Яків Годорожа: На Олімпіаді ризикувати не буду

10.01.2014
Яків Годорожа: На Олімпіаді ризикувати не буду

На відкритому чемпіонаті країни Яків Годорожа легко виграв «золото». (прес–служби Федерації фігурного катання України.)

У Сочі вперше в історії зимових Олімпіад відбудуться командні змагання з фігурного катання. У турнірі візьмуть участь десять збірних, серед яких буде й українська. Як зазначив Віктор Петренко — олімпійський чемпіон 1992 року, а нині — наставник прими українського жіночого катання Наталії Попової, сподіватися на медалі «синьо–жовтих» у цій дисципліні не варто, проте сама присутність команди України в цьому виді змагальної програми — вже великий успіх. Це означає, що Україна має по одній ліцензії в кожній із чотирьох дисциплін фігурного катання.
Нагадаємо, що після Ігор–2010, коли припинив існування дует Морозов/Волосожар, Україна на чемпіонатах світу та Європи не була представлена спортивною парою.
Процес зміни поколінь відбувся й у вітчизняному чоловічому катанні. Тепер замість багаторічного лідера збірної Антона Ковалевського, який останнім часом тренувався в Німеччині, честь прапора захищає 20–річний киянин Яків Годорожа. «УМ» поспілкувалася з нашим провідним «одиночником», який нещодавно виграв чемпіонат країни.

«Чемпіон країни автоматом їде на Ігри»

— Якове, вигравши в Києві відкритий чемпіонат України, чи гарантували ви собі поїздку на Олімпіаду–2014?

— Іще перед «Юкрейніен оупен» було відомо, що саме на цьому турнірі розігруватимуться путівки до Сочі. Хто виграє — той і поїде на Ігри. Відтак чемпіонський титул автоматично гарантував олімпійську перепустку.

— На «Юкрейніан оупен» у чоловічій програмі, на відміну від інших дисциплін, не було учасників з–за кордону. Цей факт якось вплинув на ваш виступ?

— Власне, ніщо не заважало й не відволікало від боротьби. Можливо, присутність на відкритій першості іноземців додала б більше стимулів, але клопоту й без цього вистачало.

— Уперше за багато років чемпіонат України з фігурного катання пройшов не в тренувальному залі, а під склепінням великої спортивної арени — столичного Палацу спорту. Рівень організації та присутності глядачів теж був на висоті. Змагатися в таких умовах було легше чи складніше?

— Перехід на велику арену зі звичайних ковзанок — це круто. Умови в Палаці спорту комфортніші — хороша атмосфера, багато простору. Загалом, хотілося, аби якомога частіше там відбувалися змагання з фігурного катання.

— Кілька попередніх чемпіонатів країни відбулися на льоду новозбудованої київської ковзанки, що на вулиці Шаллет на Дарниці, де, власне, ви й тренуєтеся. Як можете охарактеризувати цю споруду?

— Як на мене, це хороше місце. Окрім непоганого льоду, тут є також і зал для розминки.

— До речі, фігуристи, коли їх просять зробити прогнози щодо підсумків змагань, часто кажуть, що «лід слизький», і саме в таких умовах має визначитися доля учасників. Скажіть, якість льоду на різних аренах має суттєві відмінності?

— Лід усюди однаковий. Хіба що спосіб заливки різний, а його якість — майже не відрізняється.

«Падіння — через проблеми в голові»

— Як відзначають вітчизняні тренери, рівень розвитку українського фігурного катання не дозволить Україні претендувати на медалі Олімпіади–2014. Раз так, на чому зосереджують вашу увагу наставники, готуючи вас до змагань у Сочі?

— Боротися за місця в першій п’ятірці, дійсно, не вийде. Але для нас важливо без помарок виконати коротку та довільну програми. Тож моя підготовка зосереджена на тому, аби всі елементи, які я вмію робити, в Сочі були виконані чисто — без помилок та зривів.

— Падіння — головна проблема фігуристів. Чи можна вберегтися від цього на змаганнях, довівши на тренуваннях стрибки до автоматизму?

— Насправді переважна більшість падінь обумовлена «проблемами в голові» та відсутністю зібраності. На тренуваннях ти можеш усе виконувати чітко, але у відповідальний момент «розбиває» хвилювання й усе йде не так, як планувалося. Тож найголовніше — впоратися з нервами.

— Деякі спортсмени, намагаючись відгородити себе від зайвих думок перед важливим змаганням, слухають у навушниках музику. А який ваш спосіб релаксації напередодні відповідального прокату?

— Раніше я також любив слухати музику. Але тепер я цього взагалі не роблю. Зазвичай мій змагальний день починається з ранкового передстартового тренування. В обід я намагаюся відпочити — поспати або просто полежати, й увечері, зі свіжою головою, виходжу на лід.

— Хай там як, але виступ фігуриста — це своєрідна музична вистава, і що краще він вживається в роль, краще оцінюють його артистизм судді. Як у вашій команді відбувається підбір музичного акомпанементу?

— Традиційно цим питанням опікується хореограф, яка в окремих випадках консультується з моїм тренером Мариною Амірхановою. Скільки було поставлено програм, я ніколи з їхнім вибором не сперечався. Він повністю мене влаштовує. І якщо на перших тренуваннях музика мені просто подобається, то згодом, можна сказати, я в неї закохуюся. Так що вибір наставників я ціную.

