«Роксолани» краю териконів

Погано вдягнені з квитком у руках

Ось характерний епізод із нещодавніх міліцейських хронік. У донецькому аеропорту правоохоронці затримали мешканку Маріуполя, яка супроводжувала на міжнародний рейс двох місцевих дівчат, призначених для «роботи» в борделях тропічної країни. Пiд час затримання «бандерша» видала аргументовану легенду, що прикривала справжню мету поїздки, а коли їй не повірили, стала тиснути на жалість: мовляв, у мене вдома залишилися голодні діти, а я сама безробітна. Викрити злочинницю допомогли юні кандидатки в путани, які розгубилися, угледівши міліцейські погони, та простодушно розповіли все, як є. А коли трохи згодом працівники сектору боротьби з торгівлею людьми та злочинами проти моральності розказали дівчатам про гірку долю їхніх попередниць, ті вжахнулися й щиро клялися ніколи більше не піддаватися спокусі легкого заробітку «там».

Хоча, як чесно визнав на згадуваному «круглому столі» заступник начальника відповідного підрозділу обласного управління внутрішніх справ Дмитро Луньов, міліцейська облава біля трапа літака — швидше, виняток. Здебільшого прикордонники бачать, з якою метою вирушають у мандри за далекі моря погано вдягнені та необізнані з тамтешнім життям молоді донеччанки. Але, якщо документи правильно оформлені, а квиток на руках — що, мовляв, тут поробиш. Та ще й майбутні секс–рабині здебільшого самі відчайдушно захищають своє право вирушити туди, звідки потім усіма силами рватимуться назад, на Батьківщину.

У путани — за конкурсом

Чому так відбувається, пояснює ще одна кримінальна справа, у Горлівці. Недавно там судили учасників злочинної групи, які створили справжній центр iз пошуку та експорту за кордон «живого товару». Очолювала банду торговців людьми жінка, яка сама відбула кілька років у закордонних домах розпусти, отже, добре розуміла психологію потенційних кандидаток та аргументи, якими варто схиляти уподобаних жертв до згубного кроку. Одній достатньо було розповісти дитячу казочку про багатого шейха, який побачить «роксолану» з далекої України в інтер’єрі шикарного готелю, закохається на все життя та миттю запропонує руку, серце і власну кредитну картку. Іншій брехали про роботу танцівницею в престижному нічному барі. Інколи кандидатку ставили до відома про очікуваний характер «послуг», проте завіряли, що клієнтів планується небагато, всі вони будуть заможні та пристойні люди, а безпеку самої путани гарантуватиме, мовляв, приватна служба охорони.

Як встановило слідство, за досить короткий період банда відправила в бордельне рабство мінімум 13 городянок, отримавши за кожну від «замовників» по тисячі доларів. Але що прикметно: бажаючих серед горлівчанок було набагато більше, злочинці навіть влаштовували своєрідний кастинг, знімаючи дівчат на кольорове фото та відправляючи знімки за кордон, на попереднє схвалення.

Кохайтеся, чорнобриві, та не з бедуїном...

Співробітники донецьких правоохоронних органів визнають, що в секс–гендлярів напрацьовано складну систему, яка дозволяє із розмахом вести ризикований, проте надзвичайно прибутковий бізнес на жіночому тілі. Спокусити простодушну дівчину з малозабезпеченої або неблагополучної родини пошуком кращої долі, працюючи «барменом у готелі для мільйонерів» чи «примою в престижному вар’єте», аби через кілька місяців повернутися додому «з купою доларiв», не так уже й важко.

Утiм можливі варіанти. Часом «фахівці з вiдшукування путан» можуть підібрати на узбіччі донецької Кiльцевої дороги якусь дешеву, «плечову» хвойду, аби, витратившись на її лікування від букета венеричних хвороб, одягнувши «по фірмі», продати потому в дорогий закордонний бордель за ціною престижної іномарки.

Звідки ж ростуть ті дамські ніжки: чому торговці «живим товаром» так палко полюбили саме шахтарський край? Ну, насамперед, ніде правди діти, це відзначають усі, хто вперше прибуває до регіону: донеччанки дійсно напрочуд красиві. Десятки націй і народностей, що змішалися в цьому інтернаціональному казані, в результатi дали такий шалений ефект, що тільки тримайся!

