Данило Галицький на тій самій кобилі Хартії.
Саме зі столиці Галичини вісім років тому почалася мода на карети і «європейські» упряжі (екіпажі, запряжені двома або чотирма кіньми). Коні львівського каретного двору і в кіно знімаються, і туристів катають, і навіть беруть участь у рицарських боях.
«Як відомо з історії, колись лицарі билися верхи на конях, — розповідає «УМ» Валентина Банас, власниця каретного двору. — Але українські реконструктори досі бої на конях ще не практикували. Ми лише починаємо працювати в цьому напрямi і, сподіваюсь, скоро зможемо ідеально відтворити такі змагання».
Навчити коня не боятися і слухатися вершника під час хоч і не справжніх, але все ж баталій — не така вже й проста річ. Для цього коней тренують спочатку досвідчені наїзники, а вже потім їх сідлають лицарі і вони разом вчаться. Найактивніше у «кінних битвах» беруть участь досвідчені реконструктори з львівського клубу «Чорна Галич», які активно долучилися до втілення ідеї.
«На одному з тренувань ми вчились верхи на конях розсікати мечем капусту чи гарбуз, — розповідає пані Валентина. — Це лише у фільмах здається, що все так просто, коли вершник розрубує щось на швидкості. Насправді треба мати добре натренованого коня і неабияку майстерність».
«Тренуємось ми кожен день, — розповідає «УМ» Ярема Іванців iз клубу «Чорна Галич». — Намагаємося не пропускати тренувань, винятки — лише виїзди на лицарські змагання. Крім роботи з мечем, ми ще вчимося одразу й кінній їзді. Коня дуже просто ненароком травмувати, тому слід бути вкрай обережним. Крім того, після травми кінь перестане довіряти вершнику, і вся робота зведеться нанівець».
Один з основних видів озброєння середньовічного вершника — це спис, за допомогою якого можна було вибити противника з сідла або пробити наскрізь разом з обладунками. Як розповідає Ярема Іванців, щоб навчитися цьому, вони тренуються таким чином: верхи нанизують списом кільця, які підвішані до стійки. Ще одна вправа — піднімають різні предмети з землі також верхи. Під час удару списом на руку й найбільше на кисть вершника йде дуже велике навантаження, тому спеціальна фізична підготовка є дуже важливою. Окрема тема — спорядження. Для таких поєдинків воно потребує хорошої підгонки й якості, щоб обладунки витримували сильні удари, але водночас не обмежували рухів.
Видовищне дійство вимагає вправності й від тварин. Лише лицарські обладунки важать понад 30 кілограмів, а додайте ще вагу самого лицаря й усю амуніцію, яка для таких турнірів має бути особливою. «Тому і коні мають бути міцні, великі, спокійні й витривалі, — продовжує Валентина Банас. — У нас усі коні породисті, але зазвичай працюємо з естонською породою, торійською. Вони відповідають усім нашим вимогам. По–перше, торійці — дуже сильні. Така якість стає в пригоді, коли коні тягнуть карету. Крім того, ми навчаємо верховій їзді, і в цьому випадку найкраще вчитися на конях, які мають масивну спину. До того ж наші тварини — флегмати. На відміну від спортивних порід, які бояться будь–якого зайвого шереху, вони прекрасно себе почувають у місті, серед автівок і біганини».
Першу рицарську виставу презентували львівським глядачам зовсім недавно. Але після виступу організатори знайшли безліч недопрацювань, які ще треба виправити. Наприклад, в одній з частин вистави лицарі верхи мчать назустріч одне одному з виставленими уперед списами. Перемагає той лицар, який зіб’є противника. Завдати серйозної шкоди вершнику таким списом неможливо, бо рицарі мають захисні обладунки, а от кінь може постраждати. Тому в клубі зараз працюють над тим, щоб виготовити захисну «одіж» для тварин. Аби під час змагань ненароком не виколоти тварині око, шолом має бути залізним. Але проблема в тому, що нічого подібного в Україні ніхто не робив.
«Як змайструвати такий шолом, щоб тварині не важко було його носити, та ще й аби кінь міг бачити? — зітхає пані Валентина. — Перепробували вже безліч варіантів. Зараз наш коваль продовжує майструвати коням таку захисну маску».
