Дейв Льюїс: Для мене склянка наполовину повна

Домовитися про інтерв’ю з головним тренером збірної України з хокею — відомим гравцем клубів НХЛ, екс–наставником зіркового «Детройта» — виявилося легше, ніж можна було очікувати. Дейв Льюїс одразу погодився на розмову, ми швидко знайшли зручний для обох час. Щоправда, з першої спроби не вийшло, бо автобус із командою застряг у київських корках. Зате канадський фахівець знайшов час для інтерв’ю «Україні молодій» навіть у день вирішального матчу чемпіонату світу в дивізіоні ІВ проти казахів — ще коли не був відомий підсумок змагань. Наші, як відомо, поступилися в овертаймі й посіли лише третє місце, але позитивні зрушення в грі збірної спостерігалися. У розмові Льюїс справив враження прагматичного оптиміста, а вже через кілька годин після завершення турніру полетів у Канаду — туди, куди сто років тому відправилися з України і його дід із бабцею. Чи повернеться він знову, щоб продовжити роботу на чолі української хокейної збірної, наразі неясно.

Він вірив у перемогу

— Містере Льюїс, що ви відчуваєте перед головним матчем збірної України на турнірі?

— Мені сподобалося, як ми провели два попередні матчі — проти поляків і естонців. Ми почали все робити як цілісна команда, демонструємо гарні показники реалізації чисельної більшості і гри в меншості, створюємо чимало гольових моментів; шайби закидають представники різних ланок, а не лише лідери. І все це справді налаштовує на позитив.

— Ви вірите, що можете перемогти казахів із різницею в три–чотири шайби?

— Я вірю, що ми можемо виграти. Але давайте подивимося, що станеться перед нашим матчем у зустрічі збірних Польщі й Великої Британії.

— Сподіваєтеся на допомогу поляків? (У разі нічиєї в основний час або перемоги поляків українцям достатньо було здолати Казахстан із будь–яким рахунком. — Авт.)

— Так, звичайно.

«На чемпіонаті ми створили в команді гарну «хімію»

— Як би ви оцінили роботу вашого тренерського штабу під час чемпіонату світу? Можливо, бачите якісь помилки?

— Я по–справжньому щасливий, як усе склалося в нашій команді. Для мене це великий досвід так само, як, гадаю, і для хокеїстів. Ми створили гарну «хімію» у роздягальні з гравцями і тренерами — стосунки були чудовими.

Цей чемпіонат світу — важкий і виснажливий турнір. До того ж Україна грає вдома, а це додає хокеїстам нервозності. Але здебільшого хлопці робили на льоду саме те, що від них і вимагав тренерський штаб, і це нас порадувало.

— Ви вже розібралися, що призвело до поразки британцям?

— Я бачу лише одну причину — «зайві» нерви. І це все. Ви так не вважаєте? Адже це була перша гра чемпіонату, та ще й перед своїми вболівальниками.

— Якби вам довелося грати проти британців ще раз, ви поміняли б тактику?

— Ні. Ви знаєте, що вирішальну шайбу ми пропустили в меншості, коли суддя помилково вилучив Шафаренка. Він подумав, ніби це Олег травмував британця ключкою, хоча насправді в обличчя супернику влучила шайба. Була рівна гра, що підтверджував і рахунок після двох періодів — 3:3.

— Що ви бачите найкраще й найгірше в українській команді?

— У вас є група ветеранів із великим досвідом. З іншого боку — рівень деяких хокеїстів нижче бажаного, та й фізичні кондиції треба підтягнути. Якщо хочемо грати у вищому дивізіоні, треба бути у кращій формі, залучати молодих виконавців і розвивати хокей у країні.

«У збірній грали найкращі»

— Чи не відчула збірна якісь організаційні проблеми?

— Ні. Федерація підтримувала мене в усьому, про що я просив. Ми отримали базу, провели два контрольні матчі (з угорцями в Будапешті. — Авт.), де проглянули кандидатів до збірної. Гадаю, ми все ще потребуємо молодих виконавців, аби створити рівномірну суміш молодих і старших гравців.

