Павел Коваль: Янукович має визначитися — «або—або»

Перед виборами Президента України і під час самої кампанії ЄС оцінював нашу ситуацію як дуже складну і був готовий до надання посильної допомоги Києву для виходу з можливої політичної кризи. Однак цього не знадобилося — офіційна Європа тішиться тим, що президентські вибори й передача влади в Україні відбулися демократичним шляхом. Тепер Київ стоїть перед іншими викликами, й у стосунках із Брюсселем — також. Від нової української влади чекають визначеності та конкретних кроків, які засвідчать, чи євроінтеграційна політика «непомаранчевої» України буде лише красивими словами, чи її підкріплять реальні реформи в цьому напрямі.

Першим закордонним візитом Президента Віктора Януковича була поїздка до Брюсселя. «Просто звідти надійшло запрошення на ранішу дату», — пояснював потім новий очільник Банкової. Але певний елемент показовості в такому виборі, звісно, був, і Янукович у «столиці Європи» зробив кілька суттєвих заяв, зокрема що стосуються намірів уже за рік підійти до безвізового режиму з ЄС. Чи буде підтверджено такі амбіції? Чи не станеться навпаки, і влада в Києві потрапить у пряму залежність до Кремля? Уже зараз очевидно, що Євросоюз не полишить Україну наодинці з її проблемами. Але все тепер залежить від вибору Києва та його спроможності провести «проєвропейські» реформи.

Думками про нинішній стан європейських перспектив України та суть «антибандерівської поправки» Європарламенту з «УМ» подівлився поляк Павел Коваль — один із найбільш поінформованих євродепутатів, член комісії закордонних справ Європейського парламенту, який очолює делегацію комісії співпраці ЄС–Україна.

«Видно, що Янукович зараз проводить конкурс пропозицій»

— Пане Павле, що змінилося у стосунках та ставленні Європи до України після приходу в Києві до влади нового Президента й уряду?

— У Європі за останній час також чимало змінилося — вступає в дію Лісабонський трактат (де–факто конституція Європейського Союзу. — Авт.), котрий дає більші повноваження Європейській комісії та спільним інституціям у зовнішній політиці. Змінився і склад Єврокомісії. Це, можливо, ще не відчутно в Україні, але змінився комісар, відповідальний за політику сусідства — тепер це чех Штефан Фуле. Він займатиметься зв’язками з Україною, розуміючи ці стосунки ліпше, ніж його попередниця пані Ферреро–Вальднер.

— Чи вже є в Європи відчуття того, куди повернула Україна?

— На мою думку, ще ні. Ми ще не знаємо програми політичного табору, котрий тепер урядує в Україні. На перший погляд, ніби можна було робити якісь висновки на основі візитів Віктора Януковича до Брюсселя та до Москви, але, як на мене, слід зачекати. Ще нема чіткості, в якому ж напрямку насправді (робить наголос на цьому слові. — Авт.) рухатиметься українська політика під проводом Партії регіонів.

— Але ж, мабуть, якийсь основний сценарій розглядається, чи не так?

— Дехто вважає, що це буде така собі класична політика балансу, яка нагадуватиме політику часів Президента Кучми. Але я скептично оцінюю такі припущення. Вочевидь початок політики Януковича виглядає як за Кучми — виразно помітні елементи конкурсу пропозицій. Тобто в Києві хочуть почути, що пропонує Брюссель і що — Москва. Однак криза в Україні настільки глибока, що Янукович буде змушений піти на рішучі кроки — або реформувати економіку з Європою, або спиратися на Москву.

Наразі складається враження, що новий Президент прагне уникнути того, аби узалежнювати від Москви оздоровлення національної економіки. І це був би позитивний момент.

Але Янукович повинен мати багато снаги й визначеності, щоб на зовнішній арені дати собі раду. Не забуваймо, Україна — демократична країна, й опозиція буде показувати всі слабини уряду. З іншого боку, Янукович потребуватиме підтримки, аби опиратися зазіханням Кремля, котрий хотів би скористатися з економічної кризи в Україні. З цієї дилеми Янукович має виходити якнайшвидше — він не матиме часу чекати роками й балансувати, як це робив Кучма. Упродовж півроку Януковичу доведеться конкретно відповісти, в якому ж напрямку йде Україна.

