Кожному — свій темп. На Закарпатті відбувся перший за чотири роки чемпіонат України з ультрабігу
За минулі роки неабиякої популярності в світі та особливо в Україні набрали змагання на витривалість. >>
Після поразки казахам Дейв Льюїс виглядав відверто розчарованим. (Фото Олександра ПРИХОДЬКА.)
Домовитися про інтерв’ю з головним тренером збірної України з хокею — відомим гравцем клубів НХЛ, екс–наставником зіркового «Детройта» — виявилося легше, ніж можна було очікувати. Дейв Льюїс одразу погодився на розмову, ми швидко знайшли зручний для обох час. Щоправда, з першої спроби не вийшло, бо автобус із командою застряг у київських корках. Зате канадський фахівець знайшов час для інтерв’ю «Україні молодій» навіть у день вирішального матчу чемпіонату світу в дивізіоні ІВ проти казахів — ще коли не був відомий підсумок змагань. Наші, як відомо, поступилися в овертаймі й посіли лише третє місце, але позитивні зрушення в грі збірної спостерігалися. У розмові Льюїс справив враження прагматичного оптиміста, а вже через кілька годин після завершення турніру полетів у Канаду — туди, куди сто років тому відправилися з України і його дід із бабцею. Чи повернеться він знову, щоб продовжити роботу на чолі української хокейної збірної, наразі неясно.
— Містере Льюїс, що ви відчуваєте перед головним матчем збірної України на турнірі?
— Мені сподобалося, як ми провели два попередні матчі — проти поляків і естонців. Ми почали все робити як цілісна команда, демонструємо гарні показники реалізації чисельної більшості і гри в меншості, створюємо чимало гольових моментів; шайби закидають представники різних ланок, а не лише лідери. І все це справді налаштовує на позитив.
— Ви вірите, що можете перемогти казахів із різницею в три–чотири шайби?
— Я вірю, що ми можемо виграти. Але давайте подивимося, що станеться перед нашим матчем у зустрічі збірних Польщі й Великої Британії.
— Сподіваєтеся на допомогу поляків? (У разі нічиєї в основний час або перемоги поляків українцям достатньо було здолати Казахстан із будь–яким рахунком. — Авт.)
— Так, звичайно.
— Як би ви оцінили роботу вашого тренерського штабу під час чемпіонату світу? Можливо, бачите якісь помилки?
— Я по–справжньому щасливий, як усе склалося в нашій команді. Для мене це великий досвід так само, як, гадаю, і для хокеїстів. Ми створили гарну «хімію» у роздягальні з гравцями і тренерами — стосунки були чудовими.
Цей чемпіонат світу — важкий і виснажливий турнір. До того ж Україна грає вдома, а це додає хокеїстам нервозності. Але здебільшого хлопці робили на льоду саме те, що від них і вимагав тренерський штаб, і це нас порадувало.
— Ви вже розібралися, що призвело до поразки британцям?
— Я бачу лише одну причину — «зайві» нерви. І це все. Ви так не вважаєте? Адже це була перша гра чемпіонату, та ще й перед своїми вболівальниками.
— Якби вам довелося грати проти британців ще раз, ви поміняли б тактику?
— Ні. Ви знаєте, що вирішальну шайбу ми пропустили в меншості, коли суддя помилково вилучив Шафаренка. Він подумав, ніби це Олег травмував британця ключкою, хоча насправді в обличчя супернику влучила шайба. Була рівна гра, що підтверджував і рахунок після двох періодів — 3:3.
— Що ви бачите найкраще й найгірше в українській команді?
— У вас є група ветеранів із великим досвідом. З іншого боку — рівень деяких хокеїстів нижче бажаного, та й фізичні кондиції треба підтягнути. Якщо хочемо грати у вищому дивізіоні, треба бути у кращій формі, залучати молодих виконавців і розвивати хокей у країні.
— Чи не відчула збірна якісь організаційні проблеми?
— Ні. Федерація підтримувала мене в усьому, про що я просив. Ми отримали базу, провели два контрольні матчі (з угорцями в Будапешті. — Авт.), де проглянули кандидатів до збірної. Гадаю, ми все ще потребуємо молодих виконавців, аби створити рівномірну суміш молодих і старших гравців.
— Ви отримали в розпорядження всіх виконавців, яких хотіли бачити?
