О, Катрін!..

У суботу починалася «Молодість», на церемонії відкриття почесного «Скіфського оленя» за внесок у світове кіномистецтво мали вручати Катрін Деньов. Із живих це, напевне, єдина людина у світі, яку мені хотілося побачити особисто, на власні очі, без посередників — камер, екранів, фотографів, глянцевої поліграфії. Бо ця любов родом зі студентської юності, коли я довго підбирала морквяну помаду, як у її героїнь, шукала квадратні чорні окуляри, тренувала магічний погляд — безжальний, холодний і водночас беззахисний.

Наприкінці 80–х — початку 90–х я перерила всі бібліотеки і прочитала всі статті про неї, глянцевих журналів тоді майже не було і поняття про фотобанки теж, але в Києві вільно продавались французькі, англійські, австралійські журнали. Пам’ятаю її фото в «Парі матч» — розкішна біла грива, яка падає правильною хвилею, чорна блискуча сукня до підлоги, вона в розквіті віку і притягальної сили, поруч — пару абзаців про те, що 60 чи 70% французьких чоловіків вважають її найвродливішою, ще скількись відсотків вважають, що вона має найкрасивіші ноги, і далі в тому ж дусі. Ще одна моя цінна знахідка — невелика книжка Андрія Плахова «Катрін Деньов», видана в 1989 році. По–перше, там було відносно багато фотографій, по–друге, автор — перспективний і скрупульозний кінокритик — був так само закоханий в актрису, як і я, і не приховував цього, по–третє, він із палкістю закоханого і добросовісністю документаліста детально розповідав і про її біографію, і про романи, і про фільми. Це було важливо. Бо мою любов до Катрін Деньов, ні, буду чесною — обожнювання, оточуючі не розуміли. Мої однокурсники захоплювалися Кім Бесінджер, Мішель Пфайфер, Джессікою Ланж, однокурсницям подобалися Фанні Ардан, Орнелла Муті, аристократична холодність, вишуканий образ, бездоганний смак Деньов у студентів–журналістів попитом не користувалися. Я прогулювала пари, бо в кінотеатрі імені Ватутіна показували старі мюзикли Жака Демі — знамениті «Шербурзькі парасольки» і «Дівчата з Рошфора», де грали сестри Дорлеак — Франсуаза і Катрін, молоді, чарівні, свіжі і французькі.

Пізніше я побачила «Денну красуню» і «Трістану» — фільми, де було більше запитань і здогадок, ніж чітких відповідей, але як любили режисер, оператор і камера у цих фільмах актрису! Камера милувалася її випнутими губками, її наївно–жорстокими очима, її красивими ніжками, завитком на щоці, вигином шиї, руками. Як шкода мені нинішніх актрис, яких не прийнято знімати з повагою до фактури вроди.

Я почала придивлятися до Марчелло Мастроянні, намагаючись зрозуміти, чому Катрін захопилася цим актором і народила від нього доньку. Я критично дивилася на Бріджит Бардо і Джейн Фонду, яких, як і Катрін Деньов, відкрив режисер Роже Вадим із якими в нього теж були романи.

Зараз їй 66. У мене є грубезний том Андрія Плахова «Катрін Деньов: від «Шербурзьких парасольок» до «8 жінок», видана кілька років тому. Коли я бачу її на великому екрані, я фізично відчуваю дві речі — ніжність і біль від того, що час руйнує і таку довершену красу. І ще я нею пишаюся: за всю кар’єру вона принаймні ніколи не проявила поганого смаку — і це найвищий вияв породи.

Для того щоб на кілька хвилин опинитися в одному залі з іконою моєї юності і переконатися, що вона справді існує, мені довелося скористатися журналістськими зв’язками «нагорі». Тому що на церемонію відкриття «Молодості», де я акредитована, журналістів не запрошували, тільки телекамери. Звісно, в кінотеатрі «Київ» мало місця, але в той вечір я побачила з десяток знайомих іноземних фрілансерів, які спокійно потягували шампанське і клацали фотоапаратами. Чи є сенс запитувати «чому так»?