«Робота Києва в напрямі скасування візового режиму з ЄС буде лакмусом можливості інтегруватися в Євросоюз»

— Ви говорите про піврічний випробувальний термін. Але ж невідкладні проблеми стоять перед урядом Азарова вже зараз.

— Маєте рацію, напрям доведеться окреслювати в переговорах із Міжнародним валютним фондом. Також красномовним буде вибір шляху вирішення енергетичних проблем.

Крім того, вже невдовзі стане зрозуміло, чи українська сторона справді серйозно ставиться до укладення угоди про асоціацію з Європейським Союзом, котра настільки сильно економічно інтегрує Україну в ЄС, що на практиці визначатиме її розвиток. І хоча зараз не можна говорити про формальний вступ до ЄС, але підписання цієї угоди, прийняття її в тому форматі, в якому вона запропонована, означає, що Україна міцно стоятиме на шляху фактичної інтеграції. Тут уже не буде половинчастого рішення — лише «або–або».

Тому нам не просто оцінити ліквідацію комітету у справах європейської інтеграції в українському уряді. Якщо Україна справді готується підписати і впровадити угоду про асоційоване членство з ЄС, для цього їй доведеться мати більше, ніж зараз, координуючих інституцій на рівні уряду. А в даній структурі Кабміну, здається, це не відображено.

— В уряді Азарова ніби й немає осіб, котрі мали б репутацію єврооптимістів, чи не так?

— Розумію, що «європейським обличчям» нового уряду буде пан Тігіпко. Міністр закордонних справ Грищенко був послом у Москві, але має й американський досвід.

Тут бракує задуму, в який спосіб координувати європейську політику уряду, коли йтиметься, наприклад, про скасування візового режиму з ЄС. Тоді доведеться діяти швидко і не на рівні МЗС, а передусім на рівні міністра внутрішніх справ. Доведеться координувати співпрацю кількох міністерств, і саме тут можуть виникнути труднощі. Зі складу нового уряду не видно, що в Києві готуються до якихось швидких дій у цьому напрямі.

А скасування віз для українців може бути лакмусовим папірцем, чи уряд готовий до соліднішої роботи щодо інтеграції в ЄС.

— Назвіть конкретні дати впровадження безвізового режиму ЄС для України. І наскільки Брюссель та Київ готові до цього?

— Питання «за скільки років» уже залежить тільки від України, від того, як вона просунеться у виконанні необхідних передумов. Ідеться про конкретні кроки у вашому МВС, чи проведуть реформу прикордонних служб, чи будуть запроваджені сучасні комп’ютерні системи обліку, коли буде проведено делімітацію кордонів із сусідами. Такі реформи необов’язково розтягувати на десять років — це можна зробити значно швидше.

— Якби вдалося реформувати вищеназване, чи можливо скасувати візовий режим до Євро–2012?

— Можливо, Євро–2012 стане певним терміном, що мобілізує українську сторону. Хоча, якщо говорити реально, то часу, що лишається до європейської футбольної першості, замало для проведення всіх потрібних змін.

— Яких сигналів від нового Президента чекають у ЄС?

— Якщо Президент (під час свого першого візиту до Брюсселя) сказав про намір добиватися скасування візового режиму з ЄС, то має підтвердити це на практиці. Зараз усі чекають, що після сказаного «А» піде «Б», тобто українські міністерства перейдуть до конкретних кроків. Якби подібні кроки почали робитися, то вони, повірте, стали б колосальними аргументами на користь України для Європарламенту та Єврокомісії.

«Вибори допомогли проукраїнському лобі в Європі»

— Як на вашу думку, чи можлива негативна реакція Москви на прискорену євроінтеграцію України? Адже, як не крути, це питання виходить за рамки стосунків Києва та Брюсселя.

— Київ повинен зробити максимально багато, аби ці стосунки таки насамперед укладалися в рамки України та ЄС і не накладалися на російські інтереси. Не було би добре, якби Україна обрала такий спосіб співпраці, що почала б узгоджувати з Москвою свою політику щодо Євросоюзу. Ситуації, в якій перебувають Росія та Україна, — різні. Україна є стовідсотково демократичним партнером із багатою політичною сценою, і вона має скористатись зі своїх переваг. А добрі стосунки Президента Януковича і міністра закордонних справ Грищенка з Москвою будуть позитивно оцінені всіма, і в Брюсселі також.

