Центральна площа Ташкента названа на честь завойовника Тимура.
Коли в Україні ще лежить сніг, в Узбекистані вже квітне урюк. До різко континентального клімату, з плюсовою температурою взимку, до степового та пустельного рельєфу, а також до східних солодощів та найсмачнішого у Середній Азії плову вже давно звикли й вихідці з України. Вони часто послуговуються російською, хоча й узбецьку знають добре, а українську — не забувають. За даними останнього перепису 2007 року, в Узбекистані проживає близько 87 тисяч українців. Щоправда, про те, що вони козацького роду, багато хто воліє говорити лише у власному домі чи в колі української громади. Життя в мусульманській країні, об’єктивні процеси асиміляції усе більше змивають розбіжності між різними слов’янськими націями.
Але це характерно далеко не для всіх. Поважний генеральний директор акціонерного товариства «Средазцветметенерго» Михайло Костецький починає знайомство з членами делегації Української всесвітньої координаційної ради, у складі якої перебував і журналіст «УМ», російською. На рідну мову батьків перейти йому вже важко: ще молодого хлопця, випускника технікуму в Токмаку, що на Запоріжжі, «спокусили» кар’єрними перспективами в Узбекистані (союзна республіка саме тоді піднімала промисловість і підбирала здібну робітничу молодь серед слов’ян).
«В Узбекистані спілкуватися українською було практично ні з ким, — згадує Михайло Онуфрійович. — Робітничих династій тут не було, хлопці йшли на заводи з кишлаків, у бригаді були представники різних національностей, тож мовою спілкування була російська. А перспективи тут дійсно виявилися неабиякими: в 23 роки вже був головним інженером заводу, а в 30 — очолив його. В Україні це було б тоді неможливо».
Утім, коли голова УВКР Михайло Ратушний дарує Михайлові Костецькому томик Шевченкового «Кобзаря», той спочатку замислюється, а потім не втримується і напам’ять декламує «Заповіт». «Не забув таки...», — тремтячим голосом говорить гендиректор.
А потім згадує, скільки сил доклав для налагодження співпраці з українськими бізнесменами. Навіть окрему будівлю на заводі віддав в оренду для українського бізнес–центру. «Нині складно з Україною милою працювати... От раніше ми отримували великі партії труб iз Нікополя, а зараз зробити якесь замовлення з України — краще застрелитися», — із сумом констатує пан Костецький.
Нашим людям не сховатися в азійському суспільстві, слов’янська зовнішність видає. Але їх не вдасться обдурити на ринку в Ташкенті й підсунути сухофрукти, вирощені поблизу алюмінієвого заводу зі словами «брат, бєрі кишмиш із Фергани». Бо сивочолий голова республіканського українського культурного центру «Славутич» Володимир Бойко, який за часів Узбецької РСР пропрацював на високих урядових і партійних посадах, одразу перейде на узбецьку мову і неабияк зіб’є ціну.
«Я сюди молодим учителем працювати приїхав, російську у ферганській школі знали тільки я і директор, — згодом скаже Володимир Федорович. — Тож їхню мову я вивчив ще тоді».
«Ця мова виникла завдяки видатному поету середньовіччя Алішеру Навої, — згодом додасть митець Ярослав Корчмарчик. — Бо вся тодішня еліта говорила на фарсі, а він почав писати тюркською, узбецькою. Я із задоволенням цією мовою спілкуюся».
Власне, в Узбекистані дуже пишаються своєю середньовічною історією і всесвітньо відомими історичними постатями того часу, яких зараховують в узбеки за місцем проживання. Серед них найбільш шанованим є великий завойовник емір Тимур, якого в Європі називали Тамерланом. Пам’ятники кульгавому полководцю є в багатьох містах країни. В Ташкенті монумент встановили на центральній площі столиці, яка носить його ім’я.
Показово, що протягом ста років узбеки бачили на цьому місці пам’ятники чужинцям: спочатку генерал–губернатору Туркестанського краю Костянтину Кауфману, згодом — Володимиру Леніну й Йосипу Сталіну, а після хрущовської «відлиги» тут майже 40 років простояв пам’ятник Карлу Марксу. Нині це місце займає Тамерлан. На постаменті жорстокому завойовнику написали один iз його крилатих висловів: «Сила — у справедливості!»...
