«Чого нам буть печальними?»
В есеї мого сина Сашка «Харків: фабрика футболу», який напередодні фіналу «Євро–2012» побачив світ в українсько–польській антології «Тотальний футбол», є така жанрова сценка. Харків. Південний вокзал. Друга ночі. Сашко сідає в плацкарт транзитного потяга «Астана — Київ». На дверях заспаний казахський провідник довго крутить туди–сюди його квиток. «А фотографія де?» — нарешті питає він. «Про що це ви? — не «в’їжджає» Сашко. — Яка фотографія на квитках?..» Очі казаха звужуються до ледь помітних щілинок. Він задоволено плескає себе долонями по колінах, а потім заливається розкотистим сміхом, так, що порожнім напівтемним пероном аж луна йде. «Отуди к бісу! — подумки каже Сашко, — виходить, «я не зовсім розумію всі тонкощі казахського гумору, хоч, мабуть, і міг би, бо моя матуся, українка, народилася саме в Казахстані». А й справді, які вони, ці «тонкощі» національного сміху?.. Хоч би й нашого українського. І як вони віддзеркалені в літературі?