Андрій Піонтковський
Андрій Піонтковський — один із найцікавіших російських політологів та публіцистів, що перебуває у жорсткій опозиції до Кремля. Нещодавно прокуратура Російської Федерації навіть намагалась «накинути» на нього статтю «екстремізм», та й не дивно, адже політолог піддав критиці не лише корумповану систему російської влади, а й «вербально замахнувся» на святая святих — особисто на Путіна. На щастя, суд не знайшов «екстремізму» в книжках науковця. Останні кілька місяців Андрій Андрійович перебуває в науковому відрядженні у США, пише книжку. І ось про що розповів «УМ» у телефонній розмові.
— Андрію Андрійовичу, хотілося б насамперед почути вашу оцінку того, як газова суперечка вплинула на оцінку стосунків між Україною, Європою та Росією.
— Те, що відбулося в Україні, напевно, найліпше розуміють самі українці, але щодо Росії та Європи можна зробити цілком конкретні висновки. На мене колосальне враження справили дві прес–конференції. На одній Баррозо, вкрай виважений дипломат, емоційно жестикулював і кричав, що ніколи цього не забуде, — така реакція була на адресу Москви і «Газпрому». Голова Єврокомісії згадав свої пригоди в Африці, де він займався якоюсь миротворчістю, й зазначив, що нічого подібного не бачив навіть там. Тобто втрата репутації «Газпрому» колосальна. Ясна річ, у Європі лунають закиди й на адресу України, але європейці не хочуть занурюватися в усілякі політичні нюанси, для них постачальник газу — «Газпром». Не менш важливою була прес–конференція Меркель із Путіним. Склалася дивовижна ситуація — упродовж тижня в Росії Путін і Медведєв виступали на всіх каналах, розпустивши «пальці вєєром», й безперервно торочили «крадіжка–крадіжка–крадіжка», аж раптом у Німеччині Путін мав виправдовуватись. Тоді Меркель, почувши чергові закиди на адресу України, дуже прохолодно заявила, що контракт було укладено з «Газпромом». Поразка Путіна в газовій комбінації не менш нищівна й ганебна, ніж триразове привітання Януковича у 2004 році.
— Якщо Росія програла у «газовій війні», то, як гадаєте, навіщо ця вся катавасія була потрібна Путіну?
— А навіщо йому була війна в Грузії?! Напередодні «газової операції» на Заході активно працювали найняті «Газпромом» піар–фірми, які «готували» європейську громадськість. Роботу в західних столицях почали з жовтня. Ситуація станом на 30 грудня була досить спокійна: «Газпром» вимагав 250 доларів за тисячу кубометрів газу, Україна ж була згодна на 235, — це ж смішне комерційне питання, яке вирішується за півгодини. І тут раптом виникла абсолютно дика цифра в 450 чи 480 доларів. Газ для України був політичним, а не комерційним питанням. Путін і його режим досі люті на революції в Грузії та Україні, і насамперед на Помаранчеву революцію. Зрозуміло, у маячню про загрозу НАТО для України в Москві не вірять навіть ті, хто це озвучує. Але факт існування України, котра обрала європейський вектор з прозорою економікою, з демократичною системою зміни влади, являє колосальну загрозу путінському режиму просто самим фактом свого існування. У своєму виступі на Майдані під час Помаранчевої революції я казав: дайте нам два–три роки історії успіху України на шляху до Європи — і путінський режим зникне.
— Чому така агресія саме проти України, адже Прибалтика, Польща давно в НАТО?
— Успіх Східної Європи та прибалтійських країн не є аргументом для пересічної російської людини —ті завжди були чужими. Згадаймо, у радянських фільмах прибалтійські актори грали або німецьких генералів, або американських шпигунів, а українці — це ж ніби свої. Так склалося, що ви люди настільки ментально близькі, що успіх українців на шляху до ЄС для влади Путіна був би нищівним ударом.
— Але ж це не стратегічний, це ірраціональний підхід до питань міждержавних відносин. Це якась приватна війна і приватна ненависть Путіна до України!