— Як ви оцінюєте позиції проукраїнського лобі в ЄС у нових політичних умовах?

— Вибори допомогли про­українському лобі в Європі. Не тому, що переміг той чи інший кандидат, а тому, що можна казати Європі: «Дивіться, в Україні у складній ситуації провели нормальні вибори».

«Європарламент не мав компетенції оцінювати рішення Президента Ющенка щодо нагородження Бандери»

— Давайте трохи змінимо тему. Пане Павле, як ви гадаєте, чому постала гучна резолюція Європарламенту, в котрій Януковичу радять скасувати присудження Бандері Ющенком звання Героя України?

— Її метою було показати, що Україну сприймають як нормальну демократичну країну, що йде європейською дорогою. Ця резолюція закликає треті країни — і кожен може собі домислити, які саме, — аби вони не тиснули і не втручались у внутрішні справи України. І ось це є найважливішим у резолюції. Варто було б звернути увагу на її повний зміст.

—  А що ж із пунктом щодо Степана Бандери?

— Фактично з ініціативи депутатів Європейської народної партії там з’явився цей запис щодо надання Президентом України почесного звання Степану Бандері. Але ж не це було метою появи резолюції, і про це всім слід уголос сказати. Парадокс і в тому, що нікому з євродепутатів, які голосували за цю резолюцією, не спало на думку, що вона має антиукраїнський характер.

Я вважаю, що справи, пов’язані з історією, ми повинні вирішувати в інший спосіб, і Європейський парламент не мав компетенції оцінювати це рішення Ющенка. Натомість істотною залишається суперечка, чи Президент Віктор Ющенко у вдалий момент і спосіб ушанував Українську Повстанську армію та її Провідника. Річ у тім, що Степан Бандера як Провідник руху несе відповідальність за всі елементи цього руху — як позитивні, так і негативні. І це треба усвідомити. Але однаково оцінка цього не є завданням Європарламенту — це справа істориків.

— Чи випливає з ухваленого пункту резолюції, що український незалежницький рух часів ІІ Світової війни Європа визнала «поза законом»?

— У Польщі так само були формації, котрі у своїй діяльності мали позитивні і негативні елементи. Я історію УПА асоціюю з польськими національними збройними силами. Це, ясна річ, не пояснює всіх деталей і особливостей. Але поляки також мають право на вразливість і на вшанування пам’яті тих, хто загинув на Волині. Політики в цих справах мають бути обережними й уважно слухати всі сторони. Водночас треба намагатися, аби історичні дискусії не обтяжили наші стосунки настільки, щоби вони втратили стратегічну вагу.

Ми не повинні забувати про історію і маємо говорити про неї відверто. Без потужного історичного коріння неможливо збудувати майбутнє, і всі цього свідомі. Моя оцінка тодішніх подій на Волині інша, ніж в українців, і в мене достатньо емоцій, але політик зобов’язаний бути стриманим. Хотілося, щоб українські політики також іноді стримували емоції. Як–то кажуть, бульйон має вистигнути.

— Чи можна вважати, що ця дискусія вже переважно вичерпана?

— Ні. Чимало свідків досі живі, лишились, зокрема й на Волині, безіменні (польські) поховання. І так само чимало людей з українського боку кордону вважає, що багато ще не обговорено до кінця. Але, повторю, цим не повинні займатися політики — такі дискусії мають точитися на конференціях, фахівці мають проводити спільні дослідження.

Проблема, коли це намагаються вирішити впродовж тижня. І якщо комусь — нехай це буде навіть така шанована людина, як Президент Ющенко, — здається, що подібні важкі питання можна розв’язати швидко, то тут слід згадати приказку про гарячий суп.

Це робота для істориків на роки. Гадаю, впродовж останніх років можна було б зробити значно більше для нашого історичного діалогу.

ДОСЬЄ «УМ»

Павел Коваль

Польський політик, історик, громадський діяч.

Член партії «Право і справедливість» (ПіС).

Народився 22 липня 1975 р. в Жешуві.

У 2005—2009 рр. — депутат сейму (був віце–головою комісії сейму із закордонних справ).

У 2006—2007 рр. — заступник міністра закордонних справ, відповідальний за «східний напрям».

Із 2009 р. — член Європейського парламенту. Одностайно обраний головою делегації комісії Європарламенту зі співпраці ЄС з Україною.