— Як вважаєте, на що опирається ваш хореограф, підбираючи для ваших виступів музичний супровід?

— Думаю, Ірина Чубарець дивиться на мої якості. Так склалося, що перевага віддається класичній музиці.

«На тренуваннях можна використовувати «вудки», парашути й тягарі, але в нас такого немає»

— Величину оцінки виступу фігуриста визначає стрибковий арсенал. Чи не плануєте на Олімпіаді здивувати суддів якимось новим потужним елементом?

— Аби підготувати новий стрибок, потрібно досить багато часу. Скажімо, почавши за кілька днів до змагань учити четвертний стрибок, можна угробити себе, отримавши якусь травму, або ж зіпсувати інші, добре напрацьовані, стрибки, відволікшись на більш складніший елемент. Тож за відсутності тренувального часу ризикувати не варто.

— А чи є у вас додаткові технічні можливості для легшого освоєння складних технічних елементів?

— Ні, всі свої стрибки я опановував у залі, а потім переносив їх на лід. Ніякими «вудками» чи іншими допоміжними устаткуваннями я не користувався.

— Цікаво, які ще допоміжні засоби використовують у тренувальному процесі майстрів фігурного катання?

— Не лише «вудки». Скажімо, в деяких школах на спортсменів одягають парашут, який створює серйозний опір під час руху. Відтак після серії тренувань, знімаючи цей гальмівний механізм, фігурист поліпшує якість свого катання, рухаючись швидше й легше.

Водночас деякі мої колеги одягають на тренуваннях тягарці, які зрештою додають легкості катанню та стрибковій частині.

— Розкажіть, як ви боретеся з наслідками неприємних і болісних падінь на лід?

— Коли скаржимося тренерові на болісне падіння, у відповідь він запитує: а чому ви не одягли «губки» на стегна?

Власне, всім, хто розучує нові стрибки, радять одягати спеціальні шорти з силіконовими чи поролоновими нашивками. Ну а коли потрібно лікувати синці та забої, йдемо до аптеки й купуємо «дик лак», «фастум–гель» чи «траумель». На свій вибір.

— А централізованої медичної допомоги у вас немає?

— За окремими порадами таки звертаємося до командного лікаря, але в питаннях повсякденних травм обходимося своїми знаннями й силами.

— До слова, а хто вас «обшиває» для виступів на льоду?

— Костюми нам шиють на замовлення, за власний рахунок спортсмена.

«Ковзани хокеїстів мене злякали»

— Якове, віднедавна ви змінили одеську прописку на київську. Свого часу в Одесі існувала потужна школа фігурного катання, там тренувалися наші олімпійські чемпіони початку 1990–х років — Віктор Петренко й Оксана Баюл. Схоже, тепер у вашому рідному місті умов для повноцінного тренування вже не існує?

— Так, на жаль. Тренуватися там на професійному рівні не можна, оскільки діюча ковзанка має маленькі розміри.

Батьки віддали мене до секції з фігурного катання в трирічному віці, але Одесу я залишив уже досить давно. Почав кататися в одеському Палаці спорту, та його досить швидко зачинили. Тому певний час я катався на новому місці — ковзанці «Крижинка», яка, щоправда, мала нестандартні розміри, замалі. Тож задля подальшого фахового зростання довелося переїхати до Дніпропетровська, де був професійний лід. А вже звідти, зрозумівши, що прагну більшого, я перебрався до столиці.

— Нині через малу кількість ковзанок на одному й тому самому льоду займаються хокеїсти, фігуристи та шорт–трековики. Цікаво, а бажання надягнути, приміром, хокейні обладунки у вас ніколи не виникало?

— Відверто кажучи, одного разу я став на хокейні ковзани, злякався великої різниці й відтоді більше не цікавлюся цим видом спорту.

— А що вам до вподоби?

— Великий теніс. Я завжди мріяв про нього, але мене віддали на фігурне катання. Зараз я вже звик, мені подобається моє нинішнє заняття. Але своїх дітей відведу на теніс. Він приносить мені задоволення — думаю, і їм сподобається.

— В українському фігурному катанні після Олімпіади–2010 певний час були проблеми зі спортивною парою. Як на вашу думку, чи складно було б переключитися з одиночного на парне катання?

— Теоретично, перекваліфікуватися можна. Щоправда, для цього потрібно підібрати партнерку, з якою буде зручно кататися. Однак у мене такого бажання абсолютно немає. Загалом, це зовсім різні спеціалізації, й кожен має займатися своєю справою.

— А яким чином узагалі складаються стосунки всередині національної команди з фігурного катання?

— Як кажуть, на льоду ми — суперники, поза ним — друзі. Часто зустрічаємося, спілкуємося й товаришуємо.

ДОСЬЄ «УМ»

Яків Годорожа

Майстер спорту міжнародного класу з фігурного катання.

Народився 18 травня 1993 р. в Одесі.

Чемпіон України сезону 2013/14.

Учасник чемпіонатів світу та Європи 2013 р.

Зріст — 185 см, вага — 75 кг.

Тренер — Марина Амірханова. Хореограф — Ірина Чубарець.