— Ви отримали в розпорядження всіх виконавців, яких хотіли бачити?

— Звісно, хотілося б запросити з НХЛ Руслана Федотенка й Олексія Понікаровського, але обидва грали в Кубку Стенлі. З решти обрали тих, хто був найкраще готовий до турніру.

— Ви стежили за фінальними матчами чемпіонату України між «Соколом» і «Донбасом»?

— Першу гру я бачив у Києві на власні очі, другу дивився по телебаченню. До Донецька я не літав, бо не мав часу — проводив щоденні тренування з тими, хто не був задіяний у фінальній серії. Видно, що хлопці грали з емоціями, навіть із пристрастю — це була справжня битва.

— Зараз багато хто каже, в тому числі й хокеїсти, що треба було скоротити перерву між півфінальними й фінальними матчами чемпіонату України — з 10 до двох–трьох днів. Тоді б збірна мала більше часу на підготовку...

— Я не знаю, скільки у вас має тривати перерва між стадіями чемпіонату, не я приймаю такі рішення. Адже кожна країна, кожна ліга має власні порядки. І я можу не розуміти розклад українського чемпіонату так само, як інколи не розумію розклад матчів у НХЛ (посміхається).

Хоча, звісно, для мене як тренера збірної краще було б мати більше часу для тренувань повного складу команди. Після спарингів з угорцями ми займалися в Києві лише два–три дні (до того ж у перший день тренувань у Палаці спорту лід був просто жахливим), а хотілося б сім–десять. Але це залежить від розкладу КХЛ, білоруської і української ліг.

— Остаточну заявку на чемпіонат ви формували самі чи колегіально?

— Це спільне рішення головного тренера, його помічників, генерального менеджера. Ніхто жодного тиску на мене не чинив. Упродовж періоду підготовки до чемпіонату ми щодня спілкувалися й виходили з того, що ми бачимо, що нам потрібно для команди і що ми від неї очікуємо.

— За цей сезон ви проглянули кілька десятків гравців — значно більше, ніж ваші попередники. Де ви брали інформацію про хокеїстів?

— Мої асистенти бачили минулорічний чемпіонат світу, дивилися ігри різних ліг. Але для мене як нового головного тренера важливим було побачити хлопців у дії. За підсумками трьох турнірів «Європейського виклику» ми говорили «так», «ні», «може бути», а потім приймали рішення залежно від особливостей кожного виконавця.

— Чи є серед тих, кого ви побачили, але не взяли на ЧС–2011, гравці, які знадобляться команді в майбутньому?

— Так, є кілька хлопців, які впритул наблизилися до національної команди і мають увійти до неї найближчим часом. Ці молоді по–справжньому віддавалися на тренуваннях, отримували від них задоволення. Але проблема в тому, що кількість місць у «ростері» обмежена.

— Яка думка у вас сформувалася про українських хокеїстів? Можливо, очікували побачити тут кращих майстрів?

— Звісно, хотілося мати більше майстерних виконавців. Але треба виходити з того, що маємо. У вас багато ветеранів із великим досвідом міжнародних матчів, в тому числі в Північній Америці. І ми залучили кількох молодих виконавців, аби нова кров додала команді швидкості.

— Яке враження на вас справили переможці юніорського чемпіонату в другому дивізіоні, що відбувся в Донецьку?

— У мене не було можливості бачити матчі, але я взяв кількох юніорів на збори головної команди. Вони мають із часом перейти на вищий рівень. Зокрема, виділяється капітан Всеволод Толстушко.

«Мені сподобалося в Україні, але не знаю, чи працюватиму тут далі»

— Пане Льюїс, чи продовжите ви роботу в Україні після чемпіонату світу?

— Це не вирішено і навіть ще не обговорювалося…

— Але у вас є бажання? Чи це залежить від підсумку двобою з казахами?

— Ні, це в жодному випадку не залежить від результати останньої гри турніру. Я не поспішаю зазирати в майбутнє, а концентруюся на тому, що маю нині. Чимало рішень потребують часу, аби до них прийти й дати їм оцінку. Так і на моє майбутнє в Україні впливають чимало різних речей.

