Чи потрібен коню піар?

Минулого тижня прес–служба футбольного клубу «Динамо» (Київ) обділила «Україну молоду» акредитаціями на матч Ліги чемпіонів із «Порту». Просидівши годину в конференц–залі стадіону ім. Лобановського, де відбувалася марудна процедура видачі журналістам перепусток на гру, кореспондент «УМ» довідався, що ми начебто не подали заявки (насправді — надіслали електронною поштою, як завжди). З’ясувалося, що несправедливо обділених увагою видань виявилося чимало. Кілька десятків колег по перу кинулися штурмувати стіл прес–аташе з бажанням таки отримати акредитацію. Але журналіст «УМ» «убивати» ще годину свого часу цілком справедливо не став.

Мораль цієї оповідки не в тому, що треба прискорити процес видачі перепусток (хоча очікувати акредитації довше, ніж на «Динамо», мені ані в цивілізованій Європі, ані на пострадянському просторі не доводилося). Проблема — у ставленні до журналістів. Якщо ці структури виявляють неповагу до мас–медіа, то не треба сподіватися, що журналісти мовчки це проковтнуть — не ті нині часи.

Хоча на «Динамо», можливо, час застиг у минулому столітті — чимало служб легендарного клубу працюють по–старому. Скажімо, автор цих рядків попробував якось у перерві матчу пройти до прес–центру, який розрекламувала та ж таки прес–служба. А охоронець — не пустив, вистріливши залізним аргументом: «Ви ж там у туалет підете!» Наче робити щось заборонене...

Хотілося розповісти про те, як на пересічних матчах німецької бундесліги та, скажімо, навіть чеського вищого дивізіону журналістів пригощають кавою з бутербродами і гарячим супом. Але ж хто в «Динамо» захоче про це слухати?

У сучасному світі, якщо хочеш створити собі позитивний імідж, без роботи з журналістами не обійдешся. І спортивні організації в цьому питанні не виняток. Недаремно ж найбільш прогресивні з них, а в принципі — просто нормальні, часто звертаються за послугами до піар–компаній. На жаль, у нас таких майже немає.

Національні федерації часом «забувають», що їхній статус зобов’язує дбати про розвиток свого виду спорту в країні. І тим паче — повідомляти громадськості, коли вони збираються організувати щось грандіозне. От, скажімо, Федерація футболу України ледь не щодня інформує ЗМІ про розвиток подій у справі проведення чемпіонату Європи–2012. На противагу футболістам гандбольна федерація як тишком–нишком подала заявку на право прийняти жіночу континентальну першість 2012 року, так само мовчки це право й «профукала». Більше того — цього року навіть скасувала традиційний турнір пам’яті Ігоря Турчина, що мав відбутися в листопаді.

Недалеко пішла й баскетбольна федерація, президент якої Олександр Волков задекларував бажання організувати в Києві чоловічий чемпіонат Старого світу у 2013–му. Але зараз у цій царині повний штиль — можливо, через проблеми зі зведенням спорткомплексу на 12 тисяч глядачів. Опоненти ФБУ з Української баскетбольної ліги вже закидають Волкову прагнення спорудити на отриманій від міської влади ділянці не спортивний палац, а багатоповерхівки.

«Нью–Васюками» пахне й проект хокейної федерації на прийняття чемпіонату світу вищого дивізіону в 2014 році. Передусім через те, що збірна України грає в першій лізі і надій на те, що за шість років ми будемо виступати серед еліти, небагато. Бо нинішня зміна, молодіжна команда, ледь зберігає місце в другому за рангом дивізіоні. Та й наявність двох необхідних арен — під великим питанням. Появою першої ще й не пахне, а задекларований другою Палац спорту перебуває в оренді у людей, які не надто полюбляють спорт. Очевидно, через фантастичність цього проекту ФХУ тривалий час про нього мовчала, й інформація в українські ЗМІ прийшла лише з Міжнародної федерації хокею.

Національна федерація тенісу інколи таки організовує зустрічі з журналістами, але від цього не стає менш схожою на приватну крамничку. Скажімо, прес–конференції для київських ЗМІ віце–президент ФТУ пан Сафронов полюбляє проводити там, де зручніше йому, а саме... — в аеропорту Бориспіль. На закиди «чому?» каже: «Кому треба — той доїде». Столичному журналісту на цю поїздку, крім кількох годин часу, треба витратити й як мінімум 60 гривень. Звісно, для мільйонера Сафронова це — копійки...

Американці якось з’ясували: якщо впродовж тривалого часу щодня по кілька хвилин показувати на телеекрані морду коня, то він стане найпопулярнішим обличчям у країні. Можливо, цю просту істину варто взяти на озброєння й тим, хто стоїть біля керма спортивних організацій? І тоді ми знатимемо і їхні обличчя, і про стан справ в улюбленому виді спорту будемо дізнаватися «з перших рук». Чиновники ж звикли ображатися на акул пера, коли ті щось пишуть не так. А треба лише поважати журналістів, принаймні частіше з ними зустрічатися. Як наслідок, ось таких «невдоволених» статей буде значно менше.