«Нас любили вже за те, що ми доїхали до них»

«Що вразило під час спілкування у селах?.. Якщо населений пункт розташований у межах траси, то і сільрада пристойна, колодязі впорядковані, садки ошатні... А трохи вбік, хай навіть недалеко, за 10–15 кілометрів, природа красива, а от села є — як у війну. Забиті вікна, зарості; ні кота не зустрінеш, ні собаки», — ділиться враженнями керівник обласного об’єднання громадян «Усвідомлений вибір народу» Світлана Дронік, яка майже рік очолювала проект із надання правової інформації та консультування бідних верств населення. Працювали переважно в Лебединському районі. Фахівці надали допомогу 429 особам, але фактично поспілкувалися зі значно більшою кількістю людей. Адже в «глибинці» з поганими дорогами люди приходили просто поспілкуватися. «Нас любили вже за те, що ми доїхали до них. Це ж така подія була в селі: приїхали з області люди, які хочуть почути про їхнi проблеми і допомогти!» — каже пані Дронік.

Що болить селянину

Питань, з якими зверталися люди, чимало. Передусім, каже юрист Оксана Шлегель, вони стосувалися соціального забезпечення та земельного права, часто — сімейного права, житла, спадку... Але це — проблеми індивідуальні. Загал же говорив про біди спільні. Й передусім це — дороги: все за класиком! На Лебединщині це проблема з проблем. І село, подивишся, гарне, й багатим було свого часу, а зникло сполучення — перетворюється на пустку.

«Немає дороги, «маршрутки» доїздять тільки до центральної садиби, а з менших сіл добирайся, як хочеш, — переповідає скарги пані Світлана. — Власне, приватників, з якими укладені угоди на перевезення, можна зрозуміти, — кому ж цікаво угробити машину за кілька місяців?! А звідси: дітям не скрізь легко дістатися шкіл. Та й учителям також, якщо живуть не в тому селі, де школа. Бездоріжжя породжує й інші проблеми. Хибує медична допомога, така потрібна для літніх. Бо «швидка» просто не доїздить. І якщо не маєш родичів чи сусідів із машиною, — хоч помирай! Проблема зі скрапленим газом, який теж довозять до центральної садиби, а далі — як хочеш...»

Про ці проблеми добре знає лебединська влада. Світлана Дронік говорить, що працював проект у добрій злагоді з працівниками райдержадміністрації, сільськими головами. Але на рівні району питання доріг вирішити неможливо, а саме на Лебединщині воно стоїть найгостріше в області; тут немає свого, бодай найменшого, асфальтового заводу. Тож громадська організація має намір звернутися до голови обласної адміністрації, до народних депутатів, аби допомогли.

Окрім цього, ще ціла низка «болячок» дошкуляє людям, які живуть у віддалених селах. «У одному селі жінки плакали, — розповідають фахівці проекту. — Як помирає хтось із рідних, ні міліція, ні медики не можуть вчасно приїхати засвідчити смерть. Отож, взимку тіло застигає, а влітку... То вже просто антисанітарія...»

Реформа щодо цього, може, й виглядає правильно у Києві, а от у селі вона часто — біда. Тут бо існують не за законодавчими колізіями чи міжнародними зразками — живуть так, як живеться в реальній Україні. «Хай би депутати сільради засвідчували смерть, — кажуть люди. — Всі ж знають одне одного. А міліція — вже в якихось надзвичайних випадках».

Є проблема і з охороною сіл. У одному жінки розповідали: біля дитсадочка зберігся хороший сад. З нього для дітей заготовки робили. А одного дня бачать: під’їхала чужа машина, дерева обтрусили, в багажник повантажили і поїхали. На зауваження нагрубили. А дільничний, коли почали йому дорікати, що не приїхав, тільки понурився: не має можливості. Та й зрозуміло, визнають люди: у нього, може, й до десятка сіл. А по таких дорогах, та ще якщо й сам без транспорту...

Слабо розвивається інфраструктура села. «Може, який підприємець і зачепився б, — каже Світлана Дронік, — адже покинутих приміщень багато. Але вони — на балансі сільради. А сільрада пільг на оренду надавати не може. Ставки ж земельного податку такі, що підприємець на них і не заробить. Отож і виходить ніби зачароване коло...»

Хто захистить, якщо захистити нікому?

На зустрічах у селах завжди було багато людей, розповідають юристи. Та, виходячи з того, що сказано, неважко й зрозуміти: юридичні консультанти тут не працюють. Тож висновок однозначний: люди потребують безоплатної первинної правової допомоги — консультацій, роз’яснень, складання заяв, скарг та інших документів. А сільські ради потребують узагальнення правових проблем людей та просвітницької діяльності.

«В Україні прийнятий Закон «Про безоплатну правову допомогу», — розповідає Світлана Дронік. — Кабмін минулого року затвердив нормативно–правові акти. Але поки все зосереджено на рівні вторинної допомоги — надання послуг адвокатів. Тобто місцеві громади ніби й отримали можливість створювати та фінансувати роботу спеціалізованих установ із надання безоплатної первинної правової допомоги чи залучати для надання цих послуг суб’єктів приватного права. Проте сільські бюджети дуже куці, тому питання створення установ із безоплатної первинної правової допомоги бідним верствам населення відкладається.

А для сільської громади це не просто сервіс, це — питання розвитку. Недарма ж Комісія ООН у своєму документі твердить, що «дієві юридичні права — це не розкіш, без якої можна обійтися, а загальна необхідність. Виключення бідних верств населення зi сфери діяльності права — це не лише вражаюча несправедливість, це означає позбавлення їх можливості покращити своє життя, і є фактором, який стримує розвиток країн», — цитує пані Світлана. — В Україні наразі такою допомогою займаються фактично лише центри, подібні до нашого, створені за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». За рік вони надали майже чотирнадцять тисяч консультацій. Отже — потрібно!..»

Утiм грантові проекти закінчуються, а що далі? Та й допомоги потребують не лише мешканці Лебединського району. «Наш проект, — говорить Світлана Дронік, — продовжено ще на півроку. За цей час маємо на меті займатися не лише наданням консультацій, а й скласти схему оптимального правового обслуговування населення. Таку, яку можна було б використовувати в усіх районах. Але чи буде вона прийнята владою? Бо без спільної роботи, без законодавчого врегулювання на успіх сподіватися не можна».