Яна Дем’янчук: Із кожним роком страхів стає менше

Поспілкуватися із 17–річною Яною Дем’янчук вдалося одразу після її повернення з Голландії, де проходив 42–й чемпіонат світу зі спортивної гімнастики. У дещо розгубленому дитячому голосі відчувалася втома, а, можливо й, розпач від не зовсім вдалого виступу, що закінчився падінням. Здавалося б, вихід у фінал і восьме місце у вправі на колоді для дебютантки такого роду змагань — непоганий результат. Проте глибоко в душі ця тендітна дівчинка (Яна важить лише 36 кг!) розуміла, що після минулорічного тріумфу «на Європі» від неї чекатимуть нагород і «на світі». Можливо, для кращого виступу забракло психолога — як відомо, його в нашій гімнастичній збірній немає.

Як оцінила свій виступ у Голландії сама спортсменка, чого вона постійно боїться та що найбільше тривожить юне серце, «Україна молода» довідалася в української гімнастичної «дюймовочки».

«Потрібна операція, але терпітиму до Олімпіади»

— Яно, завершився чемпіонат світу в Голландії. Що найбільше тобі запам’яталося на цьому форумі?

— Звичайно, найбільше позитивних емоцій принесло моє потрапляння до числа фіналісток індивідуальних змагань на колоді. Чесно кажучи, я навіть не розраховувала туди потрапити. Завдяки особливостям регламенту, за якими у фіналі одну країну можуть представляти не більш як дві спортсменки, я з десятим результатом увійшла до числа восьми учасниць вирішальної стадії.

— У фіналі прикре падіння під час зіскоку не дозволило тобі втрутитися в боротьбу за медалі. Чи сильним було розчарування?

— Для мене цей планетарний форум став першим у кар’єрі, тому я вважаю, що для дебюту результат абсолютно нормальний. Я зробила все, що могла. Проаналізуємо з тренером помилки і будемо далі вдосконалювати комбінацію, аби на наступних змаганнях такого більше не повторилося.

— У Роттердамі ти змагалася лише на двох снарядах. Чи плануєш опанувати дві інші дисципліни?

— Через рецидив старої травми коліна я не можу добре стрибати, тому зосереджуся лише на брусах і колоді. Останнім часом я змушена змагатися на знеболювальних [препаратах]. Схоже, коліну потрібна операція. Щоправда, до Олімпіади–2012 робити її не хочеться. Буду терпіти.

— Напевно, в тебе є знайомі в російській збірній. Чи не поділилися вони рецептами, які допомогли вперше з 1991 року виграти командну першість на чемпіонаті світу?

— Якщо чесно, то про спорт ми взагалі намагаємося не розмовляти. Він уже трохи набрид. А перемогу росіянки заслужили. Не зважаючи на юний вік, вони дуже добре виконали свою складну програму.

— Так сталося, що чемпіонат світу збігся із твоїм днем народження. Як відсвяткувала?

— Мені вперше довелося приймати привітання з днем народження, перебуваючи на змаганнях. Ніякого бенкету, звісно, не було, адже мої думки були зовсім про інше.

— Але ж, мабуть, тобі бажали, щоб твої мрії збувалися?

— Можу признатися, що одне моє бажання вже втілилося в життя — я стала чемпіонкою Європи.

«До снаряда стоїмо в черзі»

— Українська гімнастика має непогані чемпіонські традиції, проте останнім часом підкорити «світ» ніхто не може. Чи не тисне на тебе цей історичний тягар?

— І справді, нині українська гімнастика переживає не найкращі часи. Проте все одно хочеться гідно представити свою країну й підтримати реноме вітчизняної школи.

— А чого не вистачає українським гімнасткам, щоб дотягнутися до медальних вершин?

— Як на мене, розкрити весь свій потенціал нам заважають не зовсім хороші умови тренування. У наших суперниць є можливість займатися на трьох–чотирьох комплектах снарядів, тоді як ми змушені відточувати майстерність лише на одному. Як наслідок — мало часу для занять. Буває, що в черзі до снаряда стоїть по чотири людини.

— Цікаво, за своєю юною конкуренткою «на Україні» ти спостерігаєш?

— Знаю, що зміна росте, але особливо не дивлюся на їхні результати. Для мене важливіші особисті досягнення, а буде достойна суперниця — будемо змагатися.

— А чи не виникає в тебе бажання поїхати десь за кордон, аби потренуватися в кращих умовах?

— Ні, мені подобається в Україні. Тут усе своє. Це мій дім.

— До речі, ти залишила батьківську домівку на Прикарпатті в 11 років, перебравшись до Київського спортінтернату. Сумуєш за малою батьківщиною?

— Перші два роки було дуже складно. Проте призвичаїлася, і зараз уже взагалі туди не тягне.

«Брусів я боюся»

— Як Яна Дем’янчук змінилася у спортивному плані за рік — відколи зійшла на європейський п’єдестал?

— Порівняно з Міланом, у Роттердамі я представила абсолютно нову, ускладнену програму, яку ще повністю не обкатала. Щоб допустити менше помилок, деякі елементи я просто не виконувала. Зізнаюся, що після минулорічної перемоги відчувається якесь внутрішнє хвилювання за результат. Тепер боюся, аби не було гірше, ніж у 2009–му.

