Минулої весни найдорожчий художник у світі Деміен Херст привіз на персональну виставку в PinchukArtCentre три спін–машини, з допомогою яких можна було помалювати на сердечках, метеликах чи черепах. Для всіх бажаючих, а їх зібралося чи не пів–Києва, гуру contemporary art проводив майстер–клас як без особливих старань тиражувати графіку у стилі Херста. В круг машини художник закріплював великий аркуш паперу, де вже були контури малюнка, вмикав арт–апарат, круг починав набирати обертів, фарби розбризкувалися з різних боків і так за лічені секунди виходила графіка. Про розцяцьковані кольоровими бризками черепи у Києві встигли забути. І не згадали б по сьогодні, якби не виставка графіки відомих британських скульпторів із колекції Британської Ради — «Камінь, ножиці, папір», котру презентували у четвер у столичній галереї «Боттега». На ній передову позицію віддали трьом черепам Херста, які майже рік тому міг тиражувати чи не кожен українець.

«Подібний каталог уже видавали в Україні у 1998 році. На жаль, теперішній пухкіший: у першому було 23 музеї, у другому — 55 установ», — констатує сумну статистику голова Державної служби контролю за переміщеннями культурних цінностей через державний кордон України Юрій Савчук. У четвер очолюване ним відомство, що є структурним підрозділом Мінкульту, презентувало щойновиданий «Каталог культурних цінностей, викрадених з державних музеїв, заповідників, установ та приватних колекцій у 1999—2009 роках». Це паперова версія більш деталізованого електронного каталогу, що веде Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей разом із МВС та Інтерполом. Вихід видання спонсорувала Гільдія антикварів України, почесний президент якої — Дмитро Табачник. Юрій Савчук особисто подякував одіозному міністру, хоча його на презентації не було. Ситуація виглядала курйозною, зважаючи на публічні звинувачення Бориса Колесникова й причетність Табачника до скандалу з листами Грушевського й виставкою копій картин Яблонської.

Розмови про вічне для сучасного театру — розкіш, яку можна дозволити собі зрідка десь на малій сцені. Розважальні вистави красномовно домінують над виставами серйозними, і ця очевидність вкотре нагадує, що в мистецтві, як і в будь–якій іншій галузі, пропозицію диктує попит. Розумні режисери давно знайшли вихід із цієї ситуації: вони наче й погоджуються з тим, що заради каси доводиться йти на повідку у глядача, але на цьому шляху примушують цього самого глядача думати, аналізувати, сумніватися, переживати, згадати, врешті–решт, про свою приналежність до «гомо сапієнс»... Режисер Олексій Лісовець цю тактику використовує постійно і успішно. Дивитися його вистави — одне задоволення: сюжет розгортається органічно і невимушено, одна блискуча знахідка чіпляється за іншу... А «післясмак» спектаклю обов’язково з філософським підтекстом, розшифровка якого потребує душевних сил.

Другий том проекту «Україна: хронологія розвитку» (К.: Кріон), де репрезентовано історію давніх слов’ян та першого їхнього державного утворення — Київської Русі, — належить до книжок так званого постійного попиту. Авжеж, пересічному громадяниновічитачеві завжди цікаво перевірити, чи не втратили магнетичних властивостей ті кілька понять, що міцно вживлені у пам’ять школою. Одним із таких магнітів є поняття «Київська Русь».