Берлінський мороз

«Час для ПДЧ ще не дозрів», — так, на вдоволення свого російського візаві Дмітрія Медведєва, канцлер Німеччини Ангела Меркель висловилася щодо надання Україні й Грузії Плану дій щодо членства в НАТО в грудні цього року. Таким чином 2 жовтня у Санкт–Петербурзі Німеччина ще раз підтвердила своє бухарестське «ні» на подальше розширення НАТО на схід найближчим часом. Як сама заява пані Меркель, так і місце її проголошення глибоко симптоматичні: відмову отримали навіть не адресати — Україна і Грузія. Німці просто заспокоїли своїх головних партнерів, росіян, — господарів у регіоні, що наперекір їм діяти не будуть. Усе це — лише вершина холодного айсберга німецького бачення України та її перспектив. Через обмеженість людських контактів, недостатню інформацію, зацикленість на власних проблемах та безліч інших причин німецьке суспільство в цілому налаштоване до України досить скептично. Україна, яку роздирають війни політиків, теж не здатна ефективно пропагувати чи навіть більш–менш гідно представити себе у Західній Європі — зате російської пропаганди там предостатньо. Відтак нема чому дивуватися, що «вони» черговий раз «нам не дали». Завдяки ініціативі фонду Фрідріха Наумана «За свободу», Партії вільних демократів Німеччини група українських журналістів, серед яких і кореспондент «УМ», мала змогу поспілкуватися з німецькими експертами, політиками, журналістами й поглянути на Україну «їхніми очима».

У НАТО — через Москву?

Складається враження, що «українського питання» німці бояться чи принаймні уникають і намагаються відсунути у якнайдовшу шухляду. Це питання розколює суспільну думку, адже більшість німців вважає, що розширення НАТО на Україну неминуче штовхне європейські країни–члени на протистояння з Росією. «Серед німецьких еліт немає єдності щодо вступу України до НАТО і ЄС, причому у всіх основних політичних партіях є і прихильники, і противники цього, — розповідає професор університету Бундесверу, спеціаліст з міжнародного кризового менеджменту Август Прадетто. — Вирішальним питанням щодо членства України саме в НАТО є відносини з Росією. На меті європейських країн — зберегти добрі стосунки з РФ і уникнути курсу на конфронтацію».

На відміну від США, які загострення не бояться, а також їхніх союзників — «молодих» членів НАТО, як–то Польща і Чехія, які покладають свою безпеку, швидше, на США, стара Європа псувати стосунки з Росією не хоче хоча б через свою від неї енергетичну залежність. Уже зараз до Німеччини з Росії надходить близько 30% енергоносіїв. Німці називають це «добровільна залежність», виправдовуючи все тим, що і Росія є залежною від німецького і загалом західноєвропейського ринків збуту для своїх нафти і газу. Однак відзначають межу, за якою Німеччина наблизиться до статусу васала Росії — 70% енергопостачання, а також імовірну дату цього узалежнення — 2030 рік. Наразі Німеччина гарячково шукає альтернатив, але не бачить їх: Близький Схід — нестабільний, поставок із Північного моря недостатньо. Зараз ідуть дебати про повернення до розробки атомної енергетики, яку було вирішено згорнути за часів урядування Герхарда Шредера, котрий по закінченні свого канцлерського терміну одразу пішов на роботу в «Газпром». До 10% енергії Німеччині дають вітряки і сонячні батереї, однак енергія ця в кілька разів дорожча.

Тим часом у Німеччині поширюються наївні сподівання на те, що найближчими роками Росія «лібералізується» і що «одного прекрасного дня» її навіть можна буде євроінтегрувати. «У нашому суспільстві є закорінений погляд, що потрібно враховувати російські інтереси і не можна проводити політику проти Росії, — каже політолог Міхаель Штаак. — Безпека Європи неможлива без Росії, навіть якщо наші позиції в чомусь розходяться». Фактично йдеться про те, що Європа готова закрити очі на авторитаризм і порушення прав людини в Росії та її агресивні дії у сусідніх державах, які росіяни проголосили власною «сферою впливу». Приклад цього — млява реакція Західної Європи на військову агресію Росії проти Грузії, що практично обмежилася прохолодними заявами.

Україна —руйнівник НАТО?

Проте Захід уважно приглядався до конфлікту на Кавказі й робив із нього свої висновки, які, м’яко кажучи, дуже відрізняються від українського погляду на речі. Виходячи з очевидної готовності Росії застосовувати на територіях суміжних держав грубу військову силу в порушення міжнародного права. Відтак європейці не хочуть наражати свою колективну безпеку на такі випробування. За словами професора Прадетто, якби Грузію перед війною прийняли до НАТО, при конфлікті з Росією мала б спрацювати 5–та стаття Північноатлантичного договору і країни НАТО мали б надати Грузії збройний захист. Як уже зазначалося, конфліктувати з Росією в Європі практично ніхто не готовий, тим паче за маленьку кавказьку державу. Відтак би виник розкол, 5–та стаття не спрацювала б і НАТО втратила чинність як організація, як і її гарантії безпеки. Аргумент, що Росія не напала б на країну–члена НАТО, чомусь не сприймається і відкидається як спекуляція. Чи європейці самі в це не вірять? Натомість у Німеччині засуджують обидві сторони конфлікту і вважають президента Грузії авантюристом, який розпочав війну, аби втягнути у неї НАТО на своїй стороні. «Ми не дозволимо Саакашвілі використовувати НАТО у власній політичній грі. Ми ж не дурні й бачимо, що насправді відбувається», — каже депутат Бундестагу від Вільної демократичної партії, речник своєї фракції з питань європейської політики Маркус Льонінг.