— Маєте рацію, вся російська політика така. Подивіться на Путіна, гляньте на його прес–конференції з будь–якого питання, відзначте його кримінальну лексику. Це ж вимагає аналізу не політолога, а, як ви цілком справедливо зауважили, психоаналітика. Вся російська зовнішня політика — це політика ірраціональних комплексів. Й один з основних цих комплексів — домінування Росії на пострадянському просторі, або, як це виражено в останніх концепціях Медведєва, у зоні привілейованих інтересів та впливів. Загострення з Америкою викликане тим, що Москва вважає, ніби США не дозволяють їй тут реалізувати власну концепцію. У Кремлі просто не розуміють, що справа не в Америці, а в тому, що вони ні Грузії, ні Україні не потрібні. І навіть Білорусі чи республікам середньої Азії. Абсолютно корумпований режим Кремля, котрий сидить на газі й нафті, чомусь уявив, що може бути центром тяжіння для інших народів. Саме ця концепція спотворює зовнішню політику Росії. Особиста ненависть до Саакашвілі та Ющенка присутня, але вона — продовження концептуальної ненависті режиму клептократії до народів, котрі обрали європейський шлях розвитку.
— Чого Україні можна ще чекати від Путіна? Газова війна ніби закінчилася, але так виглядає, що в Росії активно мусується образ України як ворога?
— Від Путіна можна чекати чого завгодно...
— Можливо ситуація зміниться внаслідок негараздів у російській економіці, адже рубль стрімко падає та й зовнішні борги колосальні?
— Зараз у Росії дуже серйозний розкол правлячої еліти, там панує розгубленість, зумовлена економічною кризою. Але якщо українські проблеми, включно з девальвацією гривні чи можливим дефолтом, мають економічний характер, то в Росії, крім подібних проблем, — системна та екзистенційна криза. Путінська клептократична система, заснована на скаженій ціні на нафту у 150 доларів, поза цим ціновим контекстом існувати не може. Наприклад, у Росії нема фінансової системи. Так звані російські банки — це «общаки» окремих кланів. А підтримувати життя в економіці, котра не є ринковою, можна за допомогою лише двох джерел — бюджетних коштів за нафту плюс західними позичками державних корпорацій, на чолі котрих стоять путінські друзі, члени так званого кооперативу «Озеро». Російська економіка феодальна, бо право на власність бізнесмена визначається його лояльністю до сюзерена. Росія гордилася, що сплатила всі державні борги, але на ній висить півтрильйона — п’ятсот мільярдів доларів боргів, взятих державними корпораціями. Минулого року треба було виплатити 85 мільярдів доларів боргів. У 2009 році з корпоративних боргів доведеться повертати з відсотками 136,1 мільярда доларів. Ця система просто нежиттєздатна — це розуміють усі. Й тут постає закономірне питання — кого ж робити винним і кого кидати на кілки народного гніву?
— Тож яка нинішня диспозиція у владних вертикалях Росії? І які, ви гадаєте, можливі сценарії?
— Є група, котра спробує використовувати Медведєва як певний інструмент, хоча він людина, психологічно цілком підпорядкована Путіну.. Але тим не менше він володіє можливістю за допомогою одного підпису відправити Путіна в політичне небуття. І ніхто не виключає, що одного дня група рішучих людей увійде до кабінету Медведєва і скаже йому, як свого часу сказав граф Пален спадкоємцю Павла І Олександру: йдіть царювати, государю, а решту ми зробимо самі. Це розуміє й Путін. І дуже нервується. Тому можливий і контрудар з боку путінського силового угруповання. Якщо реалізується цей сценарій, то, зрозуміло, внутрішні проблеми фашизоїдний режим вирішуватиме лише через зовнішні авантюри.
— Чого можна чекати в разі реваншу путінських «яструбів»?
— Чого завгодно можна чекати на завершення «грузинської операції», адже відомо, що в серпні у Москві точилися дискусії: «брати» Тбілісі чи ні. Безперечно, на порядку денному є й Україна з Кримом. Гадаю, це напряму залежатиме від внутрішньої боротьби в Кремлі. У разі поновної перемоги путінського угруповання це буде не лише можливим — подібні військові авантюри стануть єдиним можливим способом їхнього виживання і мобілізації мас.
— Андрію Андрійовичу, в якому напрямі можуть розвиватися стосунки Росії та США після приходу до влади Барака Обами?
