«Левко Дурко мене в мені постійно перемагав»

08.11.2013
«Левко Дурко мене в мені постійно перемагав»

Леонтій Бебешко сьогодні...

«Їду в Югославію», «No Problem», «Червоне село». Він виходив на сцену — і вже ставало весело. Це так контрастувало із зашореною радянською естрадою, яка тільки–но почала свій похід у минуле…
Потім Левко Дурко зник із великих екранів. Не впорався з комерціалізацією простору і пісні. Зараз Леонтію Бебешку 64 і він мешкає у Львові. Та образ веселого співака досі слідує за ним.
Ми поспілкувалися з Леонтієм Володимировичим суботнього ранку, якраз після дня народження його дружини Лідії. «Дружина — мій найдорожчий скарб, — щиро зізнався артист, — у нас повне взаєморозуміння і на сцені, і в побуті...»

«Перші гроші заробив, граючи на весіллі»

— Гени до музикування ви справді отримали від матері, як і співаєте в пісні «Мама Гена»?

— Мама, яку звали Євгенія, але ми всі називали тільки Гена, була, швидше, генератором веселих ідей у нашому сімейному театрі. Оскільки наш із Володею батько був професійним баяністом і акордеоністом, то і гени, і практику отримали саме від нього. Ми навіть грали утрьох, давали концерти на курортах, наприклад, у Моршині, який від нас усього за 12 км. Нас називали «тріо «Бебешків». Батько грав на акордеоні, я — на синтезаторі «Юность», а брат — на барабанах. Так що в музиці я вже більше 50 років.

— Найперші гроші, виручені на музикуванні, пам’ятаєте?

— Так, звичайно ж. Ми грали на маленькому весіллі, душ на сорок, у рідному місті — Стрию. Апаратури тоді ще не було жодної. Люди під музику нудно пили горілку, їли вінегрет, оселедці, і раптом десь о пів на одинадцяту вечора молодий встає і каже: «Так, гості, до свіданія! Мать, стєлі постєль!». Після цього ми контрабас і акордеон швиденько заховали в футляри і втекли. (Правда, з нами все ж розрахувалися). Насправді справа була геть не в нас, просто самі гості були такі, знаєте, «гнилі». Вони зовсім не хотіли танцювати...

— Популярність до вас прийшла з піснею «Їду в Югославію». Яка її перед­історія?

— Хоча ця весела пісня про те, як українці, намагаючись привезти дефіцитні товари з–за кордону, вивозили туди сало, консерви і якісну делікатесну ковбасу, насправді вона написалася з дуже великої туги за батьком. На той час минуло півроку, як він трагічно помер... Сама пісня тоді позитивно шокувала весь Стрий. Всі дуже сміялися, така вона була весела, і часто її замовляли виконувати. Тоді я заграв її для брата з Вікою (солістка гурту Віка Врадій. — Авт.), які саме повернулися із «Червоної рути». То був 1991 рік. Пісня їм дуже сподобалася, брат суто механічно сказав: «Ну, Левко (так називають мене близькі), ну ти й дурко». Відтоді за мною це сценічне прізвисько й зачепилося. Тоді брат запропонував виступати з ними. Отак я став клавішником у його гурті.

«Завдяки «Червоному селу» на один день став героєм Сопоту»

— Тобто на початку Левко Дурко губився в тіні гурту «Віка»?

— Мені ніщо не заважало займатися власною творчістю. А траплялися і геть оказіональні випадки. Наприклад, восени 1991 року гурт потрапив на Всесвітній з`їзд українців у польський Сопот, а я за свою жартівливу пісню навіть отримав спеціальну відзнаку. Було це так. Режисер на репетиції проганяв програму і виявив, що є трихвилинна пауза, яку нічим заповнити. Брат і каже: «Та он візьми Левка Дурка!» Тоді я для п’яти тисяч глядачів заспівав «Червоне село»: «Ой червоне село та й за річкою, воно разом зросло з п’ятирічкою. Хто іде тим селом, той дивується — комунізм на очах там будується». Упродовж одного дня став народним героєм фестивалю.

— Чи можна сказати, що таким чином ви з братом стали конкурентами, адже подібні історії повторювалися неодноразово?

— Коли у 1992–му році ми поїхали в Америку (а туди саме Віку запросили, бо ж вона за кілька місяців до того завоювала звання «Міс рок Європа»), історія і справді повторилася. Ми готувалися до виступу, до нас підійшла жіночка, звернулася до мене українською з акцентом: «Ви є ЛЕвко ДУрко, правдА?» Я кажу «так», на що вона пропонує: «Я ше хочу, щобИ ви заспівали ше веселу свОю пісню». Тактовно пояснив, що не можу, оскільки тут я лише як музикант. Виявилося, що вона — організатор того фестивалю. Брат із Вікою були не проти, тож я заспівав свій хіт «Моя бабця». Ну, скажіть, у кого не було такої бабці, яка і вигляділа з дитинства, переживала в юності за нещасливе кохання, воювала пліч–о–пліч вже у війську?.. Серед глядачів якраз було дуже багато жінок похилого віку. Тому я «влучив у десятку». Отак воно і почалося, і Левко Дурко мене в мені і надалі постійно перемагав... (сміється). Але конкурентами ми з братом ніколи не були і не могли бути!

— Дивакуватий образ співака з елементами буфонади сприймався неоднозначно і тоді, і зараз...

