«Малу» Україну — в жертву заради «великої»
З моменту укладення так званого «союзу Пілсудський—Петлюра» минуло 90 років. Чи була ця подія зразком примирення, а чи тільки «станцією» на довгому шляху поневірянь і безвиході Української Народної Республіки?
На початку 1920 року українське військо Петлюри під тиском Червоної армії змушене було відійти на завойовані раніше польським військом Пілсудського Поділля та Волинь. Поляки прийняли колишнього ворога, готуючись зустріти ворога значно сильнішого: за наказом Володимира Леніна в більшовицькій Росії для Польщі вже було сформовано маріонетковий уряд під керівництвом чекіста–«різника» Фелікса Дзержинського. «Совєти» якраз дали раду білій армії Денікіна, зайняли Україну й стягували сили для удару на «білополяків». «Росія є відверто імперіалістичною. Атака на Польщу залежить передусім від українського питання, — вважав Юзеф Пілсудський. — Якщо українську справу буде вирішено на їхню користь, тоді вона піде на Польщу».
У таких умовах Пілсудський не розпустив українських військових формувань на окупованих західноукраїнських територіях, які поляки вважали своїми, а спробував вирішити «українське питання» на свою користь. Симон Петлюра шукав будь–якої можливості вибити більшовиків із «великої» України, тож ухвалив рішення поступитися «малою». За Варшавським договором, укладеним у квітні 1920–го, польський уряд визнав УНР на чолі з головним отаманом Симоном Петлюрою. Польща офіційно відмовлялася від планів відновити свою територію до кордонів Речі Посполитої 1772 року — «від моря до моря». Натомість Петлюра визнавав кордон Польщі по річці Збруч, тобто закріплював анексію поляками Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини.
По різні боки «червоної лавини»
Упоравшись таким чином із територіальними питаннями, Юзеф Пілсудський 25 квітня почав широкий наступ на Київ. Разом зі 150 тисячами поляків просувалися 15 тисяч вояків УНР. Вдало обравши момент, поки більшовики ще не стягнули сили, вже 6 травня польсько–українське військо зайняло Київ.
Проте сили були нерівні. П’ятого червня почався контрнаступ більшовиків, який під керівництвом здібного полководця Михайла Тухачевського перетворився на справжню «червону лавину». Зупинити її вдалося лише за 23 кілометри від Варшави, що стало однією з найзнаменніших подій у новітній польській історії — так званим «чудом на Віслі».
«Чудо» стало можливе завдяки мобілізації сил усього польського суспільства, а також військовій допомозі Франції. Таким чином поляки змогли знову відкинути більшовиків за Збруч. Не минуло й року з укладення «союзу Пілсудський—Петлюра», як у жовтні уклали польсько–більшовицьке перемир’я, яке наступного року переросло в Ризький мирний договір: згідно з ним, поляки визнавали УРСР на тих же умовах, на яких раніше УНР: Західна Україна залишалася за Польщею. Марно дипломати Української Народної Республіки намагалися перешкодити укладанню цієї угоди — для вчорашніх «союзників» вони вже були ніким. Ризьким договором автоматично скасовувався і договір Варшавський.
Сучасники засудили, нащадки — оцінюють
Укладення Варшавського договору підкосило авторитет Симона Петлюри й ще раз розкололо український державницький рух. Проти виступили українські державні діячі на еміграції, зокрема Володимир Винниченко й Михайло Грушевський, які вважали договір Петлюри з Пілсудським незаконним. Зайве казати, що українці з Галичини, Волині й інших земель, відданих на «відкуп» за Варшавським договором, почувалися зрадженими.
Це боліло й самому Петлюрі. Ще в січні 1920 року він писав у справі українців Поділля у «Меморандумі до Юзефа Пілсудського»: «Ігнорування елементарних прав самостійности Української Держави, зневажування її законів, мови, урядових установ; непотрібне, нічим не викликане поневіряння військових і цивільних оборонців тієї держави, безоглядне забирання і привлащування державного майна на мільярди карбованців, — усе це може викликати і викликає справедливе обурення та нарікання супроти тих чинників, які прислужилися до всього того... Різні елементи українського суспільства по–різному реагують на те, про що вони чують і що вони бачать на території УНР, зайнятій військами дружньої і заприязненої нам держави — Польщі. Але всі ці елементи об’єднуються в одному: росте хвиля незадоволення».
Натомість до польської історіографії Симон Петлюра увійшов як чи не єдиний «позитивний персонаж» з українських політичних і військових діячів. Поляки особливо ставлять йому в заслугу участь українського війська в «чуді на Віслі» — обороні Польської держави від наступу армій Тухачевського і Будьонного, а варшавський договір часто називають «союз Пілсудського—Петлюри проти більшовизму».
Сучасні українські історики значно вище оцінюють факти українсько–польського союзництва. Так, львівський історик Ярослав Грицак вважає, що Пілсудський і Петлюра були головними гравцями на східно– і центральноєвропейській сцені у 20–ті роки минулого століття, а їх союз став смертельною загрозою для існування більшовицької імперії. На думку історика, саме ці події створили в майбутнього радянського вождя Йосипа Сталіна уявлення про українців як про потенційних «зрадників», а Україну — як «поле гри» між західним капіталізмом та російським комунізмом.
АСПЕКТ
За «креси всходні» — готовий на все?
Нещодавно співробітники Товариства «Меморіал імені Василя Стуса» знайшли унікальне фото з поминальної служби по смерті Юзефа Пілсудського у 1935 році. Служба відбувалася в Берліні за наказом самого фюрера Адольфа Гітлера, який особисто очолив поминки. На фото видно самого Гітлера і його соратників на тлі символічної труни Пілсудського, вкритої польським прапором. Як зазначають у «Меморіалі», Гітлер, очевидно, певний час планував використати Пілсудського і Військо Польське у війні з СРСР. «Військова співпраця з Радянським Союзом уже не була так потрібна Німеччині, як раніше: комуністи вже допомогли вишколити нацистських військових на своїх територіях. Напевно, за домовленістю, окуповані землі тодішнього СРСР на Сході мали б бути поділені таким чином, щоб до Польщі відійшли західні землі України та Білорусі», — припускають у «Меморіалі».