Група «Крові»

Тему збереження роду у своїх фільмах кіномитці, хоч і не часто, але порушують. Проте не кожному вдається донести до глядача її сакральність, глибинну простоту і водночас незбагненність. Ірині Правило, молодому телережисерові, випускниці Інституту екранних мистецтв Університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка–Карого, попри молодий вік і брак професійного досвіду, вдалося. Її фільм «Кров» за оповіданням Нодара Думбадзе, який уже був презентований як київським, так і грузинським глядачам (картину демонстрували в Тбілісі, райцентрі Чохатаурі й селі Хідіставі, де народився Нодар Думбадзе), просякнутий повагою, душевністю і мудрістю: до Грузії, України, людини. Ірина зняла й показала «Кров» у Грузії, на батьківщині Нодара Думбадзе, фактично коштом своїх рідних (Університет ім. І. Карпенка–Карого надав кіноплівку, а також сплатив виконання монтажних робіт і виготовлення грузиномовної копії фільму; Посольство Грузії в Україні компенсувало транспортні витрати, пов’язані з однією з перших поїздок режисера до Грузії).

Історія, що відкриває серця

«Сьогодні здебільшого знімають кіно про дитячі проблеми, а не про те, якими чистими й добрими є діти, — зазначає Ірина Правило. — Натомість такі фільми, як «Кров» (історія про 11–літнього хлопчика, який, утративши батьків, постає перед  вибором — жити з бабусею чи з дідусем), відкривають серця. А це — важливе завдання кінематографа. Із самого початку наша творча група усвідомлювала: все має логічно увінчатися презентацією картини на батьківщині письменника. Я дуже хвилювалася, переймалася, як сприйме фільм Томаз Чігогідзе (двоюрідний брат Нодара Думбадзе), який, до того ж, був свідком створення картини й підтримував нас, як ніхто. Тільки коли після перегляду він повеселішав і сказав, що все склалося, я заспокоїлася...».

Увага Нодара Думбадзе до дітей ніби прочиняє двері в якусь особливу таїну — таїну, спроможну лагідно заспокоїти сучасного городянина, і якщо не зупинити, то бодай призупинити його жалюгідну метушню довкола «виживання». На одному ток–шоу (ще радянських часів) письменника запитали, яким, на його погляд, повинен бути справжній інтелігент? Нодар Володимирович, на хвильку замислившись, відповів: «Я наведу приклад, а ви самі робіть висновки. Не думаю, що мій дід, який усе життя прожив у селі, колись чув слово «інтелігент», проте він підводився й зустрічав стоячи навіть сусідського хлопчиська, який випадково забігав до нас у дім. Вирішуйте: був він інтелігентом чи ні...».

Нодар Думбадзе помер 14 вересня 1984 року в Тбілісі. Спершу його було поховано в одному з міських парків — у дитячому містечку «Мзіурі» («Сонячне»), яке свого часу й з’явилося саме завдяки письменнику... Минулого року (так збіглося, що саме під час однієї з робочих поїздок Ірини Правило до Тбілісі) Думбадзе перепоховали на міському кладовищі знаних особистостей.

«Усі ми тужимо за чимось справжнім»

— Ірино, перші слова у вашому фільмі — слова молитви «Отче наш...».

— Їх продиктували драматургія Нодара Володимировича й та тема, яку він заклав у своє оповідання. У жодному творі я не натрапляла на такі прості й проникливі слова, як у цій історії: «Бог знає, як важко бути людиною». Я зрозуміла: є лінія, яку треба вести... Так, на початку — «Отче наш...», у середині стрічки — молитва бабусі Юлії (її ми написали разом із Наргізою Долідзе, виконавицею ролі бабусі), а у фіналі (логічно і слушно) — слова дідуся Кішварді (власне, Нодара Думбадзе) про Бога, який знає... В основі фільму — метод рефренів (молитовних звернень до Неба).

— Чи правда, що педагог Василь Петрович Вітер, дізнавшись про ваші наміри знімати «Кров» у Грузії, запропонував перенести події оповіді в Карпати, мовляв, «неукраїнець» Параджанов там зняв свої кращі фільми?

— Коли я сказала, що свою першу серйозну картину хочу зняти на кіноплівку (телережисери в нашому виші на кіноплівку взагалі не знімають), він по–батьківськи застеріг і пояснив, на який ризик я наражаюся, вирішивши фільмувати в Грузії. Так, Василь Петрович запропонував адаптувати сценарій до України й перенести події в Карпати: хотів, щоб я, певною мірою повторивши шлях Данелія (фільм про Грузію «Не горюй» він зняв за романом французького письменника Клода Тільє «Мій дядечко Бенжамен»), у Карпатах зафільмувала стрічку про життя грузин. Але ми таки зняли картину в Грузії. Плівку (ми отримали близько двох тисяч метрів із розрахунку як на 20–хвилинний фільм, в якому кожний кадр має чотири дублі) доводилося заощаджувати. Чимало матеріалу не ввійшло в картину, але важливо, що все відзняте ми таки довезли до монтажного столу).

— Отар Іоселіані під час свого майстер–класу в Києві наголошував: «Екранізувати гарний твір — однаково, що вчинити злочин»...

— Думаю, питання «екранізувати чи не екранізувати» передусім варто проектувати на саму драматургію і тему літературного матеріалу. Тема, порушена Недаром Думбадзе у «Крові», виявилася важливою й необхідною і для українського глядача: нині всі ми тужимо за чимось справжнім. Нехай уже режисер–початківець екранізує зразки справді надзвичайної драматургії, аніж пише власні (загалом незрілі) сценарії й порушує у своїх авторських фільмах недолугі теми. Планую зняти ще дві «дитячі» історії (ігрові короткометражні картини) і в такий спосіб завершити трилогію, яку відкриває «Кров».

ПРЯМА МОВА

Роман Балаян,
кінорежисер:

— Від роботи Ірини Правило повіяло славним грузинським кіно — тим, яке виокремлювало його з–поміж усього радянського кінематографа. Фільм простий; так само прості й по–селянськи нехитрі внутрішні (та й ті, що вимовлені вголос) монологи персонажів. Утім як і самі непрофесійні актори. І це не простота, а безпосередність викладу, така незвична в роботах молодих дипломантів, схильних здебільшого шукати авангардні вирішення. Добре, що фільм віражовано під чорно–біле зображення — це робить стрічку аскетичною, доповнює її виразність. Оповідь нагадує біблійну простоту в кращому сенсі цього слова.