Але шолом — не єдина проблема. За всіма правилами та історичними довідками, кожен лицарський кінь мав накидку з гербом і кольорами, що розповідали про походження його господаря. Їх кожній тварині шили на замовлення з льону. Але після вистави з’ясувалося, що вони не підходять, адже муляють тваринам.
До слова, кожен елемент амуніції на коня для лицарського турніру продумують до дрібниць. «Ось це вуздечки, — показує пані Валентина на десяток чорних і важких упряжей. — Всі вони виготовлені зі шкіри, навіть зшиті шкіряними нитками. Інші коня будуть натирати. Ми їх шукали по всій Європі».
Трохи вище висить «лицарське» сідло. Воно дуже масивне зі спеціальними укріпленими підставками під ноги. Для турнірів використовують лише амуніцію, яка «в бою не підведе». Зрозуміло, що обходиться вона недешево — одне сідло, яке також доводиться шукати в сусідній Європі, коштує 900 євро.
Власниця каретного двору всі свої ідеї випробовує власноруч. Жінка, яка на останніх місяцях вагітності ще донедавна тренувалася разом із лицарями, особисто пильнує про добробут своїх вихованців та керує екіпажами. У Львові вона — єдина жінка–кучер.
«Найбільше я люблю працювати з кобилами, — усміхається пані Валентина. — Вони — спокійніші. На кучера я вчилася довго, спочатку в Угорщині й ще півроку — у Великобританії. Головне в роботі — впевненість. Коні відчувають страх кучера, тому треба бути абсолютно спокійним. Крім упевненості, треба бути ще й дуже уважним, адже правити кіньми у центрі міста серед автівок, світлофорів і пішоходів, які перебігають дорогу, де їм заманеться, це не те ж саме, що керувати авто. В машині натискаєш на гальма і все, а спробуй заспокоїти коня, коли хтось iз нетверезих перехожих намагається його зачепити».
Зараз у каретному дворі тридцять коней, і щоб показати, як їм живеться, власниця веде кореспондента «УМ» у конюшні. Кілька чоловіків якраз розвантажують щойно привезене сіно.
«Ось наші красуні, — лагідно каже пані Валентина, відчиняючи засув. — Ану, дівчинко, повернись». І «дівчинка» повертається. Доглянута кобила коричневого окрасу з добрима очима і підстриженою гривою обнюхує гостей. «Вона чекає, що її зараз годувати будуть, — усміхається власниця. — Уже, до речі, час, зараз сіно розноситимуть. Їх годують п’ять разів на день. Це лише здається, що часто. До прикладу, коней спортивних порід годують кожні дві години маленькими порціями — щоб у них живіт не ріс».
Також за тваринами постійно стежить ветеринар, а ще — двічі на місяць усім коням міняють підкови. «Торійці — важкі, крім того, вони швидко стирають підкови об львівську бруківку, — пояснює пані Валентина. — По ній дуже важко ходити, тому всі підкови мають шипи, щоб тварині було легше йти».
На цих словах підходимо до наступної кобили. Біла від копита і до кінчиків гриви (справжній альбінос!) кобила Хартія — легенда Львова. Вона щороку на фестивалі Львова везе Данила Галицького. «Це вже стало традицією, — каже власниця. — Щороку один і той самий актор та наша Хартія. До речі, на пам’ятнику король Данило зображений верхи на жеребці, хоча за історичними довідками король їздив на кобилі. Історики і досі про це нагадують скульпторам».
Багато тутешніх коней «мають акторську кар’єру». У фільмах: «Андрей Шептицький», «Маестро Березовський», «Повернення мушкетерів», рекламах (майже всі з них — про пиво) і кліпах музичних виконавців — у кадрі коні саме львівського каретного двору.
Одразу за конюшнею розташованi гаражі, де чекають свого виходу шість старовинних карет. Усі вони з XVIII, XIX століть, і потрапили до Львова з Німеччини, Будапешта чи Відня. Одна з них важить понад тонну, решта — від 800 до 900 кілограмів. Зроблені з горіха, осоки чи дуба. Коштують вони також недешево — від восьми до дев’яти тисяч доларів. А ось стоїть гордість каретного двору — закритий екіпаж синього кольору з антикварними вікнами. Виготовлені вони з німецького дореволюційного кришталю.