— Можливо, тому й упала під кінець виступу, перехвилювалася?

— Ні, то була технічна помилка.

— Ти знаєш, що потрібно робити, аби дістатися світового п’єдесталу?

— Необхідно повірити в себе, перебороти свій страх і виконати все так, як умієш.

— А який твій найбільш незручний снаряд?

— Бруси. Я їх боюся.

— Гімнастика — травматичний вид спорту. Можливі падіння з важкими наслідками. Як тобі вдається боротися зі своїми страхами?

— Просто переборюю себе, а про можливість падіння взагалі не думаю. Зрештою, з кожним роком ці страхи притупляються.

— Ти дуже часто говориш про страх. Складається думка, ніби хтось тобі нав’язав цю «жахливу» справу. Розкажи, як ти потрапила у спортивну гімнастику?

— Одного разу в ранньому дитинстві я через вікно спортзалу побачила тренування гімнасток на батуті. Мені сподобалося, і я попросила тата відвести мене до секції. Проте з кожним днем тренувань мені все більше хотілося залишити це заняття, яке постійно асоціювалося з больовими відчуттями. А одного разу я просто вирішила не повертатися до спортзалу...

— Однак тепер ти — член національної збірної зі спортивної гімнастики. Кому вдалося змінити твій вибір?

— Через три місяці після того, як я припинила тренування, на вулиці Івано–Франківська мене зустріла мій тренер — Наталя Дмитрівна Бірюкова. Вона й повернула мене до снарядів. Точніше, цей «камбек» стався після розмови моєї мами з пані Наталею. Пам’ятаю, як я вмовляла маму не віддавати мене знову на гімнастику, однак тоді вирішили інакше.

— Цікавий перебіг подій... А більше спроб залишити гімнастику не було?

— Ні, відтоді думок про ще одну втечу не виникало. Я вже змирилася. І кидати справу свого життя не планую. Зараз я вже бачу, що мої результати пішли вгору, тому дуже хочеться дотягнути до Олімпіади.

Та і взагалі, розумію, що від гімнастики я вже нікуди не дінуся. Чесно кажучи, вчитися чомусь іншому буде дуже важко, адже шкільних знань у мене замало — часу на навчання просто не було. Після тренувань у голову практично нічого не лізло. Хоча з нами займалися репетитори, однак це зовсім не те, що у звичайній школі.

«Бабуся працює в Італії, і я хочу вчити італійську мову»

— А що тобі сподобалося зі шкільної програми? На чому б ти хотіла загострити свою увагу в майбутньому?

— Думаю, що візьмуся за вивчення англійської мови, без якої неможливе міжнародне спілкування. А ще хочу опанувати італійську — дуже гарна, мелодійна мова. В Італії працює моя бабуся. Перебуваючи в неї в гостях, я отримала кілька ознайомчих уроків.

— Слухаючи твою розповідь, розумію, наскільки спортивна гімнастика важка й виснажлива праця. А в чому ти знаходиш розраду?

— Слухаю музику, танцюю. Малюю також. Створюю на папері свою колекцію одягу.

— Комусь уже демонструвала ескізи?

— Наразі їх оцінили лише подруги по збірній. Сказали — «непогано», «є талант». Бачу, що їм подобається. Порадили мені показати малюнки комусь із професійних модельєрів.

— Твоя колега по збірній Наталя Кононенко казала в інтерв’ю нашій газеті, що любить танцювати, але через брак часу змушена це робити тільки у своїй кімнаті.

— Що цікаво — ми танцюємо разом із нею (посміхається).

— А що, на дискотеку не можна піти?

— У нас суворий режим, за цим стежать. До того ж просто не вистачає часу.

—  Ти придумуєш нові фасони одягу. Можливо, вже вигадала і якісь нові гімнастичні елементи?

— Усіма технічними моментами займається тренер, а я лише можу привнести щось нове в естетичну частину виступу. Хореограф дозволяє мені самій будувати комбінацію, а потім лише трохи вносить у неї корективи. Те, що побачили глядачі в Голландії, практично повністю я створила сама.

ДОСЬЄ «УМ»

Яна Дем’янчук

Майстер спорту міжнародного класу зі спортивної гімнастики.

Народилася 21 жовтня 1993 р. в Івано–Франківську.

Чемпіонка Європи у вправах на колоді (2009), абсолютна чемпіонка України (2009), чемпіонка країни у вправах на брусах (2010).

Перші тренери — Наталя Бірюкова, Ірина Лук’янова. Тренер — Оксана Першина.

Закінчила Республіканське вище училище фізичної культури.

Зріст — 146 см, вага — 36 кг.

Захоплення — дизайн одягу, музика.

КОМПЕТЕНТНА ДУМКА

Ігор Коробчинський, старший тренер жіночої збірної:

— Янина комбінація на колоді дозволяє їй на рівних конкурувати з найсильнішими гімнастками світу. Якби не падіння під час зіскоку, вона, напевно б, потрапила б у призову трійку. Проблема із психологічним налаштуванням призвела до помилки, яку чемпіонка Європи не мала права допускати. Хай там як, але ми розраховуємо на Яну й чекатимемо від неї в Лондоні олімпійської нагороди.