Кожен — режисер свого Майдану

Документальний фільм «Майдан» українського режисера Сергія Лозниці презентували наприкінці травня на 67-му Каннському кінофестивалі. Після цього до продюсера стрічки Марії Чустової-Бейкер звернулися дистриб’ютори низки країн, щоб узяти у прокат історію про Майдан. Перед тим як фільм добрався до України, його показали у Франції і Голландії. Режисер запевняє, що в Амстердамі й Гаазі на прем’єрі був повний зал. Він спостерігав дуже живу реакцію, чув схвальні «Браво!», бачив представників європейського правосуддя. Найближчим часом стрічка вийде у прокат у Польщі, США, Бразилії, Австралії та країнах колишньої Югославії.

Після схвальних відгуків європейців в Україні Сергію Лозниці дісталося на горіхи. Минулого тижня «Майдан» двічі показали на Одеському кінофестивалі. У понеділок в одному з київських кінотеатрів одночасно у шести залах відбувся пробний показ для широкого загалу. І лише у четвер на «Майдан» продаватимуть квитки у майже всіх кінотеатрах країни. До речі, це перший документальний фільм в Україні, який удостоївся широкого прокату.

Чому історію про Революцію Гідності українців розкритикували самі ж українці? Відповідь проста. Вони чекали, що у фільмі побачать головний месидж — «Банду геть!», що під час перегляду по їхній шкірі бігатимуть мурашки, що очі не висихатимуть від сліз. Ті, хто упродовж трьох місяців жив чи не єдиним Майданом, уже давно у своїй голові зрежисирував повнометражний фільм про зиму, яка нас змінила. Українці йшли в кінотеатр і хотіли бачити те, що вони хотіли, а не те, що побачив хтось інший.

Лозниця зумів не заглибитися у Майдан, на зимові події дивився здалеку. Зберігав дистанцію як у прямому, так і в переносному значенні. По перше, на Майдані Сергій був лише у грудні 2013-го. Далі вся робота лягла на мужні плечі операторів Сергія Стеценка і Михайла Єлчова, які працювали там до 22 лютого і не раз опинялися в самому центрі вуличних бойових дій. Однак у фільмі цього не видно. По друге, тут головний герой — це збірний образ українського народу, який змінив хід історії. Жодного крупного плану, виокремленого майданівця. Камера нікуди не поспішає, нерухомо знімає все, що потрапляє в її об’єктив. По третє, глядач не бачить тих красивих облич, за якими полювали фотографи та оператори, в які з першого погляду можна було закохатися на все життя.

Лозниця змонтував картину так, щоб зафіксувати всіх підряд — часто втомлених, виснажених, замкнутих у собі, у сірому одязі, з очима без жодної іскорки щастя, з обличчями, по яких можна вивчати історію десятка хвороб. У пам’яті українців Майдан відклався певною іконою, святинею, на яку не можна піднімати руку. А тут просто фіксація фактів — ні своїм, ні чужим. Жодних мурашок по шкірі й видавлювання жалю. Немає нічної атаки 18 лютого, немає Автомайдану, немає перших жертв і першої сутички. Навіть зранку 20 лютого камера максимально віддалено зафіксувала розстріл із готелю «Україна». Режисер пояснив свій вибір тим, що коли на екрані на жорстокість дивитися здалеку, реакція приходить пізніше, призводить до глибших переживань, і згадки про побачене залишаються на довше.

У фільмі немає жодних коментарів, є тільки промови політиків і ведучого, любительські вірші зі сцени, викрики людей, безперечний хіт «Вітя, чао» і поминальна «Пливе кача», під яку глядач мимоволі пускає сльозу. Та під «Пливе кача» можна й навіть треба засумувати. Єдиною прикрасою фільму є Гімн України, який народ двічі виконує на недільному віче. Глядачі як в Одесі, так і в Києві двічі піднімалися із затишних крісел і підхоплювали «Ще не вмерла».

Одна з глядачок закинула режисеру, що для людей, які там були, це не фільм, а пародія на Майдан. Інша звинуватила Лозницю у тому, що він забагато показав партійних прапорів і виступів Зоряна Шкіряка. Відбиваючись від глядацької атаки, Лозниця відповів: «У кожного свій Майдан. Цей фільм — погляд однієї людини. Будуть інші картини про Майдан, де можна буде побачити бажане».