— Звісно, хотілося б запросити з НХЛ Руслана Федотенка й Олексія Понікаровського, але обидва грали в Кубку Стенлі. З решти обрали тих, хто був найкраще готовий до турніру.
— Ви стежили за фінальними матчами чемпіонату України між «Соколом» і «Донбасом»?
— Першу гру я бачив у Києві на власні очі, другу дивився по телебаченню. До Донецька я не літав, бо не мав часу — проводив щоденні тренування з тими, хто не був задіяний у фінальній серії. Видно, що хлопці грали з емоціями, навіть із пристрастю — це була справжня битва.
— Зараз багато хто каже, в тому числі й хокеїсти, що треба було скоротити перерву між півфінальними й фінальними матчами чемпіонату України — з 10 до двох–трьох днів. Тоді б збірна мала більше часу на підготовку...
— Я не знаю, скільки у вас має тривати перерва між стадіями чемпіонату, не я приймаю такі рішення. Адже кожна країна, кожна ліга має власні порядки. І я можу не розуміти розклад українського чемпіонату так само, як інколи не розумію розклад матчів у НХЛ (посміхається).
Хоча, звісно, для мене як тренера збірної краще було б мати більше часу для тренувань повного складу команди. Після спарингів з угорцями ми займалися в Києві лише два–три дні (до того ж у перший день тренувань у Палаці спорту лід був просто жахливим), а хотілося б сім–десять. Але це залежить від розкладу КХЛ, білоруської і української ліг.
— Остаточну заявку на чемпіонат ви формували самі чи колегіально?
— Це спільне рішення головного тренера, його помічників, генерального менеджера. Ніхто жодного тиску на мене не чинив. Упродовж періоду підготовки до чемпіонату ми щодня спілкувалися й виходили з того, що ми бачимо, що нам потрібно для команди і що ми від неї очікуємо.
— За цей сезон ви проглянули кілька десятків гравців — значно більше, ніж ваші попередники. Де ви брали інформацію про хокеїстів?
— Мої асистенти бачили минулорічний чемпіонат світу, дивилися ігри різних ліг. Але для мене як нового головного тренера важливим було побачити хлопців у дії. За підсумками трьох турнірів «Європейського виклику» ми говорили «так», «ні», «може бути», а потім приймали рішення залежно від особливостей кожного виконавця.
— Чи є серед тих, кого ви побачили, але не взяли на ЧС–2011, гравці, які знадобляться команді в майбутньому?
— Так, є кілька хлопців, які впритул наблизилися до національної команди і мають увійти до неї найближчим часом. Ці молоді по–справжньому віддавалися на тренуваннях, отримували від них задоволення. Але проблема в тому, що кількість місць у «ростері» обмежена.
— Яка думка у вас сформувалася про українських хокеїстів? Можливо, очікували побачити тут кращих майстрів?
— Звісно, хотілося мати більше майстерних виконавців. Але треба виходити з того, що маємо. У вас багато ветеранів із великим досвідом міжнародних матчів, в тому числі в Північній Америці. І ми залучили кількох молодих виконавців, аби нова кров додала команді швидкості.
— Яке враження на вас справили переможці юніорського чемпіонату в другому дивізіоні, що відбувся в Донецьку?
— У мене не було можливості бачити матчі, але я взяв кількох юніорів на збори головної команди. Вони мають із часом перейти на вищий рівень. Зокрема, виділяється капітан Всеволод Толстушко.
— Пане Льюїс, чи продовжите ви роботу в Україні після чемпіонату світу?
— Це не вирішено і навіть ще не обговорювалося…
— Але у вас є бажання? Чи це залежить від підсумку двобою з казахами?
— Ні, це в жодному випадку не залежить від результати останньої гри турніру. Я не поспішаю зазирати в майбутнє, а концентруюся на тому, що маю нині. Чимало рішень потребують часу, аби до них прийти й дати їм оцінку. Так і на моє майбутнє в Україні впливають чимало різних речей.
Мені справді сподобалося працювати з національною командою. Хоча чемпіонат у першому дивізіоні дуже важкий із фізичної точки зору — за короткий термін треба провести багато матчів.
— Хлопці казали вам, що втомилися?
— Вони й мусять бути втомленими, адже викладаються на льоду на повну. Саме тому ми живемо на базі, аби дати їм максимально можливий час на відпочинок і сконцентруватися на хокеї. Бо готель у центрі бурхливого міста також може втомлювати й відволікати. Крім того, майже всі отримують невеличкі ушкодження, а часу на відновлення фактично немає.
