Була в собаки хата

Несподіваним доповненням до святкових заходів з нагоди 140–річчя Василя Кричевського, видатного українського архітектора, художника, етнографа і педагога, творця герба України й ескізів перших українських грошей, стала нещодавня меморіальна подорож Харковом — за маршрутом, пов’язаним із життям і діяльністю славетного земляка.

Чому несподіваною була ця мандрівка — від спроектованих мистцем у співавторстві з Олексієм Бекетовим монументальних будівель колишніх Земельного і Торгового банків, що в центрі Харкова, до його власного особняка на Москалівці? Мабуть, тому що шляхи Кричевського, вже за радянської влади доктора мистецтвознавчих наук, заслуженого діяча мистецтв і завідувача кафедри малярства Київського художнього інституту, для історії українського радянського мистецтва обірвалися від того часу, як він залишився в місті після його окупації військами вермахту 1941–го року. Як воно було насправді, нескладно сказати. Радянське відходило, українське зазвичай залишалося. Хто не хотів їхати в евакуацію разом із владою, яка споконвіку гнобила все українське, того або знищували, як поета Свідзінського, або забували, як художника Кричевського.

Живучі радянські табу

З фронту тікали силоміць вигнані на бойню поети, повернулися на рідну Слобожанщину Олекса Веретенченко і Дмитро Нитченко. З потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Гната Хоткевича, Володимира Свідзінського, Миколи Куліша, Костя Буревія, Дмитра Солов’я та ін. Так, брат Павла Тичини був комендантом письменницького Будинку «Слово», небога Xристі Алчевської працювала друкаркою в «Просвіті», дочки Лади Могилянської та Миколи Куліша подавали в їдальні.

Одночасно у двох колишніх столицях УРСР відмовилися кидати рідні домівки два харківці, два корифеї національної культури — батько українського модерну Василь Кричевський і основоположник українського авангарду Василь Єрмілов. «Основою взаєморозуміння, — згадував пізніше відомий український діяч і бургомістр Харкова Олександр Семененко, — було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно–національного життя України, цей процес має продовжуватися наявними силами за всяких умов».

Тож донедавна майже усі заходи, пов’язані з іменем «колабораціоніста» Василя Кричевського, викресленого з усіх енциклопедій і заодно з офіційної пам’яті, який, за чутками, був автором українських грошей вже часів «нового німецького порядку», і який, крім того, виїхав з ворожим військом спочатку до Чехословаччини, потім до Австрії, пізніше до Німеччини, а згодом до Франції, відбувалися без особливої участі владних структур. І пропозиція святкувати день народження Василя Кричевського на державному рівні, зроблена свого часу депутатом Павлом Мовчаном, так і залишилася на рівні мовчазного проекту.

Серед торосів і айсбергів…

Що ж до решти святкових заходів, то, крім права святкувати ювілеї, відзначати річниці та з пошаною поминати національних героїв, право встановлювати чи прибирати меморіальні дошки у тому самому Харкові, в якому Кричевський оформив близько трьохсот будівель, так само мають офіційні органи влади. Які відправляють місцевих ентузіастів, котрі, скажімо, мріють встановити дошки видатним землякам на зразок Юрія Шевельова, а чи того ж Василя Кричевського, до Спілки художників. А вже там на виготовлення меморіальних дошок встановлена чітка такса, що перевищує витрати вищезгаданих ентузіастів рівно у п’ять разів. Крім того, немає гарантії, що все ж таки встановлена не за спілчанськими ескізами дошка не буде невдовзі розбита «невідомими» доброзичливцями в штатському, як це сталося у Харкові з барельєфом Йосипа Сліпого за проектом Валера Бондаря. Мовляв, суцільне зубожіння далеко жене колишній радянський люд на пошуки хліба насущного. Так, з харківського Будинку «Слово» свого часу була вкрадена «на металобрухт» меморіальна дошка з іменами знищених мешканців–творців Загірньої Комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям авторства вищезгаданого Бондаря у харківському міському парку на «брухт» зірвали мідну кобзу. Так само грубезна брила монумента на честь вояків УПА з–під самісіньких очей тамтешнього центрального райвідділку міліції випарувалась за одну ніч. Щоправда, тут же знайшлась, закопана, наче бо­йовий томагавк, на тому самому «революційному» місці зустрічі. Змінити яке, наче діалектику пам’ятних «зрушень», аж ніяк неможливо.

