Якщо гратися, то в королеву

Задум цієї непересічної книжки, яка вигідно вирізняється у сонмі посібників у жанрі «виховай собі друга», цілком благородний. «Як вийти заміж за принца і зробити його королем» Валентина Бадрака — це психоемоційна епопея про не завжди радісне життя жінок, які влаштували тріумф своїх чоловіків, але власного щастя не надбали.

З одного боку, цю книжку можна використовувати як «живий» тренінг, оскільки вона містить концентрований історико–культурний і суспільно–політичний матеріал для створення майже ідеальних зразків дружби, шлюбу та інших творчих стосунків і цілком надається для моделювання з урахуванням індивідуальних особливостей світосприйняття. Причому автор наполягає, що його творіння — це книжка–досвід, розказана самими жінками і записана чоловіком. І читаючи її, мабуть, не варто забувати, що, згідно із народною мудрістю, за кожним видатним чоловіком стоїть видатна жінка, але, на щастя, у дослідженні Валентина Бадрака «народного» небагато і править бал «творче». Тому, згадавши Джона Леннона, варто перефразувати згадану сентенцію, мовляв, за кожним видатним ідіотом стоїть видатна жінка.

Адже справді, історій про самовдоволених, слабкодухих, але також ворохобних, затятих і ревнивих чоловіків–письменників у цій книжці чимало, і саме вони — найцікавіші, мудрі, захопливі й повчальні. Сумних випадків співжиття тут так само не бракує, і тому ідеальний варіант, як вважає автор, — це коли жінка навчається грати роль прискорювача ракетного двигуна, і головне при цьому, щоб чоловік був спроможний перетворитися на ракету. На жаль, в історії культури так бувало далеко не завжди, і підтвердження цьому — цікаві бувальщини і справжні курйози, зокрема з письменницького побуту.

Так, наприклад, успішне сімейне життя Івана Буніна і Анни Цакні (першої дружини майбутнього нобелівського лауреата) тривала менше двох років. Головною причиною сама Анна назвала відсутність письменницького таланту у чоловіка. А ще ж, не забуваймо, гіркі образи, яких завдавали письменникам перші дружини, про що вони розповідали своїм третім обраницям. Скажімо, над письмовим столом Булгакова висів телефон, нещадно експлуатований його дружиною саме в той час, коли він працював. Одного разу він сказав їй: «Люба, так неможливо, адже я працюю!» І вона відповіла безтурботно: «Нічого, ти не Достоєвський». А з Достоєвським, гадаєте, краща історія? Після сварки з дружиною бідний Федір Михайлович закинув, мовляв, якби Гоголя так постійно сварили, то він не те що «Мертві душі», а взагалі навряд чи що–небудь написав би, на що його благовірна Марія Дмитрівна, гмикнувши, зауважила: «Але ти ж не Гоголь!» Те саме, між іншим, Купрін, який читав дружині першу частину своєї повісті «Поєдинок», і та холодно зауважила, що в монолог одного з героїв він вставив слова Чехова, після чого письменник роздер рукопис і цілих півтора року не торкався повісті.

Загалом жінок тут багато, вони творять образи і моделі. Але як їх змусити замовкнути при цьому, не знала навіть Анна Ахматова, яка навчила жінок говорити. Таїс Афінська і Марія Каллас, Марія Склодовська–Кюрі і Жаклін Кенеді–Онасіс, Майя Плісецька і Галина Вишневська, Лені Ріфеншталь і Раїса Горбачова.

Чоловіків у цій книжці теж вистачає, але вони якісь малопереконливі, інфантильні, залежні. Шлюб, з їхньої точки зору, — це таємна угода, яка передбачає підтримку принца, з якого вилупиться король. Натомість, з точки зору жінок, шлюб — це не угода, а скоріше, обіцянка рости разом. Вони, бувало, й росли, оці самі принцеси — «не якісь примарні ефірні істоти, але впевнені в собі індивідуальності, що ясно усвідомлювали свої бажання та шляхи персональної реалізації» — разом зі своїми королями, про що так само докладно розповідається у цій книжці. Лев Толстой і Софія Берс, Фріда Кало і Дієго Рівера, Мерседес Барча Пардо і Габріель Гарсіа Маркес, Сальвадор Далі і Галина Дьяконова, Пабло Пікасо і Ольга Хохлова.

Іноді щодо успішних пар доречно вжити сентенцію про те, як часто кохана жінка для чоловіка виявляється дарунком долі, який він не в змозі оплатити. Як, наприклад, дружина Бориса Пастернака, про яку мемуаристка писала, що «Женя була холодна, вимоглива, лінива, вона хотіла стати художницею, а Пастернаку ніде було це купити». А іноді жінка буває не дарунком і не долею, а самим життям. Буденним, рутинним, але незамінним. «Любити Віру? Як це? — дивувався Бунін щодо своєї дружини. — Це все одно, що любити свою руку або ногу». Саме об таку анатомію стосунків іноді розбивається човник кохання, про що не слід забувати нашим принцам, які бавляться в королів.