— Ці півроку, що ви провели на посаді головного тренера збірної, не жили в Києві постійно?
— Ні, я приїздив приблизно за тиждень до кожного турніру збірної і жив у готелі. За цей час бачив близько десяти матчів білоруського й українського чемпіонату на власні очі, ще кілька — на відео.
— Тож ви бачили кілька наших хокейних майданчиків. Не розчарували вони вас?
— Зрозуміло, що я не очікував тут побачити все на рівні НХЛ. Звісно, деякі арени можна вдосконалити, але це не є чимось незвичним. Я вважаю, що головним на арені є лід і роздягальня, щоб можна було грати в хокей. Хотілося б, щоб у вас більше дітей займалося хокеєм, але це вже питання майбутнього.
— Проте ви можете порівняти хокей у Білорусі, де ви також працювали, і в Україні.
— Лише певною мірою. Зараз білоруський хокей вищий за рівнем за український. У Мінську чудова нова арена, я побував ще у двох містах на хокейних стадіонах. Але мені подобається й те, як виглядає льодовий майданчик у київському Палаці спорту.
— Містере Льюїс, у пресі вас називають то канадцем, то американцем. Хто ви насправді?
— Я народився в Канаді, але в мене є паспорт громадянина США. Хоча відчуваю себе канадцем.
— Ви встигли побачити в Україні якісь пам’ятні місця?
— Київ — красиве місто. Я гуляв Хрещатиком, ще кількома вулицями, бачив церкви, монастир. Мій син із друзями з цікавістю відвідали музей ІІ Світової війни. Хоча насправді я щодня був зайнятий хокеєм і на прогулянки вільного часу практично не було.
— Щось незвичне в Україні зустріли?
— Я думаю, вам не треба пояснювати, що таке сало. Мій дідусь, родом із України, його постійно їв, а я — ніколи. І ось тут вперше в житті я його скуштував. Важко порівнятися з чимось іншим (посміхається).
— Якщо ви залишите збірну Україну, то що скажете на прощання?
— У ваших хокеїстів є велике бажання грати. Вони мають пишатися країною і тим, хто вони є. А в спорті — намагатися бути найкращими, наскільки це можливо.
— Ви справляєте враження оптиміста.
— Так воно і є. Склянка для мене наполовину повна, а не наполовину порожня.
Канадський тренер і хокеїст (грав на позиції захисника)
Народився 3 липня 1953 р. у Кіндерслі (Канада).
Зіграв більше 1100 матчів в НХЛ за «Нью–Йорк айлендерз», «Лос–Анджелес», «Нью–Джерсі», «Детройт» (1973–1988 рр.)
Працював тренером–асистентом у «Детройті» (1988–2002 рр.) і «Лос–Анджелесі» (2007–2008 рр.), головним — у «Детройті» (2002–2004 рр.) і «Бостоні» (2006–2007 рр.). Володар Кубка Стенлі 1997, 1998, 2002 рр. (як асистент), Кубка Президента 2004 р.
У 2008–2010 рр. — помічник головного тренера збірної Білорусі (спочатку Глена Хенлона, потім — Михайла Захарова). Із листопада 2010 р. — головний тренер збірної України.
За інформацією Бі–Бі–Сі, отримує від ФХУ платню в розмірі 200 тисяч євро на рік.
За минулі роки неабиякої популярності в світі та особливо в Україні набрали змагання на витривалість. >>
Представниці української збірної цього сезону чи не кожного тижня радують своїх фанатів чудовими результатами. >>
У професіональному спорті добре знають, що максимальна зосередженість та продуктивність на заключному етапі змагального процесу забезпечує найкращий результат. >>
На грунтовому турнірі у французькому Руані вперше в історії дві українські тенісистки грали фінал на рівні WTA-Туру. Посіяна тут під першим номером Марта Костюк у двох сетах переграла свою 19-річну співвітчизницю Вероніку Подрез - 6:3, 6:4. >>
У французькому Руані на турнірі WTA 250 відбудеться український фінал. Це стало відомо після того, як представниця Румунії Сорана Кирстя (26) знялася перед півфінальним матчем проти нашої тенісистки Вероніки Подрез (209) через травму лівої ноги. >>
Спортсменів із росії та Білорусі не допустять до виступів на Чемпіонаті Європи зі стрибків у воду, який має пройти в Польщі у 2027 році. >>