На межі

24.11.2011
На межі

Кадр із фільму «На межі ризику». (Фото з сайту auroragroup.com.ua.)

Творці картини «На межі ризику» (Margin Call, 2011) визначають її жанр як «гостросюжетний трилер», що може ввести глядача в оману. У стрічці Джей Сі Чандора немає ні смертей, ні переслідувань, ні взагалі будь–якої детективної інтриги. Проте було б несправедливо зовсім уже відмовити в праві називатися трилером твору, що оповідає про початок — як кажуть «оптимісти», чергової і лише тимчасової фінансової кризи, тоді як інші, з числа лівих радикалів, характеризують як початок кінця капіталістичного ладу.

У великій фінансовій корпорації проходить масове звільнення. Один із звільнених перед тим, як покинути насиджене місце, передає молодому колезі матеріали розслідування, що проводив останнім часом. Той доводить справу до кінця і повідомляє керівництву сумні висновки про те, що їхні цінні папери незабаром знеціняться настільки, що це означатиме повне банкрутство. «На межі ризику» — друга після стрічки Олівера Стоуна «Уолл–стріт–2» кінематографічна спроба осмислити причини кризи, що охопила західний світ. У якийсь момент ми розуміємо, що дія картини розгортається в 2008–му році, а компанія, що стоїть на межі краху, є метафорою всієї американської, а то й західної економічної системи. Очевидно, саме актуальність проблем, що порушуються у фільмі, забезпечила фільму інтерес з боку фестивалів: його відібрали в конкурс Берлінського МКФ, відомого своєю увагою до злободенних тем, у конкурс «Санденса», а у нас вперше представили на фестивалі американського незалежного кіно.

Персонажі фільму, відволікаючись від спроб урятувати свій бізнес, час від часу говорять про економічні та моральні витоки свого тяжкого становища. Причому, розмірковуючи про іпотеки і спекуляції, вони зауважують, що вся ця торгівля повітрям стала можливою не так через пожадливість фінансистів, як через неприборкане користолюбство простих громадян, які прагнуть якнайшвидше отримати в кредит усі блага споживацького суспільства. Зосере­джуючись на всіх цих промовах — безумовно, правильних і переконливих, — автори зовсім забувають про сюжет. Усі перипетії фільму практично зводяться до того, що герої без кінця і краю ходять із кабінету в кабінет і дають розпорядження, до того вже дані, водночас сваряться й втішають один одного. При цьому вони практично не викликають співпереживання, оскільки залишаються для глядача сторонніми людьми: характери зовсім не прописані драматургічно і тримаються винятково на харизмі чудових виконавців — Кевіна Спейсі, Стенлі Туччі, Джеремі Айронса, Демі Мур. Єдина сцена, здатна пробудити аудиторію від емоційної сплячки, — та, в якій один iз головних аналітиків компанії розповідає про свого конаючого пса. Очевидно, що смерть улюбленої істоти турбує його значно більше, ніж руйнування фінансових пірамід. Так, напевно, і глядач запам’ятає цей чуттєвий епізод краще, ніж усі справедливі викриття, адресовані світу акул капіталізму.

Олександр ГУСЄВ