Про людожерів, ординців і світле майбуття

Допоки в Україні та Польщі тривав футбольний чемпіонат, у Москві відбувся міжнародний кінофестиваль. 34–й за ліком... Фестиваль, що має понад піввікову історію, переживає доволі складні часи, одначе не полишає боротьбу за місце під сонцем.

У підсумку перемогла британська картина «Покидьки / Junkhearts» молодої режисерки Тіндж Крішнан (це її повнометражний дебют в кіно). Спеціальний приз журі «Срібний Георгій» віддано ще одній дебютантці, мексиканці Кенії Маркес, за стрічку «Термін придатності». Господарі так само не залишились без нагород. «Срібного Георгія» за кращу режисерську роботу присуджено Андрію Прошкіну за фільм «Орда». Актриса Роза Хайрулліна з тієї ж картини отримала свого «Георгія» як краща виконавиця жіночої ролі. Едді Марсан із «Покидьків» визнаний кращим серед акторів–чоловіків. У конкурсі «Перспективи» (назва говорить сама за себе) тріумфувала ще одна британська дебютантка Диктинна Худ з фільмом «Руйначі». Ну а в номінації документальних стрічок перемогла шведсько–британська картина «В пошуках Шугармена» дебютанта Маліка Бенджеллула... Словом, мало не цілковита вікторія молодого британського кіно. Саме його визнали найперспективнішим одразу кілька журі московського кінофоруму. Та й росіянин Андрєй Прошкін належить до молодшого кінематографічного покоління.

Пошановано й ветеранів — приз за внесок у світовий кінематограф отримав американець Тім Бертон, а спеціальний приз «За підкорення вершин акторської майстерності і вірність принципам школі К. Станіславського» — легендарна французька актриса Катрін Деньов.

Вишенька на почорнілому древі

Одностайна підтримка кількома журі, що працювали на фестивалі, молодих і початкуючих постає як певна закономірність. Яка може слугувати підказкою дирекції фестивалю у виробленні прийнятної фест–моделі. Фестиваль повинен мати свою «фішку», свою нішу. Стан світового кіно доволі складний. Робиться шалена кількість аудіовізуальної продукції, одначе справді якісного кіно вистачає хіба що на Каннський та Венеційський фестивалі. Навіть Берлін має з цим проблеми.

Упродовж останніх двох–трьох років фестиваль у Москві вочевидь орієнтувався на більшу присутність у конкурсі фільмів країн СНД і колишнього «соціалістичного табору». Цього року так само. Було виявлено інтерес і до українського кіно — йшлося про відому стрічку Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (питання було закрито після того, як несподівано з’ясувалося, що картину вже показували в Москві). А так, подивімось. У великому конкурсі були — польська стрічка «80 мільйонів» Вальдемара Кшистека, китайська «Вишенька на гранатовому дереві» дебютанта Чень Лі, «Людожер–вегетаріанець» хорвата Бранко Шмідта, «Гольфстрім під айсбергом» ризького режисера Євгена Пашкевича (спільне виробництво Латвії та Росії), «Двері» класика угорського кіно Іштвана Сабо (багато хто вважав саме цю картину головним претендентом на голов­ний приз, та ба), «Липень» болгарського дебютанта Кирила Станкова, «Самотній острів» естонця Пеетера Сімма (спільне виробництво Естонії, Латвії, Білорусі). Як бачимо, доволі представницька колекція, що дає уявлення про кінематограф постсоціалістичної доби.

Що помітно неозброєним оком — більшість цих фільмів зроблено на сучасному і доволі гострому соціальному матеріалі. Навіть китайська «Вишенька...», попри всю архаїчність відтворюваного життя, яке чомусь нагадує китайське кіно 1950—60–х років (тут проблемою є заборона народжувати більше двох дітей). «80 мільйонів» Кшистека посилає на початок 1980–х, коли «Солідарність» відчайдушно боролась із тодішнім політичним режимом. В основі фабули — авантюрна історія: кілька членів «Солідарності» у Вроцлаві забирають з місцевого банку означену в назві стрічки суму злотих (це гроші їхньої профспілкової організації). А далі поєднання авантюрної сюжетики із соціально–психологічними замальовками персонажів тодішнього життя, де кожен по–своєму виявляє своє ставлення до існуючих реалій... У нас на рубежі 1980—90–х було не менш цікаве життя — і де хоч би один фільм про це? Який би, окрім усього, дозволив зрозуміти причини багатьох наших сьогоднішніх бід.

Хорватського «Людожера–вегетарі­анця» варто неодмінно показати в Україні. Корупція в натурі, якою вона є. Головний герой стрічки — лікар–гінеколог, міцно пов’язаний із правоохоронними (а точніше сказати, кримінально–охоронними) органами, владою як такою, виконуючи — за гроші, звичайно, — будь–яку брудну роботу: аж до «техогляду» і «чистки» повій. Ніяке викриття йому не страшне — дах над головою супернадійний. Водночас це історія руйнації особистості — напевно що обдарованої, одначе нехтування законами моралі призводить до невідворотних явищ.

Є в хорватській стрічці і українці, а точніше, українки. Звісно, це повії. Уже стереотипне ототожнення українок з представницями «найдавнішої професії» спрацьовує і в болгарській картині «Липень» Кирила Станкова. Нічогеньку славу ми уподобали в Європі? Історія, що розгортається в «Липні», має легковажне тло — курортні приморські місця, і важкий соціальний матеріал. Життя тут усуціль корумповане, всі з усіма пов’язані (в тому числі і в бізнесі з продажу жінок–одеситок). Одначе троє героїнь стрічки у фіналі перемагають чоловічу мерзоту, рятуючи й одеситку Наталку. Такий собі бадьоро–голлівудський фінал, тільки ж навряд чи реалістичний.

