Що може суп і кисіль у мистецтві

У рамках проекту «Місця. Лауреати Премії Малевича» за ініціативи Польського Інституту в Києві у Національному художньому музеї проходила паралельна освітня програма. На одну із зустрічей були запрошені польські фахівці з освітніх проектів Лешек Карчевський і Мая Павліковська з Музею мистецтв у Лодзі). Дивлячись на Лешека, відвідувачам українських музеїв залишалося тільки по білому заздрити, що в Лодзі працюють настільки креативні та віддані своїй справі освітяни.

Перше, що спало на думку: якби в Україні про сучасне мистецтво розказували молоді красиві чоловіки з дредами та в дорогих костюмах, тоді в культурні установи хронічно б стояли довжелезні черги. Друге, що зачарувало у поляка, це вміння працювати з аудиторію. Тут аж ніяк не заснеш і не відволічешся на гру в мобільному. Лешека можна годинами слухати з роззявленим від захоплення ротом. Бо ніколи не знаєш, що він утне наступної хвилини. Під час лекції він багато жестикулював, лягав на підлогу, роздягався, обмацував стільця, розказуючи про слона. І, третє, що остаточно закохало, це робота з дітьми з вулиці, а також уміння розказати про незрозуміле мистецтво з допомогою киселя, гречаної каші та джинсів.

Музей — це слон

Коли люди приходять у музей сучасного мистецтва, вони часто заявляють, що теж так можуть малювати, або що це лайно не варте стін культурного закладу. Також домінує думка, що твори мистецтва здатні розуміти лише вибрані і талановиті. Керівник освітнього відділу в Музеї мистецтв у Лодзі Лешек Карчевський вважає, що мистецтво можна міряти глибше, аніж «подобається — не подобається». Для цього він регулярно запрошує дітей, підлітків і дорослих на різні семінари в музей.

Лешек переконаний, що музей — це слон. Він згадує давньоіндійську притчу «Слон і сліпі» і переконує, що відвідувачі в музеї схожі на героїв цієї історії. Коли шестеро сліпців прийшли у палац раджі, вони там уперше в житті зустріли слона. Кожен із них обмацав тварину руками і розповів про свої враження. Перший сліпий торкнувся живота слона: «Який гладкий! Слон схожий на бочку». Другий сліпий торкнувся хобота слона: «Який довгий! Слон схожий на змію». Третій сліпий торкнувся бивня слона: «Який гострий! Слон схожий на спис». Четвертий сліпий простягнув руку і торкнувся ноги слона: «Який високий! Слон схожий на колону». П’ятий сліпий простягнув руку і торкнувся вуха слона: «Який широкий! Слон схожий на віяло». Шостий сліпий торкнувся хвоста слона: «Який тонкий! Слон схожий на мотузку».

Зав’язалася суперечка, оскільки кожен сліпий вважав свій опис слона правильним. Раджа, розбуджений шумом, вийшов на балкон. «Слон — це велика тварина, — сказав він. — Кожен із вас доторкнувся лише до однієї його частини. Вам доведеться скласти всі частини разом, щоб дізнатися, на що схожий слон».

Щоб помирити відвідувачів, скласти всі їхні знання про музей-слона докупи, Лешек вдається до максимальної креативності. Ось, наприклад, щоб відвідувачі запам’ятали назавжди картину польського абстракціоніста Владислава Стшемінського «Уністична композиція» 1934 року, Лешек зробив у музеї басейн розміром шість на шість метрів і залив його киселем. У великій площі десерт нагадував роботу Стшемінського, послідовність його фігур. Наприкінці дня діти випили весь кисіль і відтоді назавжди запам’ятали абстракцію художника. Або виставковий зал заповнюють гречаною кашею, з якої відвідувачам пропонують викласти картини, які вони бачать на виставці.

Після таких експериментів сучасне мистецтво стає для відвідувачів грою, вселяє відчуття, що всі люди — художники, талановиті, креативні й здатні до винаходу новаторського рішення.

Нести арт у народ

Нещодавно Лешек працював із дітьми з вулиці. В Лодзі є вулиця Східна. Там був магазин вегетаріанської їжі. Але він закрився, бо в цьому районі не потрібна здорова їжа, там потрібна дешева їжа. Лешек із колегами орендував магазин і запросив дітей iз вулиці творити сучасне мистецтво. Перед тим він домовився з фірмою, яка шиє джинси, щоб ті дали кілька десятків дитячих штанів. На початку семінару діти бронювали собі вподобані джинси. Тоді вони мали зробити твір сучасного мистецтва, який згодом обміняли б на джинси.

Проводячи заняття, Лешек побачив, що діти працюють по шість годин, а їх ніхто не кличе поїсти. Тож керівник освіти привіз у цей магазин величезну каструлю і щодня готував 40 літрів супу. Діти їли по 10 порцій. Вони б з’їли і більше, якби тільки хтось їх годував. На завершення акції-семінару «Джинсова галерея» Лешек запросив мера та інших чиновників, щоб вони побачили креативність вуличних дітей. Тепер у Лодзі йдеться про те, щоб на вулиці Східній на постійній основі працювала «Джинсова галерея». Адже діти з неблагополучних бідних сімей теж талановиті й люблять мистецтво.

Інший проект пов’язаний iз дівчатами з інтернату закритого режиму. Там навчаються ті, хто ступив на кримінальну стежку або має непідконтрольний характер. Дівчата не знімають спортивних костюмiв. Від чого відразу мають клеймо — представниць дна суспільства.

Одного дня хтось із дівчат написав лист у Музей мистецтв. Вони просили, щоб їм розказали про да Вінчі і Коко Шанель. Мая Павліковська простежила, що в цих великих людей є одна спільність. Да Вінчі перший у світі винайшов жіночу сумочку. А від сумочки недалеко вже й до Коко Шанель. Тож співробітники відділу освіти при музеї поділили дівчат на дві групи — «Вінчі» і «Коко». Ті, що «Вінчі», ліпили маски. Це означало, що художник за життя не закінчив жодної роботи. Інші, які в інтернаті навчалися на кравчинь, шили маленькі чорні сукні й робили крила. Тоді освітяни запросили візажистів і професійних фотографів. Влаштували всім дівчатам фотосесію та організували показ мод зі справжнім подіумом у шкільному спортзалі. На показ запросили журналістів, чиновників. І дівчата вперше побачили, що вони — красиві. Для цього достатньо було зняти спортивний костюм і одягти плаття, власноруч пошите. Сьогодні неблагополучні дівчата з інтернату дружать із Музеєм мистецтв, беруть участь в арт-проектах на волонтерських засадах. Музейники у відповідь шукають їм роботу і допомагають влаштуватися у дорослому житті.

Після того як Лешек і Мая поділилися досвідом роботи, виникла четверта думка, що сучасне мистецтво — не тільки неосяжний слон, а й хліб насущний на щодень. Особливо для вирішення проблем у суспільстві.