Археолог Михайло Відейко за останні три роки видав близько десятка книжок. Маємо досить сумних прикладів, коли автори, опанувавши комп’ютерну функцію «Зберегти, як...», штампують один текст під різними обкладинками. На щастя, до М. Відейка це не має жодного стосунку. І хоч усі його книжки стосуються приблизно одного часово–тематичного шару — вони різні. Це засвідчує природній дар оповідача, котрий про те саме може розповідати щораз по–іншому. Та — однаково захоплююче. Настільки, що Михайла Відейка можна вважати чи не найкращим нині автором науково–популярного жанру. Словом, залучення до співпраці цього автора (у видавництві «Кріон» вийшло уже три Відейкові книжки) — видавнича удача.

«Любо, братці, любо! З нашим отаманом не приходиться тужить...» — співає під УНІАНом на тачанці у вишиванці відомий український бард Едуард Драч. Таким перформансом із ватагою молодиків у військових строях різних народів, бо ж армія батька Махна була інтернаціональною, кулеметом, пістолями і віршами, переплетеними з піснями, вже не перший рік анонсує свій фестиваль «День Незалежності з Махном» Мистецьке об’єднання «Оstannя барикада» на чолі з нардепом Олесем Донієм.

Напередодні прем’єри ліричної комедії «Ой, мамоньки...», яку покажуть 23 серпня на телеканалі «Інтер», режисер В’ячеслав Криштофович продемонстрував результати своєї роботи за останній рік у Будинку кіно.

Від початку — а таким слід вважати 99–й, коли Росава зібрала перший врожай музичних нагород на різних імпрезах, вона вже суттєво відрізнялася від співаючого поп–бомонду передусім розвинутою внутрішньою музичною культурою. Її жодним чином не торкнулася тотальна профанація а–ля «Фабрика зірок» або щось подібне... У музику вона увійшла легко і просто : її батько Вадим Янчук диригував оркестром і був трубачем. У 1994–му Олена Янчук — ще не Росава — виграла престижну стипендію і навчалася у канадському коледжі «Лестер персон», де спеціалізувалася на класичному джазовому вокалі.