На брудершафт з Еросом

«Мені так хотілося їх здивувати»

— Лесю, звідки ти дізналася про «Дні Наїма»?

— Несподівано для себе: про нього мені повідала моя давня подруга і колежанка, яка зараз мешкає на Балканах — Аня Багряна. Я надіслала переклади своїх поезій англійською, які мені зробила колишня однокурсниця і співмешканка по філологічному гуртожитку Аня Іванченко. І мене запросили взяти участь. Радості моїй не було меж. Фестиваль «Дні Наїма» існує вже 17 років, відбувається він у місті Тетово в Македонії, підтримується усілякими культурними центрами, міською владою. Сюди приїздять скульптори, художники, театрали, співаки, науковці з різних закутків планети. Цьогоріч на фестивалі були представлені 18 країн світу і загалом 40 учасників.

Узагалi, чотири дні фестивалю сприймаються як неймовірна феєрія... Зрештою, коли заходиш в університет, тобі навіть ніяково від того, що в живий коридор вишикувались викладачі і студенти, зустрічаючи поета. Ще напередодні закриття фестивалю поетів розбирають по джипах. Коли у тебе з’являється свій фан–клуб і тобі вслід скандують «Кличко і Лесья Мудрак — форевер!» — відчуття неймовірне!

— Не боялася, що не зрозуміють?

— Насправді я там відчувала шалений енергетичний вибух і одночасно дискомфорт від мовного дисбалансу. В очах глядачів я бачила насамперед подив від несподіванки «та–а–а–ке» почути і побачити. Вони були дещо збентежені: хтось насуплювався, хтось іронічно сміявся, а хтось щиро захоплювався. Спочатку я боялася вийти на сцену. Боялася публічності, відвертості, бути не почутою, не зрозумілою... Але так хотілося їх здивувати, точніше — шокувати.

«Поезію треба сприймати як феєрію»

— Існує думка, що люди зараз мало читають, поезією взагалі не зацікавиш нікого. Багато людей приходили на твої вечори?

— Еротичною поезією можна зацікавитися (сміється)... Тому глядачів–слухачів чимало: як на сході України, так і на заході. Мовчу вже про закордон, де взагалі українську поезію цінують вище, ніж ми самі це робимо...

— Ти любиш творчі експерименти на сцені?

— Так, дуже. Специфічні експериментальні виступи чи на фрегаті «Петро Сагайдачний», чи із сіном, розкиданим по сцені, чи виконані під танго — викликають несподіваний захват у слухачів. Особливо, коли сприймаєш поезію як глибоку феєрію чи стоокий театр.

— Ти встигла «засвітитися» на зйомках кабаре «Веселий Песець».

— Я потрапила на зйомки передостаннього випуску їхньої програми на каналі ТВі. Мене туди рекомендували вічні революціонери українського слова, мої літрейдери (сміється) брати Капранови. Найцікавіше те, що з «театром КВН ДГУ» ми земляки, але зустрілися і познайомились уперше на передачі. Я вдячна тому вечору за те, що тепер ми товаришуємо з авторами програми та гостями, які були запрошені. На мою думку, гумор — це і енергія, і інтелект, і гра... Чим глибший гумор — тим потужніший позитив.

«У стосунках головне мати внутрішню довіру»

— У тебе специфічний жанр — еротична поезія. І ти — одна з перших українських філологів захистила кандидатську дисертацію з цієї теми...

— Так, і фахово можу стверджувати, що еротична поезія притаманна українській літературі. І були у нас барокові поети, і Тарас Шевченко, й Іван Франко, й Павло Тичина, і Раїса Троянкер, і Наталя Лівицька–Холодна, і Микола Вінграновський, не кажучи вже про наших сучасників, які писали еротичну поезію. І є незнищенна антична література й невичерпна класика...

— Але у більшості поетів лірика інтимна, а в тебе швидше — епатажна, артистична, демонстраційна. Часто доводиться стикатися з неприйняттям, нерозумінням?

— Це не дивує: споконвіку нестандартне, епатажне слово закидали камінням, спалювали на вогнищі, розмазували по стінах критики... Еротична поезія — це виклична панна з віртуозними вивертами, випадами й екзистенційним внутрішнім світом. Оголеність, відкритість переживання — це завжди глибока філософія, філософія вміння опинятися на кону самотності, в полоні роздягальних поглядів юрби. Але іноді мені видається, що у моєму варіанті відбувається підміна понять, коли тонку і вишукану еротику ототожнюють iз порнографією.

— Не образливо?

— Я десь уже внутрішньо загартована. Мою поезію можна сприймати або не сприймати, захоплюватись або зневажати. Золотої середини тут немає. Але боляче чути, як подейкують: от, це ж вона та–а–а–ке пише, значить, вона — така і в житті... Найбільше виводить iз рівноваги саме цей факт, коли одружену жінку, котра має маленьку дитинку, просто підсвідомо, а іноді й свідомо змішують iз брудом. Треба вміти розділяти сцену і життя.

— А як чоловік ставиться до твоїх творчих експериментів?

— Я — щаслива жінка! Який би не заскладним видавався побут — усе налагоджується при домашній затишній аурі та міцній родині. У стосунках головне — мати внутрішню довіру і вміння підживлювати почуття. Мій чоловік — відомий літературознавець Юрій Ковалів. То кому ж, як не йому, знати і відчувати творчих людей. Підтримка з його боку — величезна

— Він допомагає виховувати донечку, доки ти у роз’їздах?

— У деякі відрядження ми їздимо разом, а в усіх інших варіантах він iз моїми батьками — вони приїздять iз Дніпропетровська — лишається з Даринкою, якій скоро три рочки.

— Багато поеток, ставши мамами, починають писати дитячі вірші. У тебе є уже щось для Даринки?

— У мене є кілька віршів для діток, написаних до народження Дарини.... Але, коли я відчуваю, що вони не привертають увагу оригінальністю чи інакшістю, не наважуюсь їх друкувати. Це, очевидно, альбомні варіанти мого мікрокосму.