвитку через його розмаїття, через якісне вдосконалення емерджентності структур і функцій міжнародних інституцій безпеки, в т.ч. і ООН. Але чому ні Україна, ні Польща, ні ще недавно німецькомовна Чехія не застановилися над семантикою і аксіологією ініціатив Папи? Адже мова, культура, традиції, інформація є суспільною цінністю, надбанням і основною ознакою нації, суспільним благом її спілкування та збереження ідентичності; рівно ж — феномен загальноцивілізаційний, що заохочує розвиток розмаїття культур інших народів і народностей. Ця рефлексія віддавна притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких Вацлав Гавел, що, продовжуючи традицію Масарика, закликав поважати «силу безсилих». Саме Томаш Масарик говорив, що я — чех, тому мушу мати чеську культурну програму, національну ідею. Право націй захищати свої ідеї чітко висловив наш Пророк Шевченко у зверненні до уярмлених Росією народів Кавказу: «Борітеся — поборете!». Коли узагальнити ці погляди, то, препаруючи їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадавши Володимира Мономаха: не дайте сильним світу цього запропастити людину.

Шкода, але світ забув, що Європу не покинув дух реваншизму, і не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності — цінністю. Анексія не зникла з імперського сленгу, а «зелені чоловічки» в Криму нагадали, що передчасно забуто «Антибільшовицький блок поневолених народів», який виник після Другої світової війни і до його функціонування великі зусилля приклали українці, для яких вона не закінчилася в 1945 році. Чи не тому українці так чутливі нині до загроз Третьої вiйни та потреб країн, яким загрожує Росія, закликають прикордонні з Росією народи об’єднатися в «Спілку запобігання більшовицькому реваншизму»? Такі особистості, як Т. Блер, В. Ющенко, О. Кваснєвський, Д. Грібаускайте, М. Саакашвілі, Р. Чубаров могли б сформувати основу такого союзу. Така Спілка (назва, як і список, звісно, — умовно-робочі), будучи регіональною, однак могла б стати в майбутньому потужним світовим майданчиком для вільних дискусій, прийняття рішень, заяв щодо геноцидного Голодомору 1932-33 років, такої ж геноцидної депортації кримськотатарського народу з рідних земель, збиття малайзійського цивільного літака з дітьми на борту та інших злочинів Росії, не боячись її традиційно імперсько-агресивних погроз скористатися вето, подароване їй цивілізованим світом.

На жаль, досвід духовно-інтелектуальної, інформаційної боротьби з більшовизмом нічого не навчив ні Україну, ні світ. Усі «Голоси...» демократичних країн не працюють, зате «дези» Russia today потужно гальмують здоровий глузд землян. На догоду планам реваншистів, а не кримськотатарському народу Україна надала Верховній Раді Криму статус автономії. А світ поспішно почав творити формат Великої вісімки держав замість G7 з огляду лише сили військового потенціалу, ресурсів, а не наявності спільних загальнолюдських цінностей, доброчинства і соціальної відповідальності. Скільки ще треба жертв, аби зрозуміти штучність «творення» Луганської і Донецької псевдореспублік, фальш їхнього володіння землею і потреби надати їм якийсь особливий статус? Річ тут не у заявах регіональних терористів-найманців, а у світогляді териториста-держави, що їх найняла для розриву України, Грузії імперська ідеологія і злочинна політика якої ще жде на Нюрнберг-2.

Не все людське — людяне

Анексія Криму, ескалація воєнних дій на сході України показали, що, окрім військового опору українців російському агресорові, проведення десовєтизації культурного простору, — потрібна соціогуманізація міжнародних відносин, надання їм широкої юрисдикції, євроатлантичного військової захисної потуги, економічної допомоги і правового міжнародного контролю. Лише так можна відвернути глобальну катастрофу, локалізувати злочинну зухвалість сильних світу цього та силою права і правди комплексно забезпечити кожному народові, кожній людині рівний доступ до ресурсів, освіти, можливостей розвитку і збереження своєї національної тотожності на землі. Агресія Росії проти України підтверджує, що соціогуманізм потрібен міжнародному судочинству над звірствами як терористів, сепаратистів, так i їхніх хазяїв — ідеологічних натхненників кровопролиття та спонсорів військово-матеріального його забезпечення.

Справжня інтелігенція Росії та України, науковці, письменники, журналісти разом iз чесним трудовим бізнесом, святі отці церков — канонічних і неканонічних — укупі з громадськістю хоч зараз мали б, нарешті, об’єднатися та взяти частини соціальної відповідальності на себе, особливо щодо брехливих зловживань надуманого мовного «прiтєснєнiя» російського штангіста важкої категорії, що прибув у супроводі такого ж озброєння, нашим малюком, що заледве вчиться ходити і говорити. Нам остаточно треба викинути з Конституції України табу на єдину державну ідеологію, зрозуміти важливість інформаційної складової сучасної зброї, конечну нагальність нової соціогуманістичної парадигми буття української нації, стратегом її ідеї. Лише Україна, її дипломати — для себе і світу — можуть донести ці нові смисли. І тільки вони допоможуть очистити від нашарувань т.зв. соціалістичного реалізму поняття «радянської людини», відмити заяложене слово «гуманний» (гуманітарний) і, врешті, допомогти усвідомити парадигмальний масштаб поняття «соціогуманістичний» як власний новотвір, що має не лише український, а й загальнолюдський вимір. Не все людське — людяне. Якщо поняття «соціальне» означає людське, суспільне, а «гуманне» — людяне, то їх синтез, власне, складе «соціогуманістичне» як нову якість емерджентності (окрім структури і функцій) суспільних систем. Пора в людському будити людяність, мораль, духовність як ціннісний прояв інтелектуалізації, елітаризації та доброчинності людини, громади, нації. Лише якісні зміни людини, трансформації інституцій спільноти (нації) можуть пришвидшити прориви України на світові цивілізаційні простори.