Доглядати за ними — вкрай копітка справа. «Усі капюшони карет зроблені зі шкіри, — продовжує пані Валентина. — Дощ, сонце, порох — усе шкідливе. Щоразу треба змащувати їх спеціальним гелем, що зволожує шкіру і захищає від дощу. А ще ходова, яка повністю зроблена з заліза. Кожна карета має таке коло, завдяки якому вона повертається. Свого часу ковалі виковували цю стрічку з товстої труби вручну. Зараз зробити щось подібне просто нереально, ми вже пробували в різних майстрів. Навіть колеса треба замовляти за кордоном. До прикладу, останнього разу, коли карета повернулася зі зйомок чергового фільму в Кам’янцi–Подільському, зламалося колесо. Довелося замовляти нове у Польщі, й обійшлося воно у 400 євро».
У дипломі про вищу освіту 40-річного Валерія Бондаренка написано: лікар ветеринарної медицини. Та з ветеринарією в нього якось не склалося. Аби заробити на життя, почав, як і багато хто, займатися торгівлею. Жив у Харкові, а 14 років тому перебрався до Полтави. Разом із дружиною Владою почав багато мандрувати світом. >>
Бій оголошено. Воїни у важких обладунках роблять перші кроки назустріч і здаються неповороткими. Та раптом усе прискорюється — і загін із протилежного боку ристалища за кілька секунд опиняється поруч. З жорстким бряцанням мечі опускаються на щити. Вже падають на землю бійці, зовсім не жартома повалені супротивниками. >>
Щоб помилуватися краєвидами Львова згори, достатньо піднятися на Високий замок чи міську Ратушу. Проте лише цими загальновідомими оглядовими майданчиками місто Лева аж ніяк не обмежується. Старовинне місто з костелами та церквами має свої таємниці усюди, зокрема й на дахах. >>
Від серйозного коломийця Миколи Савчука до смішного — один крок. Нежурливої слави він зажив собі «золотими» коломийками, перелицьованими на новий діалектний лад, тонким гумором і влучною сатирою. Хоча чоловік він, як не крути, здебільшого солідний (приміром, очолює видавничо–редакційний комітет «Енциклопедії Коломийщини» — багатотомного академічного видання). Та його нестримний потяг до сміху час від часу дає про себе знати. Часто — оригінальними проектами, які стають гордістю коломийців та принадою для туристів. Один з останніх — приватна «Весела оселя», яка прихистила постійно діючий музей сміху, відеотеку з кінокомедіями, бібліотеку книжок, альбомів карикатур та українських гумористично–сатиричних часописів від середини ХІХ століття і дотепер. >>
Старі машини харківського клубу «Самохід» «знімалися» у серіалі «Ліквідація» та ще в сімох картинах. Вони незмінно беруть участь у парадах 9 Травня і з’являються скрізь, де є потреба продемонструвати техніку минулого століття. У кожного з цих раритетів — своя історія, нерідко пов’язана зі знаковими подіями або іменами відомих людей. На цих автівках, мотоциклах, броньовиках ніби закарбувалася мить, яка більше ніколи не повториться, але має у часі свого живого свідка. Їх у світі лишилися одиниці, тому всі поспішають побачити те, чого завтра може й не бути. >>
Дивна пристрасть охопила Західну Європу: у міських парках, на гірських курортах, уздовж морських узбереж і просто по життю крокують люди з лижними палицями, але без лиж. Ще можна б зрозуміти, коли додаткової опори потребує старенька пані чи турист із важким рюкзаком, який дереться на гору. Але навіщо додавати собі зайвого клопоту, махаючи двома ціпками під час звичайної прогулянки?
Насправді ці «диваки» — не втікачі з божевільні, а прихильники одного з найбільш передових видів фізичної активності: скандинавської ходьби. Цей простий і корисний вид фізкультури завойовує у світі дедалі більшу популярність, і вже мало де у Північній Європі залишилися регіони, де не було б бодай однієї траси для любителів nordic walking. Що ж це за штука така — скандинавська ходьба? >>