А от «Орда» Андрія Прошкіна ви­будувана на історичному матеріалі. Історична сага про те, як 1357 року московський митрополит Алексій (Максим Суханов) вирушає до столиці Золотої Орди, аби вилікувати матір хана Джанібека від сліпоти. На кону — доля Москви, яку Джанібек погрожує спалити... Однак дива не сталося, і Алексію доводиться пройти сім кругів ординського пекла, аби все ж перемогти... Кіно високої професійної проби, хоча зміст послання автора своїм сучасникам видався мені дещо затуманеним.

Інший російський фільм з великого конкурсу — «Последняя сказка Риты» Ренати Литвинової — так само не розчарував. Хоча і не здивував нічим. Нагадаю, Литвинова — один із найекзотичніших персонажів культурного життя Росії, її манера говорити добре відома й масовому глядачеві — завдяки пародіям Максима Галкіна. Сценарист за освітою, Литвинова стала відомою завдяки акторським роботам у фільмах Кіри Муратової. Потому й сама заходилася робити фільми як режисер («Нет смерти для меня», «Богиня: как я полюбила», фільм–концерт «Зеленый театр в Земфире»).

І от нова стрічка. Й ажіотаж — у традиційно малолюдному кінотеатрі «Художественный» на перегляді для преси — яблуку немає де впасти, голку пропхнути. Звичний, вже добре знайомий світ Ренати, з усіма «ужимками» й «еківоками». Манірність стовідсоткова. Саме манірність, до стилю авторка не дотягує.

Сама Литвинова грає роль Тані Неубивки (одразу пригадалася її роль в одній з новел «Трьох історій» Муратової; звідти й персонаж). Працює в лікарні, де і її подруга Надя (Тетяна Друбич). Тут же опиняється, на лікарняному ліжку, з раковим діагнозом, Рита, вона ж Маргарита Готьє (Ольга Кузіна). У корпусі, який давно пора знести, та все руки не доходять. А власне, в Москві ні до чого руки не доходять. Валом будинків, які ніхто не збирається рятувати. Це старий світ, в якому усе ж належить жити. Тільки як? А отак, як живуть три героїні фільму — намагаючись знайти якусь красу у в’янучому і загниваючому... Декаданс, чистісінький тобі декаданс.

Молодим — дорога. Яка — невідомо...

Посеред фестивалю його президент Нікіта Михалков дещо несподівано скликав прес–конференцію, предметом якої було нещодавнє звернення молодих кінорежисерів до керівництва Спілки кінематографістів Росії, чи то пак самого Михалкова.

Пафос звернення у тому, що молоді, учорашні випускники ВДІКу, нарікають на засилля в російському кіно «чорнухи», на те, що в моді фільми, які «несуть аморальність і вульгарність, викликають огиду до нашого народу і до всієї Вітчизни». А от вони хочуть іншого кіно, вибудуваного на «позитивах» вітчизняного життя. Та ба, саме такі фільми і такі проекти і не мають попиту. Їх відхиляють відбірні комісії фестивалів, їх не пропускають і через сито конкурсів на отримання фінансування на фільмовиробництво.

Поява такого листа викликала підозру в багатьох: чи не сам Міхалков спровокував його появу? Бо ж не раз закликав йти геть від тієї самої «чорнухи» у показі російських реалій... Утім навряд чи. Однак звернення молодих Міхалков повністю підтримав. «Молоді написали про те, що їх хвилює,— заявив лідер Спілки і президент Московського кінофестивалю Міхалков. — Та тільки вони одвернулися від коритця, з якого годують помиями, й одразу отримали в потилицю».

Пояснення щодо намірів авторів листа давав недавній вдіківський студент iз промовистим прізвищем Боголюбов. Хотіли хорошого, насправді, хочуть, аби стало «модним і престижним» знімати «позитивне кіно». «Я хочу, — продовжував Боголюбов,— аби нас почули і дали можливість показати те, що ми робимо. Всі йдуть шляхом найменшого спротиву. Набагато простіше взяти героя, який матюкається і видає всілякі перли, піти з ним по вулицях, підворіттях, знімати все це, а потім змонтувати і видати за фільм. Тільки ж яка в цьому фільмі роль автора?»

У принципі, подібні теми зринають і в наших українських лаштунках. Картин у нас знімається набагато менше, одначе ж молоді режисери інколи дратують старших нібито схильністю до тієї самої «чорнухи». В альманасі «Мудаки. Арабески», скажімо. От би щось таке «духопідйомне», те, що надихне націю на подвиги в ім’я світлого майбуття.

Істина, напевно, посередині. Звичайно, огидно, коли автор зосереджений винятково на пошуках брудної білизни. Та не менш огидна й суто офіціантська точка зору: владо, дай гроші, я збацаю тобі все, що захочеш — про «світлий путь» під проводом нашинських вождів. А щось таке раз по раз прозирає — і у росіян, і в нас так само.

Тему «чорнухи» і позитивів» продовжив знаменитий британський режисер Кен Лоуч (йому, до речі, майже 75). У позаконкурсній програмі (яка була вже традиційно розкішною — близько двадцяти найрізноманітніших ретроспектив!) показали його нову стрічку «Частка ангелів / The Angels Share. Роббі загнаний в глухий кут, одначе у підсумку все закінчується благополучно. Парубок із Глазго в фіналі отримає все — завдяки чудесним операціям з легендарним напоєм, віскі. І сяде він у власне авто, візьме кохану жінку, дитинку, і поїде в нове, неодмінне щасливе життя. Такий старий і нібито «нафталінний» гуманізм, з його вірою в те, що людина є носієм багатьох прекрасних якостей. Промовиста підказка для розв’язання наших дискусій щодо методи відтворення дорогоцінних миттєвостей життя...