Учора нардеп від «НУНС» Віктор Матчук добровільно склав із себе депутатські повноваження, про що вранці заявив із трибуни парламенту.

Для початку — про норми міжнародного права. Право на свою мову не належить до основних прав людини, про це не згадується у Загальній декларації прав людини (ООН, 1948), у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950). Це право — право національних груп. У Копенгагенських критеріях (критерії вступу до ЄС, 1993) проголошено: «Члени національних меншин повинні мати... право на свою рідну мову (настільки, наскільки це не суперечить правам інших людей, а також демократичним процедурам і загальній законності)». У Декларації про права осіб, що належать до нацменшин, релігійних і мовних меншин (ООН, 1992), сказано: «Держави вживають відповідних заходів для того, аби там, де це можна здійснити, особи, що належать до нацменшин, мали необхідні можливості для вивчення своєї рідної мови або навчання рідною мовою».

Європейська хартія регіональних і міноритарних мов (1992) — документ нечіткий, недопрацьований, її не ратифікували Франція, Росія, ще низка країн.

Тепер зрозуміло, навіщо вчора по обіді до Верховної Ради приїздив Прем’єр Микола Азаров і чому з ложі преси виганяли журналістів, які стали свідками наради голови Партії регіонів та депутатів фракції ПР у сесійній залі парламенту.

Арешт екс–міністра внутрішніх справ Юрія Луценка наприкінці грудня 2010 року був безпідставним і порушує права людини. Таке рішення вчора оголосив Європейський суд iз прав людини, який також присудив скаржнику 15 тисяч євро компенсації від України. Сам Юрій Луценко, який звернувся до європейської Феміди зі скаргою ще півтора року тому, тепер вимагає від Президента Віктора Януковича та Генпрокурора Віктора Пшонки виконання цього рішення, а також притягнення до кримінальної відповідальності цілої низки посадовців Генпрокуратури та суддів, які «порушили його конституційні права, що виявилося у безпідставному арешті понад вісімнадцять місяців». Утім перемога Луценка над владою хоча і є першою з числа колишніх «закритих за ґратами» урядовців, але ж не є повною. Адже з–під варти його ніхто зараз не звільнить через вирок Печерського райсуду столиці, яким його засуджено до чотирьох років позбавлення волі. Хіба що після можливої конфіскації майна для родини Луценка будуть не зайвими виграні у влади 15 тисяч євро. Утім соратники Луценка сподіваються, що українська Феміда зважатиме на рішення колег зі Страсбурга вже при розгляді касації екс–міністра на вирок.