Вже з осені харків’яни оперу та оперету слухатимуть в одному приміщенні. А якщо чиновники не збавлять взятий темп «оптимізації» культурних закладів, то під цим же дахом розміститься ще й експозиція Музею приватних колекцій. Втім, можливо, і цей список потенційних «квартирантів» не повний, бо у стінах Національного академічного театру опери та балету батьки міста задумали організувати щось на зразок великого культурного центру. То ж може бути, що трьом в одному доведеться потіснитися ще не раз.

Постановку ліричної комедії «Афінські вечори» за п’єсою Павла Гладиліна Молодий театр вирішив доручити Ігорю Славінському. Останнім часом актор Театру на Подолі, педагог і режисер Славінський помітно симпатизує творам легкого родинного формату (згадаймо хоча б його спектаклі «Lа Bonne Anna або Як зберегти сім’ю», «Тріо мі бемоль» чи «Примадонни»). У цьому жанровому сегменті «Афінські вечори» — матеріал дуже і дуже вдячний. Тут вам і епатажна бабуся, і тато–інтелігент, і матуся, що піклується про чистоту й комфорт у домі, і слухняна, на перший погляд, донька, перспективна піаністка, яка сама незабаром стане мамою...

Цикл вечорів «Музика для кіно», започаткований Спілкою кінематографістів України, відкрив вечір Леоніда Грабовського, шістдесятника, одного iз засновників українського авангардизму, композитора, без якого, за словами музикознавця Анатолія Калениченка, не було б української музики. Втім 78–річний композитор прилетів з Америки не для того, щоб колихатися на лаврах на Батьківщині: «Культ особи тут забороняється», — пожартував пан Леонід. У рамках творчого вечора він продемонстрував, що його музика ширша за поняття авангард і що в кіно кожен композитор — актор: «Актор має грим, аксесуари, костюми — це все працює на зміну образу. Композитор має тільки різні стилі, що створило людство в музиці, — історичні, або сучасні, або, можливо, навіть стилі майбутнього. Тож композитор оперує стилями, як персонажами».

Більшість нагород Берлінале навряд чи викличуть спротив журналістської громади. Передусім це стосується переможців — італійські класики брати Паоло і Вітторіо Тавіані (обом за вісімдесят!) отримали «Золотого ведмедя» за документовану драму «Цезар мусить померти» (Caesar Must Die), а німець Крістіан Петцольд був визнаний кращим режисером за картину «Барбара» (Barbara), яка до останнього була серед фаворитів. Спеціального «Срібного ведмедя» дали Урсулі Майєр за соціальну драму «Сестра» (Sister, Франція, Швейцарія). Тобто під завісу показали кілька стрічок, які склали конкуренцію фільмам, що доти викликали найбільше схвалення критиків.