Як стверджують знавці ситуації, сам урбанізований спосіб життя серед териконів та тісно нагромаджених заводів, де залишається замало місця для сонця, трави, високого неба, формує знаменитий донбасівський менталітет, що вирізняється не лише підвищеним прагматизмом, а й, скажімо, критичним ставленням до норм традиційної моралі. Крім того, у промислових містах i селищах, попри обіцяне владою «пакращення», продовжують панувати економічний занепад, тотальне безробіття, від яких дійсно хочеться втекти світ за очі.

Подальша доля секс–рабинь, що різними шляхами потрапили до іноземних будинків розпусти, просто жахлива. Одна з таких неборак, що дивом вирвалася на Батьківщину, зважилася розповісти журналістам про свою гірку одіссею. У складі чималої групи таких же наївних, як сама, дівчат вона прилетіла в одну з близькосхідних країн, де їм обіцяли сезонну працю готельними покоївками на курорті для «нових рускiх». Проте після прибуття на місце все закрутилося, як у поганому фільмі жахів: в аеропорту сутенер забрав у дівчат особисті документи. Ну а далі — тісна повітка без вікон, у якій їх замикали на ніч (і де порожнi пластикові пляшки виконували роль туалету), дванадцятигодинна «робота» в місцевому будинку розпусти, знущання, приниження, повна безнадія. Від сподівань поскаржитися місцевим правоохоронцям дівчата змушені були відмовитися після того, як їх примусили якось «у порядку шефської допомоги» безплатно улестити місцевих поліціянтів.

Ларисі (так назвала себе ця жінка перед об’єктивами репортерських камер) допоміг лише випадок: вичекавши момент, вона заволоділа мобільним телефоном хазяїна борделю, зуміла повідомити про себе на Батьківщину. «Тих, кому так не поталанило, значно більше», — стверджує ця жертва секс–мафії.

Експерти відділу боротьби з торгівлею людьми додають штрих до загальної картини: навіть у благопристойних «нафтових» країнах Аравійського півострова, відомих високим рівнем життя, до секс–рабинь, вивезених з України, ставляться вкрай жорстоко. Становище їх зазвичай гірше, ніж верблюдів, яких пестять та оберігають тамтешні бедуїни.

Хіба допомога зайва?

Зламані морально, хворі та зневірені — такими вони повертаються на Донбас і здебільшого воліють «залягти на дно». Не лише соромлячись людського осуду, а й цілком доречно побоюючись вербувальників, що можуть зненацька заявитися та пред’явити додаткові претензії щодо оплати їхніх посередницьких послуг або через «недовиконаний контракт».

У свою чергу, після прийняття відповідного законодавства та приєднання України навесні 2011 року до Конвенції Ради Європи щодо протидії торгівлі людьми, на Донбасі допомагати вчорашнім секс–рабиням формально готова ціла низка державних органів — від Центрів зайнятості (працевлаштування), спеціалізованих підрозділів психологічної реабілітації та медицини і аж до фінуправлінь (виплата разової допомоги). Нібито, як кажуть, усе схоплено. Та ось парадокс: із 70 офіційно зафіксованих донеччанок, що сьорбнули гіркого закордонного «раю», оформити статус постраждалого погодилися лише четверо. Знавці ситуації твердять, що багатьох відлякує умова співпрацювати з правоохоронними органами, висунувши обвинувачення проти своїх «роботодавців». Міліції в донецькій глибинці традиційно не довіряють, маючи підозру, що вона заодно із секс–мафією.

Інша річ — громадські структури. Як повідомила на «круглому столі» президент Ліги ділових i професійних жінок Людмила Горова, за час існування цієї організації сюди по допомогу звернулося кількасот донеччанок, скривджених торговцями «живим товаром». Та сьогодні цей потік аж ніяк не слабшає, і, мабуть, час уже шукати нові методи та підходи. Адже за кожним персональним випадком — поламана доля і сльози, сльози...