Читаю нещодавно на сайті «Буквоїд» хвацьку статтю Тетяни Трофименко про минулий літературний сезон. Починається так: «Якби мене запитали, яка книжка була знаковою для 2008 року, я би, не вагаючись, обрала монографію Тамари Гундорової «Кітч і література». Під таким потужним упливом усі торішні твори рецензентка сприймає виключно як різновиди кітчу: «Отож книжка Матіос «Москалиця. Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» представляє собою той тип кітчу, котрий склався в українській літературі в добу романтизму з його замилуванням у фольклорі, демонічних образах та трагічній роздвоєності внутрішнього світу персонажа».

Спочатку я побачила його «Червону шапочку» — відверту й провокативну. Календар із зображенням відомої скульптури Олександра Рідного висів у гуртожитку харківських студентів–журналістів, які вважали його великим експериментатором і провокатором. Дещо пізніше я почала пов’язувати його ім’я зі скульптурами, які звично й без жодного виклику розмістилися на вулицях Харкова: височезний Монумент незалежності України, пам’ятник першому харківському «губернатору» Щербініну (у співавторстві з Анною Івановою), срібний усміхнений Гагарін біля магазину електроніки і ось зов­сім нещодавно — Меморіальний комплекс пам’яті жертв Голодомору, за який Рідний отримав із рук Президента орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
Олександр Рідний лишається скульптором, який вправно балансує між мистецтвом офіційним і виставковим. Може, тому він ніколи не повторюється, не боїться змінювати матеріал (дерево, пір’я, залізний «секонд–хенд», скло, пластик) і впевнено тримається у трійці найкращих українських скульпторів?

До «Назара Стодолі» український театр завжди ставився неоднозначно. Прихильники класичної драматургії і такої ж моделі її сценічного прочитання щиро захоплювалися цією драмою Тараса Шевченка, раз по раз виходили з нею на кін, примушуючи сентиментальних глядачів розчулено рюмсати у фіналі. Митців–експериментаторів, навпаки, «Стодоля» цікавив мало — сюжет п’єси вони вважали примітивним, який аж ніяк не відповідає їхнім уявленням про прогресивне мистецтво.

Сьогодні, суботнього вечора, Берлінський кінофестиваль урочисто відзначить завершення своєї роботи. У Палаці Берлінале (у ньому п’ять поверхів для глядачів з усіма можливими зручностями і величезним екраном) вручать один Золотий і кілька Срібних «ведмедів» (цей звір, як відомо, є символом німецької столиці). Прогнози тут роблять украй обережно — у цього фестивалю є мало не ментальна особливість їх спростовувати. Особливо це стосується головної нагороди — її, як правило, не вираховує ніхто.