«Роксолани» краю териконів

10.09.2013
«Роксолани» краю териконів

Мрія про золоте безтурботне життя часто обертається для них сталевими «браслетами» неволі.

Громадські організації — Донецький прес–клуб, Ліга ділових та професійних жінок — зібрали в «шахтарській столиці» представницький «круглий стіл», аби обговорити проблеми торгівлі людьми та шляхи боротьби с цим ганебним явищем. Тема, на жаль, «нев’януча», адже, хоч i розробляють відповідні державні програми, створюють органи протидії, виділяють кошти, а... безкінечний караван iз невільницями, призначеними для хтивих утіх, продовжує мандрувати з індустріального краю аж до аравійських пустель чи курортних комплексів екзотичних узбереж.

Погано вдягнені з квитком у руках

Ось характерний епізод із нещодавніх міліцейських хронік. У донецькому аеропорту правоохоронці затримали мешканку Маріуполя, яка супроводжувала на міжнародний рейс двох місцевих дівчат, призначених для «роботи» в борделях тропічної країни. Пiд час затримання «бандерша» видала аргументовану легенду, що прикривала справжню мету поїздки, а коли їй не повірили, стала тиснути на жалість: мовляв, у мене вдома залишилися голодні діти, а я сама безробітна. Викрити злочинницю допомогли юні кандидатки в путани, які розгубилися, угледівши міліцейські погони, та простодушно розповіли все, як є. А коли трохи згодом працівники сектору боротьби з торгівлею людьми та злочинами проти моральності розказали дівчатам про гірку долю їхніх попередниць, ті вжахнулися й щиро клялися ніколи більше не піддаватися спокусі легкого заробітку «там».

Хоча, як чесно визнав на згадуваному «круглому столі» заступник начальника відповідного підрозділу обласного управління внутрішніх справ Дмитро Луньов, міліцейська облава біля трапа літака — швидше, виняток. Здебільшого прикордонники бачать, з якою метою вирушають у мандри за далекі моря погано вдягнені та необізнані з тамтешнім життям молоді донеччанки. Але, якщо документи правильно оформлені, а квиток на руках — що, мовляв, тут поробиш. Та ще й майбутні секс–рабині здебільшого самі відчайдушно захищають своє право вирушити туди, звідки потім усіма силами рватимуться назад, на Батьківщину.

У путани — за конкурсом

Чому так відбувається, пояснює ще одна кримінальна справа, у Горлівці. Недавно там судили учасників злочинної групи, які створили справжній центр iз пошуку та експорту за кордон «живого товару». Очолювала банду торговців людьми жінка, яка сама відбула кілька років у закордонних домах розпусти, отже, добре розуміла психологію потенційних кандидаток та аргументи, якими варто схиляти уподобаних жертв до згубного кроку. Одній достатньо було розповісти дитячу казочку про багатого шейха, який побачить «роксолану» з далекої України в інтер’єрі шикарного готелю, закохається на все життя та миттю запропонує руку, серце і власну кредитну картку. Іншій брехали про роботу танцівницею в престижному нічному барі. Інколи кандидатку ставили до відома про очікуваний характер «послуг», проте завіряли, що клієнтів планується небагато, всі вони будуть заможні та пристойні люди, а безпеку самої путани гарантуватиме, мовляв, приватна служба охорони.

Як встановило слідство, за досить короткий період банда відправила в бордельне рабство мінімум 13 городянок, отримавши за кожну від «замовників» по тисячі доларів. Але що прикметно: бажаючих серед горлівчанок було набагато більше, злочинці навіть влаштовували своєрідний кастинг, знімаючи дівчат на кольорове фото та відправляючи знімки за кордон, на попереднє схвалення.

Кохайтеся, чорнобриві, та не з бедуїном...

Співробітники донецьких правоохоронних органів визнають, що в секс–гендлярів напрацьовано складну систему, яка дозволяє із розмахом вести ризикований, проте надзвичайно прибутковий бізнес на жіночому тілі. Спокусити простодушну дівчину з малозабезпеченої або неблагополучної родини пошуком кращої долі, працюючи «барменом у готелі для мільйонерів» чи «примою в престижному вар’єте», аби через кілька місяців повернутися додому «з купою доларiв», не так уже й важко.

Утiм можливі варіанти. Часом «фахівці з вiдшукування путан» можуть підібрати на узбіччі донецької Кiльцевої дороги якусь дешеву, «плечову» хвойду, аби, витратившись на її лікування від букета венеричних хвороб, одягнувши «по фірмі», продати потому в дорогий закордонний бордель за ціною престижної іномарки.

Звідки ж ростуть ті дамські ніжки: чому торговці «живим товаром» так палко полюбили саме шахтарський край? Ну, насамперед, ніде правди діти, це відзначають усі, хто вперше прибуває до регіону: донеччанки дійсно напрочуд красиві. Десятки націй і народностей, що змішалися в цьому інтернаціональному казані, в результатi дали такий шалений ефект, що тільки тримайся!

Як стверджують знавці ситуації, сам урбанізований спосіб життя серед териконів та тісно нагромаджених заводів, де залишається замало місця для сонця, трави, високого неба, формує знаменитий донбасівський менталітет, що вирізняється не лише підвищеним прагматизмом, а й, скажімо, критичним ставленням до норм традиційної моралі. Крім того, у промислових містах i селищах, попри обіцяне владою «пакращення», продовжують панувати економічний занепад, тотальне безробіття, від яких дійсно хочеться втекти світ за очі.