Водночас такі прориви інтенсифікуватимуть внутрішні трансформації, якщо нестимуть світові низку моральних принципів загальнолюдського масштабу. Тобто враховуватимуть, по-перше, основоположне Франкове застереження: все, що розглядається «поза рамами нації», — фарисейство, — близьке лукавому і далеке від подвижників соціогуманізму. По-друге, вимагатимуть від конвергенції людяності бути наскрізною, тобто такою, що комплексно охоплює усі рівні соціальних систем «сім’я-громада-нація-людство», не девальвує основу цього ланцюжка — людину та її людяність. Не пов’язуймо децентралізацію з соціалізацією людяності. Людяність не має ні центру, ні регіонів, її формують моральні достоїнства людини, що підживлюють її серце, дух і душу. Геніальне, духовно-інтелектуальне через дифузію інформації регіональним також не буває. Регіоналізація в Україні — це давно підкинута ззовні міна прихованої федералізації, яка уможливлює спекулювати на чиннику децентралізації, розхитуючи цілісність, унітарність та соборність країни. Україна територіально не є гетерогенною, а регіональні відмінності зумовлені переважно багатовіковим нищенням її державності та автентичності. Якщо справді в центрі захисту людина, то пріоритетом для децентралізації стають не регіони, а територіальні громади і людина в площині україноцентричних і загальнолюдських цінностей. Історія України переконливо свідчить, що в усіх реформах і суспільних трансформаціях під табу мають потрапити як мінімум три «Д»: денаціоналізація потолоченого українського народу, десоборнізація країни і децентралізація правління. Пора зрозуміти, що без посилення ролі та об’єднання територіальних громад, консолідації нації, без піднесення її патріотичності та самосвідомості, без нагляду центральних префектів, надання реформам соціогуманістичних засад не досягнути ефекту синергійності від місцевого самоврядування, так потрібного для творення національної держави, громадянської (політичної) нації, збереження колориту місцевого природного середовища: говірок, традицій, обрядів, ландшафту. Нарешті, пора умислитися в сучасні складові Великої Національної Ідеї — Україна: соборна, українська, гідна людини, нації та людства. Ввести їх у ранг стратегем довготермінових програм розвитку держави Україна, розробити дерево цілей, алгоритм їх реалізації, забезпечивши відповідними ресурсами і механізмом контролю.

Отже, виклад соціогуманістичного концепту безпеки переконливо доводить, що вкрай потрібні системні дослідження, і лише світові, і під орудою духовно-моральних інтелектуалів та в рамках загальнолюдських вартостей. Тільки за умов комплексного підходу до європейських людиноцентричних і націоцентричних цінностей можливе оновлення наявної ООНівської системи безпеки, в якій далі сильні світу сього не грали б м’язами. Це великий і небезпечний ризик, бо в будь-який момент може порушитися нестійка рівновага сил і призвести до світової катастрофи. Ще раз вдаймося до Фултонівської промови, в якій автор 70 років тому, маючи велику надію на створення ООН як Храму Миру, рішуче попереджав, що ми не можемо дозволити собі — наскільки це в наших силах, діяти з позицій малої переваги, яка вводить у спокусу зайнятися випробуванням сил. Аби не було більше спокус сильних світу демонструвати силу перед безсилими, грати спеціально натренованими біцепсами, що більше — ядерними, конче потрібна нова концепція світової безпеки, вагоміша, аніж випробування сил в дезінформації, соціально-психологічній війні та шантажі світу ракетами з ядерними боєголовками, які, мовляв, iз Криму легко досягають Румунії, Польщі та інших країн НАТО.

Таким чином, керуючись концепцією соціогуманізму як матрицею світоглядно-фундаментальних ідей новітньої історії, швидше викристалізуємо та чітко розведемо смисли: а) секондхендівської допомоги, тобто т.зв. «гуманітарки» для бідних і обездолених, яка переважно функціонує на громадських засадах і дій волонтерів; б) гуманітарної політики держави (освіта, наука, медицина тощо), що її проводить чинний уряд України; в) піар гуманітарних конвоїв, коридорів агресора для підтримки його найманців, сепаратистів та їх адептів; г) урешті, зрозуміємо глибинну сутність нових соціогуманістичних засад парадигми бінарного (двовалентного) захисту та розвитку людини та нації (націй), їхнього майбуття і буття в розмаїтому світі, де шекспірівське «бути» для України — не награне, а архіважливе і доленосне для розвитку корінної нації, справді рівне — її життю або смерті. Злочинно показово спалювати подаровані продукти, квіти чи розсипати рис на очах голодних, як це робить уряд Північної Кореї. Не перетворюймо вселенський Храм Миру в більшовицько-кадебістський агітпроп, примушуючи світ змиритися з маніакально-схибленим «міром» месіанства Росії як гібридним витвором кремлівської неоімперсько-реваншистської і церковно-митропольної ідеології, що її людство назвало рашизмом. Віриться, що в Планети Людей вистачить сил і ресурсів не дати кремлівським карликам розпалити велику світову пожежу!

Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економічних наук, професор