Варто зазначити, що протягом десяти років Василь Кричевський розробляв у Харкові фасади та інтер’єри будинків, намагаючись стилізувати їх під український модерн, чим ті будинки, власне, й залишаються цінними для історії культури. Натомість їхнім архітектором на меморіальних табличках сьогодні значиться Олексій Бекетов. Така «колективна» творчість з привласненням здобутків керівником проекту набула розквіту вже за радянського часу. Наприклад, у Харкові, як відомо, споруджено найкращий у світі пам’ятник Тарасу Шевченку. Спочатку наш Кобзар мав хмуритись в оточенні героїв своїх поем, потім раптово опинився в компанії ще й обвішаного гранатами більшовика та культурно стриженої комсомолки. Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з відомої акторки Наталі Ужвій, яку тоді вже лупцював чоловік–футурист Михайль Семенко, але автором цього конкурсного проекту 1935–го року був далеко не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а усього лише переможець конкурсу, заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник «Плугу». Просто скульпторів, яким влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту «народних вождів», в СРСР було лише п’ятеро, і українці між ними не дуже значились.

Пісок у сандалях

Мабуть, під теперішню пору Василя Кричевського вільно було б назвати дизайнером, адже він розробляв своєрідні матриці українського стилю на зразок орнаментів і шрифтів — для їхнього подальшого масового виробництва у вигляді чи то фронтонної ліпнини (архітектурний декор), текстильної мануфактури (вибійки) та іншої державотворчої прагматики (грошові банкноти). Що ж до малярства Кричевського, то від початку це було майстерне наслідування класицизму його видатних земляків на зразок Сергія Васильківського, і поміркованого імпресіонізму кшталту Михайла Беркоса. Навіть «графічна» статичність у деяких роботах з галузі станкового живопису Кричевського радянського часу нагадує більш сталий доробок його пізніших колег на зразок Івана Падалки чи Василя Седляра — найкращих майстрів рисунку свого часу.

Натомість пізніший модернізм, який Кричевський провадив у мистецтві, на початку ХХ століття, мав декілька стильових напрямків. Наприклад, сучасник харківського мистця, київський живописець Олександр Мурашко відрізнявся індивідуальністю власного стилю, в часі бурхливих експериментів з національною формою залишаючись вірним модерну — але саме мюнхенській сецесії, як мистецтву майбутнього, тоді як офіційна ідеологія загравала з минулим: Григорій Нарбут і Василь Кричевский надихалися українським бароко, а Михайло Бойчук розробляв іконописні і фрескові принципи інтерпретації радянського побуту.

Віддаючи належне архітектурно–художньому доробку Кричевського, варто зазначити, що співпраця з академіком Олексієм Бекетовим, у проектному бюро якого заробляв на прожиття, контрастувала з його персональним баченням забудови слобідського міста. Утім лише декоративне оздоблення фасадів та інтер’єрів, чим завершувалося його спів­авторство з видатним академіком, мало відношення до українського модерну. Сам Бекетов мешкав у власному будинку в стилі пізнього ренесансу з елементами античного зодчества, що був представлений як питомий зразок тодішньої архітектури у відомому збірнику 1900–років «Всесвітня історія архітектури» Барановського. Своєрідною окрасою будинку була глибока лоджія з каріатидами, які підтримували крівлю, але повоєнна реконструкція позбавила його цього екзотичного фрагменту.

Хай там як, але навіть попри те, що основні архітектурні надбання Кричевського датуються харківським періодом співпраці з Бекетовим, витравити ознаки елегантного українського модерну з його спадщини неможливо. Саме так — елегантного, легкокрилого і майже невловного в реставраційному мареві слобідської історії. Адже хіба харківське українство — це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912–го року «Український художньо–архітектурний відділ» при «Харківському літературно–художньому гуртку»? Харківське українство, панове, — це липкий сік абрикосу і пасіка в Куряжі, біла смужка від купальнику на Лопані і засмагле плече Марії, пісок у сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоча, тутешня ніч — це, справді, васильківський місяць, але — на горлечку розбитої в плавнях пивної пляшки, а захід сонця — не більше, ніж піддягнуті беркові штани з самосадом–самокишем у дачній повітці. Ці вицвілі від сердечного болю слобідські пейзажі Василь Кричевський малював на чужині до самісінької смерті.