Посол України в Узбекистані Юрій Савченко констатує, що українська громада в цій країні поступово старішає, як, власне, узагалі в Середній Азії. Молодь усе більше виїжджає з країни у пошуках кращої долі або намагається видавати із себе росіянина. Хоча останнім часом трапляються і винятки. Причина — поширення серед діаспорян посвідчень закордонного українця, які дають чимало переваг власникам, зокрема, й щодо отримання вищої освіти.
Український консул Сергій Кононенко додає, що останнім часом різко збільшилася кількість бажаючих свідомо набути статусу закордонного українця. З одного боку, в Узбекистані дуже багато осіб без громадянства, і тим самим вони намагаються хоч якось легалізуватися. Статистика консула свідчить: лише на початку цього року українці подали 30 заяв для набуття статусу закордонного українця, тоді як за попередні роки бажаючих було близько 60.
Голова УВКР Михайло Ратушний каже, що така тенденція характерна для багатьох країн СНД, бо це дає можливість молоді отримати вищу освіту в Україні безкоштовно. Тоді як українці Євросоюзу чи США отримують таке посвідчення не заради соціальних переваг, а задля етнічної ідентифікації. Утім в Узбекистані в останні роки немає недільної школи, лише український клас при одному з інститутів Автономної Республіки Каракалпакстан.
«Вивчення української мови та літератури в школі–ліцеї № 110 ім. Т. Шевченка в Ташкенті потрібно відродити, бо на якій базі діти в Україні вчитимуться, з яким знанням мови?» — констатував пан Ратушний. Щоправда, останнім часом в Узбекистані не вітають бажання своїх громадян навчатися за кордоном. Мало цього, існує загроза невизнання українських дипломів при прийомі на роботу.
За словами пана Кононенка, іноді вдається допомогти співвітчизникам, здавалося б, у безвихідній ситуації. «Прийшла дівчина, прізвище Яценко. Ледь не плаче, каже, жодних документів, які б підтвердили її українське коріння, немає. Але з дитинства їздила до родичів батька в сусідній Казахстан і чула, що вони спілкувалися незнайомою їй українською мовою. Як їй не допомогти? Тож ми використали інший механізм, без архівів — український центр «Славутич», у якому дівчину знали, надав рекомендації — і питання було вирішено», — розповідає пан консул.
Цікавий випадок пригадав пан Костецький: коли він повертався з відрядження до Білорусі через Україну, його затримали наші прикордонники. «Я дав їм, окрім закордонного паспорта, ще й посвідчення закордонного українця, мовляв, хлопці, подивіться, я ж свій! Вони довго його крутили, а потім один іншому каже: не знаю, що воно таке, але краще відпустимо його від гріха подалі», — сміється Михайло Онуфрійович.
Українці Узбекистану створили шість культурних центрів. Ще один центр належить кримським татарам, які також пов’язують себе з Україною. Республіканський український культурний центр «Славутич», який об’єднує їх усіх, існує вже дванадцять років. Під час зустрічі з представниками української громади та керівниками Інтернаціонального культурного центру, який координує понад 140 культурних центрів різних народів та етнічних груп, узбецька сторона наголошувала на толерантності та міжнаціональній згоді, яку підтримує вище керівництво держави. А ще говорили про те, що українці досить активні, ледь не в усіх сферах життя беруть участь.
«Перші українці прибули сюди ще в середині ХІХ століття. І півтора століття Узбекистан тепло приймав українців. Багато наших співвітчизників отримали високі державні нагороди, знайшли своє місце в сучасному Узбекистані, — зазначив Володимир Бойко. — Ми підтримували один одного завжди. Під час землетрусу в Ташкенті українці одними з перших прибули на допомогу, узбеки також не лишилися осторонь під час Чорнобильської трагедії».
В Інтернаціональному культурному центрі ще пам’ятають приїзд киргизького письменника світового рівня Чингіза Айтматова, який назвав їхній центр «Малою організацією об’єднаних націй». Узбеки також обов’язково нагадають слова свого незмінного президента Іслама Карімова, сказані ним під час однієї із зустрічей з українським екс–Президентом Леонідом Кучмою: «Українці Узбекистану — це наші українці!».
Нині ж, за словами голови УВКР Михайла Ратушного, державною програмою на цей рік передбачено 26,5 тис. грн. на видання в Узбекистані книжки про історію і сучасність «наших українців».
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
