Там, де гори й полонини
Нещодавно в столиці провели чергову благодійну акцію на підтримку сімей учасників антитерористичної операції на сході країни. >>
Шукай вітру в полі
30.06.2010
Пам’ятник романтикам неба. (Фото з сайту utotravel.ru.)
Аби на неї потрапити, варто лише повернути на автотрасі Феодосія—Коктебель, одразу за селом Передгірське, праворуч. Долаєте ще рівно п’ять кілометрів — і ви на місці. Горою фактично опікується Центр планерного спорту «Коктебель». На площі майже сто гектарів помістився його невеличкий аеродром, кілька ангарів та стареньких двоповерхових будівель. Є й бюст авіаконструктору Олегу Антонову на тлі пам’ятника першим планеристам. А півроку тому було встановлено основний репер Клубу активного туризму Криму, який вказує, що саме тут проходить 45–та паралель — золота середина Землі. Себто кримська гора і від екватора, і від Північного полюса віддалена рівно на п’ять тисяч кілометрів.
Лірика і фізика: красиве і корисне
Уранішньою дорогою до «Коктебеля» мене постійно «супроводжували» жайворонки. Вони грудкою зависали над землею і безперестанку заливалися співом. У повітрі стояв аромат підсушеного на сонці різнотрав’я незайманих гірських схилів. Вінчала ж цю подорожню релаксацію вражаюча панорама, що відкривалася на мальовничу Коктебельську долину, з кружальцем солоного озера Бараколь, зубчастими темними краями Кара–Дагу та розпливчастою смужкою моря над ледь помітними дахами курортного Коктебеля. Фактично тут, довкола гори Клементьєва, чи то пак плато Узун–Сирт (з тюркської — довгий хребет. — Авт.), природа дивовижним чином зібрала все до купи — гори, степ і море. Певен, що саме цей куточок є її найдосконалішим ландшафтним дизайном у Криму.
Утім сюди, на висоту понад 260 метрів над рівнем моря, піднімаються не за дивовижним краєвидом, а за... вітром, точніше — повітряними висхідними потоками. Ці потоки, причому постійні, виявляється, здатні легко, наче пір’їнку, підхопити у небо і довго там «колисати» будь–що з ефектом парусності. А все через особливості «комплекції» самого Узун–Сирту, що величезною підковою нависає над місциною. Вітри зусібіч, наштовхуючись на цю підкову, наче її «облизують» із низу до верху. Умілим планеристам і надто парапланеристам варто лише осідлати цю дармову вітроенергетику — і споглядай собі світ із висоти пташиного польоту! Ось чому спраглий до так званого активного туризму, надто авіаційного, народ на Гору (істинні її поборники пишуть саме так, із великої літери) дістається звідусіль, навіть із зарубіжжя.
«Штопор» від онука Айвазовського
Краєзнавці стверджують, що унікальні аеродинамічні властивості Узун–Сирту ще під час Першої світової війни «розкопав» льотчик–інструктор Севастопольської школи авіації Костянтин Арцеулов, онук знаменитого художника–мариніста Івана Айвазовського. Ім’я Арцеулова, до речі, вписано у вітчизняну історію завдяки «штопору» — найнебезпечнішої фігури вищого пілотажу, яку він виконав у 1916 році. На своїй «етажерці» Арцеулов долетів із Качі до Узун–Сирту, де й відчув його «підйомну силу».
Пізніше, на початку 20–х років, пілот привіз сюди комсомольців–добровольців, які з пролетарським завзяттям узялися освоювати авіацію.
Постало питання про відкриття відповідної навчальної бази. Спочатку в планах фундаторів нової справи значився Північний Кавказ. Але Арцеулов наполіг, що Крим із його унікальним Узун–Сиртом — найкращий варіант. На цьому, зрештою, й зійшлися, відкривши у 1923 році Школу вищої планерної підготовки. Між іншим, онука знаменитого художника потім ледь не поставили «до стінки» — буцімто за авантюру щодо Узун–Сирту. Але коли його приятель на «Юнгмастері» покружляв над кримською горою майже годину, чого досі у світі не спромігся жоден планерист, революційний гнів змінили на милість.
На крилах пристрасті
Проіснувала планерна школа під Коктебелем до 1935 року. Але й цього вистачило, щоб стати на «крило» майбутнім усесвітньо відомим конструкторам літальних і космічних апаратів — Антонову, Яковлєву, Іллюшину, Корольову. А ще — Сабісі Гьокчен, одній із восьми прийомних дочок тодішнього президента Туреччини Кемаля Ататюрка. Під час навчання у Криму вона закохалася в одного з місцевих інструкторів. Історія замовчує, як далеко вони зайшли у своїх почуттях. А от фінал цієї історії такий: Сабісі повернулася на батьківщину, де невдовзі стала офіцером, першою у світі жінкою–військовим льотчиком, а її радянський «Ромео» загримів аж на десять років таборів — за зв’язок з іноземкою.