— Я ніколи не любив виконувати пісні «сухо». Але впізнавано для глядача — це започаткувалося в Америці у 1992–му. Один чоловік подарував мені великі гумові вуха, «карнавальні», мовляв, може, згодяться. Я відразу ж їх прикріпив, одягнув кольоровий кашкетик із пропелером, дреди. Це стало прообразом для подальших ідей. Ми і сьогодні шиємо з дружиною тільки яскраві сценічні костюми.

«Тепер мої пісні соціально спрямовані, наприклад, про безпеку руху»

— Чим зараз займаєтеся?

— Тим, чим і раніше, — розважаю людей, дітей і всіх, хто запросить. Мене з моїми спеціалізованими тематичними акціями для дітей знає вся Україна... Наприклад, «Левко в школі» — тематична концертна програма про географію, епізоди якої є і в телевізійних версіях для дітей. Або — програма проти травматизму дітей на автошляхах «З рідного порога — безпечна дорога». А нещодавно МНСники попросили розробити проект на тему шкільного предмету «Основи безпеки життя». Я об’єднав вказані ними найактуальніші теми з рекомендаційно–повчальнии пісеньками в цілий музичний спектакль, який ми відпрацьовуємо по таборах, школах, дошкільних закладах... Словом, роботи досить багато. Що стосується дорослих, то для них маю водевіль про традиції українського весілля. Усі мої тексти тепер — соціально спрямовані. От зараз лежать чотири тексти, які чекають запису. Пісні такі, що я сам вмираю зо сміху. Зацитую: «Кермо, кермо, ти знов напилось, чмо...» Це про безпеку руху, коли чоловік ніяк не хоче визнавати, що насправді проблема не в кермі, а в ньому самому.

— У дев’яностих в образі Левка Дурка ви були справжньою зіркою.Чому в останні десятиліття вас практично не чути на радіо, телебаченні?

— І в 1990–ті, і в ті часи, коли мешкав у Києві (з 2000–го по 2005 рік. — Авт.), ще бував у «телевізії». Наприклад, на одній із перших незалежних телекомпа­ній України «TV Табачук» робив різні програми для дітей. Але сучасний медійний простір такий, що коли ти мешкаєш не в столиці, то й у всеукраїнському «ящику» не будеш... А я ж зараз у рідних місцях. Нещодавно на ТРК «Львів» стартувало музично–розважальне ток–шоу «Тинди–Ринди», до якого долучився і я. Моя тематична пісня стала музичною закладкою цього проекту. Наприклад, є там такі слова (співає): «Ми зібрались в коло дружнє, щоб відверто говорити. Про серйозне і не дуже, як–то кажуть — потриндіти... Тинди–ринди, чути зліва, чути справа, тинди–ринди це ганьба і слава... Тинди–ринди, і дорослі, і їх діти, хочуть потриндіти». Люди там, у шоу, насправді тим і займаються, що пліткують про все. Але, маю сказати, рівень проекту досить пристойний. Тобто на місцевому телевізійному рівні в Левка Дурка все гаразд... Ну а Київ — вибачайте... (сміється).

ДОСЬЄ «УМ»

Леонтій Володимирович Бебешко

(сценічний псевдонімом Левко Дурко)

Співак, шоумен. Брат продюсера Володимира Бебешка. Народився 17 червня 1949 року в місті Стрий на Львівщині. Закінчив диригентсько–хорове відділення Дрогобицького музичного училища і Львівський інститут фізкультури. У минулому — волейболіст, грав за збірну України.

1989 року на Першому фестивалі «Червона Рута» в Чернівцях отримав гран–прі разом із гуртом «Віка». 1995 р. — лауреат всеукраїнського конкурсу сучасної пісні «Мелодія–95» за шлягер «No problem» телекомпанії «Міст».1997 р. — «Шлягер–97» — дипломант за пісню «Файдулі фай».

Автор 8 студійних альбомів, близько 350 гумористичних пісень.

Одружений, має трьох дітей. Від першого шлюбу — 36–річна Зоряна, нині громадянка Італії, та 38–річний син Захар, львів’янин, гравер–ювелір. Наймолодша донька Ірина — студентка.

 

ОКРЕМА ТЕМА

Як пісня жити та будувати допомагає

— Знаю, ви «підспівували» за владу…

— Це в жодному разі не повинно викликати осуд. Політсила приходить і йде, а музика залишається в серцях. У 2002–му я брав участь в турі «За ЄдУ», однак з політичного боку мене це мало стосувалося. Просто отримав таку умову, аби нарешті присвоїли звання «заслужений», витягши подані мною документи з–під сукна. (Його мені мали присвоїти за авторські тексти і музику для дітей і дорослих, а також за реалізацію цих творів на естраді та в телепроектах). Знаєте, одні в гонитві за званнями ставлять за мету підняти свій статус. Ще іншим, справді відомим і визнаним, цього не потрібно. Але ми з дружиною, зваживши все, вирішили погодитися. Тоді ми два місяці відкатали Україною з концертами на спеціальному агітпоїзді разом із Петром Чорним, Гнатюком, Оксаною Пекун, полтавським гуртом «Краяни», а також відомим у 1990–х гуртом «Ван Гог». За кілька місяців по закінченні туру — повідомлення, що можу їхати отримувати своє звання. Тоді в Тернопільській облдержадміністрації на нагоро­дження очікували п’ятеро людей різних професій. Увійшли і ми зі своїми пляшечками коньяку. Але голова держадміністрації відразу ж сказав: «Так, це в сторону!». Натомість розпорядився, аби принесли шампанське. За його наказом усі ми вкинули у напій ті значечки і пили, тримаючи їх зубами.