У цю ж саму аргументацію прекрасно лягає присутність на території України Чорноморського флоту РФ. На Заході, як і в Україні, прекрасно розуміють, що після 2017 року, коли спливає термін дії угоди про тимчасове базування ЧФ РФ у Севастополі, немає жодної об’єктивної сили, яка здатна змусити російські кораблі піти, якщо вони захочуть залишитися. «Я не бачу нікого в Німеччині й у цілій Європі, хто б міг вступити в конфлікт з Росією через Севастополь, а тим паче — військовий конфлікт», — переконаний Еберхарт Зандшнайдер, експерт німецького Товариства з питань зовнішньої політики, дорадчої структури при уряді Німеччини.

Зрештою всі, з ким доводиться говорити в Німеччині, одностайно вказують і на недостатню підтримку проекту євроатлантичної інтеграції серед українського населення. Тому в середовищі експертів, і так само політиків, не розуміють, чому в Україні інтеграцію в НАТО ставлять на перше місце. За словами пана Прадетто, «НАТО — проект, який роз’єднує Україну, а Євросоюз — об’єднує». Такої самої думки й пан Льонінг: «Можливо, вам краще було б зосередитися на інтеграції до Європейського Союзу, зважаючи на те, що ця ідея має набагато більшу підтримку серед населення всіх регіонів України».

Стомлена Європа заплющує очі

Проте якщо НАТО розширюватися боїться, то ЄС розширюватися втомився. Конституційна криза, з якої ЄС не може вилізти вже кілька років, окрема позиція нових членів, особливо Польщі, з цілої низки питань, необхідність «тягнути» за собою економіки «новоприбулих» країн виробили у «старших» членів ЄС стійку відразу до подальшого розширення. «У євроеліт — втома від розширення. Відтак найбільша перспектива для України наразі — асоційоване членство, — каже професор Прадетто. — Євросоюз є проектом консенсусу між його 27 членами. Чим більше країн–членів — тим важче його досягти». Такої думки дотримуються не всі. Ті, хто має справу з довготерміновою стратегією і ширшою інформацією про ситуацію в східній Європі, не йдуть за настроями в суспільстві, а оцінюють глибше. «У Німеччині поширення ЄС на Схід є дуже непопулярним серед населення. Це абсолютно безпідставно, бо у тих країнах, які ми недавно прийняли, відбувся значний розвиток, — вважає Маркус Льонінг. — Є ще кілька країн, які мають приєднатися до ЄС, і Україна — в їх числі».

У назві дослідницьких установ більшості експертів, з якими ми спілкувалися, є слова «Східної Європи» чи навіть «України», проте дуже мало хто з них був в Україні й уявляє собі ситуацію тут. Тих же, хто був і знає, можна порахувати на пальцях. Поїздка до України чи навіть просто спілкування з українцями зазвичай докорінно міняє пересічно німецькі уявлення. У Берліні кілька разів доводилося чути історію про одну з великих німецьких газет, яка не цікавилася Україною і ставилася до неї скептично, аж поки дітей головного редактора не почала бавити нянька–українка. Це докорінно змінило редакційну політику, газета почала «дивитися» на схід і стала ледве що не проукраїнською. У Німеччині явно не вистачає інформації про Україну. Кореспондентські пункти основних ЗМІ, які покривають Україну, традиційно розташовані в Москві, отож неважко уявити, через яку призму німецький обиватель бачить нашу країну. «Для нас Україна — це досі країна «між». Між Німеччиною та Росією. У німецьких ЗМІ вона з’являється, в основному, в негативному контексті, — констатує Франк Герольд, редактор відділу газети «Берлінер Цайтунг», який тривалий час працював у Москві. — Зокрема, зараз дискутується, чи впорається Україна з Євро–2012, а чи Німеччина повинна його забрати. Політичну ситуацію в Україні взагалі важко пояснити для пересічного німця».

Ті нечисленні експерти, які все ж цікавляться саме Україною, не лише констатують наявний стан українсько–німецьких справ, а й намагаються знайти можливі шляхи для України, аби зламати німецьку кригу. Так, дослідниця Фонду науки і політики Сюзан Стюарт, яка свого часу об’їздила Україну і навіть вивчила українську мову, що для німця — унікальний випадок, вважає,що Україна далі має наполягати на перспективі членства у ЄС, проте такими аргументами, які опираються на фактичні зміни в країні. Стандарти Євросоюзу мають впроваджуватися вже зараз, причому за темпом проведення реформ Україна повинна обігнати країни, які вже є кандидатами на вступ до ЄС. Водночас дії українських політиків повинні бути спрямовані не на розкол країни, а на її об’єднання, а для цього треба усвідомити можливі зовнішньополітичні наслідки спекуляції на поділі країни.