Учора Юлія Тимошенко відвідала Москву, де мала переговори з прем’єр–міністром Росії Володимиром Путіним.

На сесії обласної ради, що відбулася позавчора — саме в день 66–ї річниці створення Української дивізії «Галичина», тернопільські депутати ухвалили звернення з цього приводу до Президента Віктора Ющенка. «У 1943 році до лав дивізії зголосилися вступити десятки тисяч українців, багато з яких загинули, — йдеться у зверненні. — Головною ідеєю, що вела українських юнаків у дивізію, була боротьба з комуністичним імперіалізмом в Україні, бажання мати власну армію та зі зброєю боротися за Українську державу.

День праці, або, як ми звикли з часів СРСР, Міжнародної солідарності трудящих, завтра відзначатимуть понад 140 країн світу. У більшості з них 1 Травня – не так свято радощів від зайвої нагоди випити чи посадити картоплю, як привід для серйозної розмови трударів із владою. У суспільствах „прогнилого капіталізму” Першотравень відданий на відкуп профспілкам, які в нелегкі для робітничого люду часи – от як у нинішній кризовий період – здатні вивести на вулиці сотні тисяч обурених демонстрантів. У Радянському Союзі 1 Травня відзначали як свято політичне. Оскільки скаржитися на „свою” ж („робітників і селян”) ладу трудящому народу не випадало, багаточисельні демонстрації були покликані засвідчити повну підтримку масами курсу партії та висловити солідарність із пригнобленим пролетаріатом капіталістичного Заходу.
Незалежній Україні ось-ось стукне 18, вона давно вже не йменує себе соціалістичною і розвернула курс на капіталізм, але від звички відзначати Першотравень по-політичному так і не відійшла. От хіба що замість створювати за рознарядкою масовку на демонстраціях під червоними прапорами й гаслами „Мир. Труд. Май”, більшість трудящих одразу ж прямує на „маївки” в сучасному розумінні цього слова. Серед тих же, хто таки опиняється на вулицях із прапорами і плакатами в руках, про реальне проліпшення умов праці думають хіба одиниці. Бо традиційні організатори першотравневих акцій – комуністи, соціалісти та навіть ті організації, які йменують себе профспілками, - переслідують зовсім іншу мету: нагадати виборцям про себе і своїх політичних патронів. Пенсіонери, розбавлені новітніми піонерами з галстуками на шиях і буржуазними „мобілками” кишенях; бабусі-шанувальниці призабутої „нашої Наташі”; „шаровики”, охочі послухати обіцяні Федерацією профспілок концерти; звезені за старою доброю рознарядкою прихильники Партії регіонів (з огляду на нинішні політичні симпатії ФПУ) – навряд чи цей контингент здатний домогтися від влади й працедавців захисту прав трударів. Та й мета в нього інша – святкувати й насолоджуватися власною політичною риторикою, а не повставати й вимагати. Хоча, здавалося б, коли ж тим трудящим і солідаризуватися по-справжньому, як не під час кризи...