— Ваше питання повертає нас до політичної кризи в Росії. Це одне з розходжень між, назвімо їх умовно, путінським та промедведєвським угрупованнями. В одній зі статей перше я назвав націонал–клептократи, а друге — глобо–клептократи. І ті, й інші стихійні неоімперіалісти й антиамериканісти. Але останні вважають, що Путін у своїй конфронтації з Заходом зайшов занадто далеко, і це навіть може поставити під загрозу, як вони кажуть, національні інтереси Росії, маючи насправді на увазі безпеку своїх авуарів на Заході. Так от, подальші стосунки Росії зі США залежать не стільки від Обами, скільки від того, яке угруповання прийде до влади у Москві. Угруповання глобо–клептократів (їх я ще називаю «лютнева партія») хотіло б розвивати сценарій лютневої революції 1917 року — зречення государя–імператора, спробу лібералізації життя в державі згори. Так от «лютнева партія» (вони тут у Вашингтоні постійно тусуються), кажуть, що готові до пошуків компромісу, мовляв, ви «збавте обороти» у Центральній Європі, а ми поможемо з Іраном. А от путінське угруповання до конфронтації з Заходом готове, вона їм потрібна для створення образу оточеної фортеці. Україна чи Грузія тут постають не так основними об’єктами загрози та ненависті, як хлопчиками для биття.
— А що ви скажете про стратегічну співпрацю Кремля з Китаєм, яку донедавна подавали як євразійський шлях Росії?
— Тут знову я повертаюся до вашої тези про ірраціональність російської зовнішньої політики впродовж останніх років. У Росії ми маємо дві божевільні концепції, два таких «глюки» колективної підсвідомості еліти — це домінування на пострадянському просторі, і друге — стратегічний союз із Китаєм на антиамериканській основі. Це насправді і смішно, і жалюгідно. Така концепція вкрай смішна сама по собі, старше покоління читачів вашої газети, певно, пам’ятає албанського диктатора Енвера Ходжі, котрий любив повторювати: «Нас із Радянським Союзом 201 мільйон». Тут подібна філософія, мовляв, «нас із великим Китаєм — півтора мільярди». Зараз вигадали чергове об’єднання — «БРіК» (Бразилія, Росія, Китай). Якщо говорити мовою психоаналізу — це все класичний комплекс неповноцінності, яка переростає у комплекс мегаломанії. Я впродовж останніх 15 років торочив, що вони не потрібні Китаю, так само, як вони не потрібні Україні, Казахстану, Грузії чи Азербайджану.
До слова, зараз і у Вашингтоні, і в Пекіні відверто говорять про стратегічний союз між Китаєм та США, тож маємо таке собі повторення стратегічної комбінації Ніксон—Мао 1972 року, яка стала початком кінця СРСР. Уже цього року відбулося дві знакові події — у Пекіні урочисто відзначили тридцятиліття встановлення дипломатичних відносин між Китаєм та США, серед запрошених були Збігнєв Бжезінський, президент Картер, був присутній китайський президент. Саме Бжезінський виголосив ключову промову, озвучивши концепцію «великої двійки», Китаю й США, яка має управляти світом, перетвореним фактично на китайсько–американський кондомініум. Бжезінський цю ідею просуває давно, всім відома його книжка «Велика шахівниця», в якій було сформульовано концепцію передачі у зону впливу Китаю Сибіру та Далекого Сходу. Колись це видавалося дивним та маргінальним, мовляв, навіщо це американцям, котрі й так на вершині свого панування й всемогутності. Зараз, коли американці дещо втихомирили свою гординю, зазнали низки серйозних невдач, ця концепція якраз і прийшлася до місця. Інша ж сенсація значно крутіша — днями людина, котра ніколи не погоджувалася з Бжезінським ні в чому, інший гуру американської зовнішньої політики, Генрі Кісінджер, опублікував глобальну статтю у британській газеті «Індепендент», зазначивши, що китайсько–американський союз має стати наріжним каменем в архітектурі політичної світобудови ХХІ ст. Він має стати — і тут я цитую майже буквально, адже це вкрай важливо, — «проектом нашої спільної долі, таким, як трансатлантичні стосунки Європи та США після ІІ Світової війни». Тож те, що зараз відбувається у міжнародних стосунках, я можу охарактеризувати як повний ганебний п...ць усієї кремлівської зовнішньої політики.
Андрій Піонтковський
Народився у Москві 1940 року. Закінчив механіко–математичний факультет МДУ, згодом — науковий співробітник Академії наук СРСР. У 1994 році закінчив Лондонську школу економіки. У 2004 році обраний членом Ради партії «Яблуко». Член Міжнародної академії інформаційних процесів, Американського математичного товариства, міжнародного ПЕН–клубу. Директор незалежного Центру стратегічних досліджень (Москва). Автор книг «За Родину! За Абрамовича! Огонь!», «Нелюбимая страна» та сотень наукових і публіцистичних статей.
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
