Безпритульний Пінзель?

Таку ідею висловив депутат міської ради Андрій Мочарський. «Сьогодні понад 30 священнослужителів несуть слово віри у міських, обласних чи відомчих медзакладах Львова, але досі немає централізованого місця для медичних капеланів», — каже він. Депутатський запит iз пропозицією перетворити на такий центр саме церкву Непорочного зачаття, Мочарський уже надіслав меру міста Андрію Садовому. А безцінні роботи Йоганна Пінзеля, звісно ж, треба берегти, тож їх можна перенести в якесь інше, «гідне місце», вважає депутат, але не вказує, куди ж саме.

В Українській греко–католицькій церкві ідею центру капеланства виношують уже сім років. «Ми розглядали й інші храми у Львові, але більшість iз них парафіяльні, з уже сформованою громадою, конкретним священиком», — так пояснює причину того, що вибрали саме костел кларисок, отець Володимир Мощич, голова Комісії у справах душпастирства Львівської архієпархії УГКЦ. Крім того, переконує священик, тут можна буде надати притулок капелі незрячих, а також провадити службу Божу для людей з вадами слуху, адже вони зараз не мають свого храму, а УГКЦ має кілька священиків, які знають мову жестів. Отець Володимир запевняє, що церква не збирається витісняти Музей Пінзеля з костелу, «будемо співіснувати».

Таку можливість цілковито заперечує Лариса Возницька–Разікова, генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького. Саме батько пані Лариси відкрив світу Йоганна Пінзеля. «У музеї та церкві є свої, абсолютно різні правила, — пояснює вона. — Як проводити екскурсії, якщо в костелі будуть правити служби Божі? — Як забезпечити охорону, якщо в церковні свята храм повинен бути відкритим? Годі говорити про такі елементарі речі, як паління свічок. Це категорично заборонено! Кіптява осідає і на скульптурі, і на фресці».

Пані Лариса ледь не в розпачі. У радянські часи, розповідає, коли було важко відкрити музей сакрального мистецтва, тим паче в церкві, Борису Григоровичу це вдалося. А зараз звідти «виселяти» Пінзеля?! «Важливо, щоб Музей Пінзеля був саме у костелі, тому що скульптор створював свої роботи для костелів. Тільки у відповідному інтер’єрі, разом iз розписами, ці роботи виглядають якнайкраще, — переконує Лариса Возницька–Разікова. — Розписи, до речі, дуже цінні, адже це робота Строїнського — живописця XVIII століття. Усе це повинно експонуватися в ансамблі». Пані Лариса пригадує, що ще за життя Бориса Возницького до нього підходили представники різних конфесій і просили віддати їм костел кларисок. «А він відповідав, що таке можливо лише тоді, коли буде побудований новий сучасний музей з відповідним кліматичним режимом, обладнанням для експозиції, з високими стелями, адже скульптури треба піднімати, бо вівтарі, для яких їх створював майстер, розташовувались високо».

Возницька–Разікова не вірить запевненням церкви, яка обіцяє допомогти з реставрацією приміщення. «Маємо гіркий досвід у Підгірцях, — каже науковець. — Там є костел, що разом із замком входить в архітектураний комплекс. Спочатку в костелі проводили службу догналівці. Громада встановила в костелі вікна та комунікації. Коли ж вдалося домовитись, аби конфесія звільнила костел, то догналівці забрали iз собою і ті вікна, і комунанікації. Тепер там служить інша громада, греко–католицька. Ще на початку літа, коли парафія тільки переїхала у костел, обіцяли зробити ремонт. Проте вже осінь, а крім вікон, нічого не зроблено, бо немає грошей. Я впевнена, що медичне капеланство коштів також не матиме».

До речі, інститут «Укрзахідпроектреставрація» вже передав усі необхідні документи та експертні висновки і в міську раду, яка мала б відремонтувати дах, і відповідному управлінню в обладміністрації, в якому на ремонт фасаду та дзвіниці заплановано 8 мільйонів гривень. Не так і багато, як для генія.