Можна лише уявляти, які емоції кипіли в душі президента «гірників» Ріната Ахметова позавчора після фінального свистка норвежця Хауге в Тімішоарі. Донецький олігарх забезпечив завоювання першого в історії незалежної України єврокубка, побудував для свого клубу п’ятизіркову арену, на якій так хотілося якнайшвидше побачити двобої елітної Ліги чемпіонів. І ці мрії жорстоко розбилися об бетонний захист скромної румунської команди.

Від матчу в Угорщині, яким національна команда позавчора почала турнір за право залишитись серед еліти європейського баскетболу, в Україні очікували лише перемоги. Попри те, що до містечка Шомбателі наші вирушили без визнаних лідерів, Артура Дроздова та Сергія Ліщука, шанси «синьо–жовтих» на успіх начебто виглядали переконливими. Тим більше що підтягнулися до табору збірної «американці» Кирило Фесенко та Олексій Печеров; компанію їм склав нещодавно задрафтований «Атлантою хоукс» Сергій Гладир.

Хоч як сумно це констатувати, але нині в Україні залишився єдиний плавець, здатний складати конкуренцію лідерам світового плавання. Фіналіст Олімпіади–2008 на стометрівці брасом донеччанин Ігор Борисик виявився на ХІІІ чемпіонаті світу в Римі, що завершився минулої неділі, єдиним із наших плавців, хто пробився до вісімки найкращих у своїй дисципліні. На своїй коронній дистанції Ігор посів п’яте місце, але переконаний, що міг би показати й ліпший результат. Що завадило? Традиційні реалії українського плавання, які часом доводять до відчаю і змушують задуматися над зміною громадянства.