Мені справді сподобалося працювати з національною командою. Хоча чемпіонат у першому дивізіоні дуже важкий із фізичної точки зору — за короткий термін треба провести багато матчів.

— Хлопці казали вам, що втомилися?

— Вони й мусять бути втомленими, адже викладаються на льоду на повну. Саме тому ми живемо на базі, аби дати їм максимально можливий час на відпочинок і сконцентруватися на хокеї. Бо готель у центрі бурхливого міста також може втомлювати й відволікати. Крім того, майже всі отримують невеличкі ушкодження, а часу на відновлення фактично немає.

«Мій дідусь сало їв постійно, а я — ніколи»

— Ці півроку, що ви провели на посаді головного тренера збірної, не жили в Києві постійно?

— Ні, я приїздив приблизно за тиждень до кожного турніру збірної і жив у готелі. За цей час бачив близько десяти матчів білоруського й українського чемпіонату на власні очі, ще кілька — на відео.

— Тож ви бачили кілька наших хокейних майданчиків. Не розчарували вони вас?

— Зрозуміло, що я не очікував тут побачити все на рівні НХЛ. Звісно, деякі арени можна вдосконалити, але це не є чимось незвичним. Я вважаю, що голов­ним на арені є лід і роздягальня, щоб можна було грати в хокей. Хотілося б, щоб у вас більше дітей займалося хокеєм, але це вже питання майбутнього.

— Проте ви можете порівняти хокей у Білорусі, де ви також працювали, і в Україні.

— Лише певною мірою. Зараз білоруський хокей вищий за рівнем за український. У Мінську чудова нова арена, я побував ще у двох містах на хокейних стадіонах. Але мені подобається й те, як виглядає льодовий майданчик у київському Палаці спорту.

— Містере Льюїс, у пресі вас називають то канадцем, то американцем. Хто ви насправді?

— Я народився в Канаді, але в мене є паспорт громадянина США. Хоча відчуваю себе канадцем.

— Ви встигли побачити в Україні якісь пам’ятні місця?

— Київ — красиве місто. Я гуляв Хрещатиком, ще кількома вулицями, бачив церкви, монастир. Мій син із друзями з цікавістю відвідали музей ІІ Світової війни. Хоча насправді я щодня був зайнятий хокеєм і на прогулянки вільного часу практично не було.

— Щось незвичне в Україні зустріли?

— Я думаю, вам не треба пояснювати, що таке сало. Мій дідусь, родом із України, його постійно їв, а я — ніколи. І ось тут вперше в житті я його скуштував. Важко порівнятися з чимось іншим (посміхається).

— Якщо ви залишите збірну Україну, то що скажете на прощання?

— У ваших хокеїстів є велике бажання грати. Вони мають пишатися країною і тим, хто вони є. А в спорті — намагатися бути найкращими, наскільки це можливо.

— Ви справляєте враження оптиміста.

— Так воно і є. Склянка для мене наполовину повна, а не наполовину порожня.

ДОСЬЄ «УМ»

Девід Родні (або просто Дейв) Льюїс

Канадський тренер і хокеїст (грав на позиції захисника)

Народився 3 липня 1953 р. у Кіндерслі (Канада).

Зіграв більше 1100 матчів в НХЛ за «Нью–Йорк айлендерз», «Лос–Анджелес», «Нью–Джерсі», «Детройт» (1973–1988 рр.)

Працював тренером–асистентом у «Детройті» (1988–2002 рр.) і «Лос–Анджелесі» (2007–2008 рр.), головним — у «Детройті» (2002–2004 рр.) і «Бостоні» (2006–2007 рр.). Володар Кубка Стенлі 1997, 1998, 2002 рр. (як асистент), Кубка Президента 2004 р.

У 2008–2010 рр. — помічник головного тренера збірної Білорусі (спочатку Глена Хенлона, потім — Михайла Захарова). Із листопада 2010 р. — головний тренер збірної України.

За інформацією Бі–Бі–Сі, отримує від ФХУ платню в розмірі 200 тисяч євро на рік.