Планерний вишкіл над Узун–Сиртом пройшли і майбутні аси фашистської «Люфтваффе». Хтозна, можливо, із вдячності за це, вони не скинули на свою альма–матер у 1941 році жодної бомби, перетворивши її під час окупації на майстерні з ремонту легкого стрілецького озброєння. Навіть при відступі не заподіяли їй нічого лихого.
Чому «здалися» німці?
Цікаво, що німці але вже з іншими, комерційними, намірами повернулися на знамениту кримську гору рівно через півстоліття. З ними безпосередньо працював колишній начальник групи випробування Феодосійського науково–дослідного інституту парашутобудування — єдиного у СРСР підприємства з розробки і виробництва всіх видів парашутних систем, а нині заступник директора «Коктебеля» з льотної служби В’ячеслав Кирьянов. «У 1994 році,— згадує пан В’ячеслав, — великий поціновувач планерної справи доктор Шван заходився створювати тут планерну школу для німецькомовних туристів. Аби ті могли тут і літати, і відпочивати. Почали зводити розкішний готель, завозити обладнання. Замовили чартер «Мюнхен—Сімферополь» саме для обслуговування цієї школи. З нашого боку було задіяно приблизно тридцять льотчиків і сто техніків, багато авіатехніки. Усе навколо крутилось, гуло. Ми встигли пропустити десь два десятки зарубіжних туристичних груп. Тільки на рекламу школи пан Шван витратив близько півмільйона доларів. Сюди стільки перекладачів завезли! Бувало, піднімеш руку — і до тебе вже перекладач біжить. Ми самі навіть почали вивчати німецьку. Але це тривало приблизно рік. Спочатку ми не дочекалися пари замовлених цистерн авіаційного пального з Росії. Вони як у воду канули на Керченській переправі. А згодом два КамАЗи із сантехнікою десь «загубилися» у «степах України». Зібрав після цього нас Шван і каже: «Я не хочу працювати з людьми, в яких довгі і діряві кишені»...
У вільному падінні
Правда, планеристів, парашутистів, парапланеристів у небі над «довгим хребтом» можна побачити і нині. Здебільшого два дні на тиждень, у вихідні. У суботу–неділю приїжджають сюди кримчани і далекі гості півострова, наприклад аж із Воркути. Одного такого дивака я зустрів на горі попередньої суботи. Чоловік, виявляється, приїхав на відпочинок у Чорноморський район. Випадково йому в руки потрапив якийсь буклетик про «Коктебель». От і примчав на другий кінець півострова.
Задоволення це не з дешевих: перший стрибок із парашутом, враховуючи мінімальну наземну підготовку та оренду спорядження, обійдеться у 500—700 гривень. Проте попит на екстрим «під куполом» є. Принаймні я нарахував більше двох десятків охочих. Серед них були і ті, у кого за плечима не одна сотня стрибків, і відчайдухи–початківці — пенсіонери, бізнесмени, домогосподарки, студенти. «Це такий кайф! — не приховував сплеску емоцій бахчисараєць Олексій. — Я вдячний своїй дівчині — це була її ідея стрибнути з парашутом».
Біля ангара я випадково зустрів колег–журналістів. Дві молоді жінки, кореспондентки одного з відомих видань, «підбили» на стрибок своїх «благовірних». Одна з них тижнем раніше сама це зробила, чим ошелешила свого чоловіка, а ще більше — батька, колишнього офіцера–десантника.
Але парашутизм — не тільки адреналіновий позитив, а й ризик. У цьому ми пересвідчилися згодом. Начебто досвідчений спортсмен на наших очах так «м’яко» приземлився, що зламав ногу. На щастя, поруч був медик...
...Коли я спускався на трасу, своє дійство у небі саме розпочали парапланеристи. Вони розпускали свої вузенькі куполи буквально на краю урвища. Здавалося, ще мить — і людина неодмінно покотиться стрімголов аж до самого Бараколя. Натомість її підхоплювало догори, і вона починала легко ширяти над землею, наче птах. Що й казати, видовище — захоплююче...
ДОВІДКА «УМ»
У світі існує всього дві гори з такими сильними висхідними повітряними потоками: Узун–Сирт у нашому Криму й Харіс Хілл, що неподалік однойменного містечка у США, штат Нью–Йорк. Із Харіс Хілл розпочалась історія американського планеризму. У 1969 році там створено перший у світі музей цього виду спорту. Буквально через рік аналогічний музей відкрився і в Коктебелі.Узун–Сирт перейменували у гору Клементьєва у вересні 1924 року на честь льотчика Петра Клементьєва. На власноруч побудованому планері «Комсомолець» під час усесоюзних змагань він устиг здійснити над «довгим хребтом» 22 польоти. Але під час наступного на висоті півкілометра у «Комсомольця» несподівано луснув фюзеляж, а потім склались обидва крила. Клементьєв загинув.