Подальша доля секс–рабинь, що різними шляхами потрапили до іноземних будинків розпусти, просто жахлива. Одна з таких неборак, що дивом вирвалася на Батьківщину, зважилася розповісти журналістам про свою гірку одіссею. У складі чималої групи таких же наївних, як сама, дівчат вона прилетіла в одну з близькосхідних країн, де їм обіцяли сезонну працю готельними покоївками на курорті для «нових рускiх». Проте після прибуття на місце все закрутилося, як у поганому фільмі жахів: в аеропорту сутенер забрав у дівчат особисті документи. Ну а далі — тісна повітка без вікон, у якій їх замикали на ніч (і де порожнi пластикові пляшки виконували роль туалету), дванадцятигодинна «робота» в місцевому будинку розпусти, знущання, приниження, повна безнадія. Від сподівань поскаржитися місцевим правоохоронцям дівчата змушені були відмовитися після того, як їх примусили якось «у порядку шефської допомоги» безплатно улестити місцевих поліціянтів.

Ларисі (так назвала себе ця жінка перед об’єктивами репортерських камер) допоміг лише випадок: вичекавши момент, вона заволоділа мобільним телефоном хазяїна борделю, зуміла повідомити про себе на Батьківщину. «Тих, кому так не поталанило, значно більше», — стверджує ця жертва секс–мафії.

Експерти відділу боротьби з торгівлею людьми додають штрих до загальної картини: навіть у благопристойних «нафтових» країнах Аравійського півострова, відомих високим рівнем життя, до секс–рабинь, вивезених з України, ставляться вкрай жорстоко. Становище їх зазвичай гірше, ніж верблюдів, яких пестять та оберігають тамтешні бедуїни.

Хіба допомога зайва?

Зламані морально, хворі та зневірені — такими вони повертаються на Донбас і здебільшого воліють «залягти на дно». Не лише соромлячись людського осуду, а й цілком доречно побоюючись вербувальників, що можуть зненацька заявитися та пред’явити додаткові претензії щодо оплати їхніх посередницьких послуг або через «недовиконаний контракт».

У свою чергу, після прийняття відповідного законодавства та приєднання України навесні 2011 року до Конвенції Ради Європи щодо протидії торгівлі людьми, на Донбасі допомагати вчорашнім секс–рабиням формально готова ціла низка державних органів — від Центрів зайнятості (працевлаштування), спеціалізованих підрозділів психологічної реабілітації та медицини і аж до фінуправлінь (виплата разової допомоги). Нібито, як кажуть, усе схоплено. Та ось парадокс: із 70 офіційно зафіксованих донеччанок, що сьорбнули гіркого закордонного «раю», оформити статус постраждалого погодилися лише четверо. Знавці ситуації твердять, що багатьох відлякує умова співпрацювати з правоохоронними органами, висунувши обвинувачення проти своїх «роботодавців». Міліції в донецькій глибинці традиційно не довіряють, маючи підозру, що вона заодно із секс–мафією.

Інша річ — громадські структури. Як повідомила на «круглому столі» президент Ліги ділових i професійних жінок Людмила Горова, за час існування цієї організації сюди по допомогу звернулося кількасот донеччанок, скривджених торговцями «живим товаром». Та сьогодні цей потік аж ніяк не слабшає, і, мабуть, час уже шукати нові методи та підходи. Адже за кожним персональним випадком — поламана доля і сльози, сльози...

  • «Не робіть для нас без нас»

    «Місто має бути комфортним для різних категорій населення. А дискримінація за ознакою інвалідності просто неприпустима, — заявила координатор акції, регіональний представник Національної асамблеї інвалідів Ірина Твердохліб. >>

  • Владна «ліцензія» на вбивство

    Місяць тому п’яний депутат Генічеської райради Андрій Бульбах збив 22-річну велосипедистку, заховав іще живу дівчину в лісопосадці та швидко зник iз місця злочину. Про цей жахливий випадок «Україна молода» писала у №116 за 4—5 вересня ц. р. >>

  • Таке гірке солодке життя

    На зупинках, у громадському транспорті тільки й розмов, що про дармовий цукор. Підсолодити життя полтавців перед виборами вирішила політична партія «Совість України», очолювана міським головою Полтави Олександром Мамаєм. В офіс партії запрошують пенсіонерів, котрі, як відомо, є найдисциплінованішими виборцями, та видають по вiсiм кілограмів цукру. >>

  • Пристрасть до мільйонів

    Одеську область, як і більшість регіонів України, упродовж останніх років шокували масштабні зловживання прибічників Віктора Януковича. Державні гроші попросту крали, — і робили це державні службовці, які мали би стояти на сторожі народних грошей. >>

  • Душив Майдан? Збирай податки!

    Ще одним шоком для громадськості стало нещодавне призначення у Міністерство доходів і зборів, реформоване нині у Державну фіскальну службу. Посаду начальника головного оперативного управління тут зайняв Ігор Яговдик. Той самий екс-очільник Сумської області, який очолив область в останні місяці перед падінням режиму і був призначений заради «укріплення» влади «донецьких» перед останнім і вирішальним боєм з «бандерівцями». >>

  • Гiркi яблука уманського саду,

    Думка жінок на форумі forumok.kiev.ua  Коли їхати одеським автобаном, то на 206–му кілометрі, відразу за поворотом із траси, на зеленому пагорбі з’являється красива околиця історичної Умані з уславленою Софіївкою і не менш славетним навчальним закладом — Головним училищем садівництва, заснованим ще 1844 року, як стверджують фахівці, за класичними зразками науково–освітніх осередків Західної Європи. >>