Книжки з Марса, книжки з Венери

Що таке «жіноча література» — нібито загальновідомо: нескінченне клонування казки про Попелюшку. На доказ того, що цей регресивний жанр є глухим літературним кутом, чоловікилітерати одразу дістають із рукава зашмульгано­невідпорний козир: Донцова. А весь розмай проблематики зводять до демоверсії:

«— Ну, как твой Степан?

— Да сволочь он!

— Все мужики сволочи.

— Так они хотя бы мужики!» (Жвалевский/Мытько & Александр Мурашко. Дураки и дороги. — Москва: Время, 2006).

Така виразно антифемінна точка зору підозріла. Вона нагадує антидемпінгове розслідування з метою усунути сильнішого конкурента. А закони бізнесу, як відомо, підлягають законам психології. Один із них — «перенесення» — сформулював доктор Фройд: людська психіка схильна наділяти іншого власними неусвідомленими комплексами.

Парапабабам!

Справдібо: письменники картають письменниць за генерування безперервного інформаційного шуму, яким жінки, мовляв, маскують відсутність будьякої думки, а водночас чоловічі «дні минали за дешевим віскі, не вельми вдалим сексом, безрезультатними балачками та позичанням один одному книжок» (Харукі Муракамі. Погоня за вівцею. — Х.: Фоліо, 2004). Або те саме — на наших теренах: «Такий, знаєте, короткий перепихончик — двітри пляшки вина, розмова ні про що, телевізор, ліжко, а наступного дня знову суворі газетярські будні, ніхто нікому нічого не зобов’язаний» (Юрій Винничук. Весняні ігри в осінніх садах. — Л.: Піраміда, 2005).

Виходить, як у «дитячому» анекдоті: і ці люди вчать мене жити! Більш за те: повчають не врядигоди, а на професійній основі — аж так, що можна говорити про альтернативну жіночому письму «чоловічу прозу». Чи не перший її репрезентант, Чарльз Буковські, писав: «Женщины слушают свои железы, а мужчины — свое сердце. Поэтому и страдают одни мужчины» (Юг без признаков севера. — СанктПетербург: Азбука­классика, 2001).

Писано кучеряво, але в основі — психологічна банальність. «Залози» — символ буття тут­ітепер; «серце» — символ пам’яти і мрій, тобто міжчасся між минулим та майбутнім. І все це — хрестоматійний поділ на жіночу та чоловічу домінанти. Облишу й відомі культурологічні кліше про те, що жінки належать Еросу, а чоловіки — Танатосу. Цікавіший висновок робить найталановитіший, як на мене, представник «чоловічої літератури» Мішель Уельбек: «Проникнутые смертью и отформатированные ею, мы не имеем больше сил войти в Здесьи­теперь» (Возможность острова. — Москва: Иностранка, 2006). Й ось тут, дійсно, не до сміху: мало, що день сущий для тебе закритий, так іще, часто­густо, маєш попереду «померле вже майбутнє», а позаду — «ненароджене теперішнє» (Юрко Покальчук. Інший бік місяця. — Л.: Кальварія, 2000).

Оця Покальчукова різниця потенціалів і творить головну напругу щойно перекладеного з сербської роману «Коли цвіли гарбузи» (К.: Факт, 2008) Драгослава Михаїловича, в якому всі засадничі ознаки «чоловічої прози» видно, як­то кажуть, неозброєним оком. Сюжет схематичний — це рівною мірою характерно як для специфічно «чоловічого», так і для «жіночого письма». Повоєнна Югославія, де диктатура Броз Тіто не згірша за радянські взірці («вони можуть все, що завгодно»). Але героя — хлопця з робітничого бєл­градського району — це не обходить. Він захоплюється боксом і йому в голові без упину бринить вічна мелодія «Парапабабам!» І хоч політика жорстоко зачіпає його сім’ю, «мені то до лампочки: ну хто мордує вуха русаками, коли на цьому світі стільки дівок!»

У таких психологічних декораціях головною екзистенційною проблемою стає проблема ерекції, а способом життя — полювання «за всім, що ворушиться». Залицяння, бійки з конкурентами, кущики — звичайна оптимістична трагедія пубертатного віку. В американської дослідниці Клариси Пінколи Естес є фраза, котра могла би правити за рецензію цього роману: «Некоторые мании, связанные с переделкой тела, начинают бурно распространяться именно тогда, когда внутренний мир или окружающий мир кажется настолько неуправляемым, что человеку остается управлять единственной оставшейся у него мелкой собственностью — собственным телом» (Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. — К.: София, 2002). А М. Уельбек, рівень творів якого також засвідчує статус знавця архетипів, висловився би про світ героя Д. Михаїловича емоційніше: «Сексуальное удовольствие — на самом деле вообще единственное удовольствие и единственная цель человеческого существования...».

Проте «Коли цвіли гарбузи» — не чистий «жанр», а таки література. І то література, що відлунює Достоєвским. Сестру героя гвалтує його колишній приятель, вона накладає на себе руки, і наш герой, зрештою, вкорочує життя гвалтівникові. Виникає проблема злочину й кари. Але попри те — це цілком традиційний, у селінджерівському розумінні, роман ініціації (К. П. Естес: «Инициация — переход души с одного уровня знания и поведения на другой, более зрелый или более энергичный»).

І тут ініціаційна проблематика виводить нас на вищий виток зіставлення книжок, творених прибульцями з Марса й емігрантками з Венери. К. П. Естес пише: «Всегда есть новые инициации. Каков бы ни был возраст женщины, сколько бы лет ни прошло, впереди у нее еще много возрастов, много этапов и много «в первый раз». Либонь, це так тому, що жінки «слухають своїх залоз», які оновлюються нон­стоп. У чоловіків же, заякорених у минувшині й зашорених на так само віртуальне майбутнє, з кількісними показниками ініціацій не складається. Зазвичай — одна. Більше — коли пощастить звернути на себе увагу жінки, «до краев наполненной жизнью» (К. П. Естес).

Саме такі, здатні до повторних ініціацій, чоловіки, — об’єкт пошуків Принцеси­Попелюшки в усі часи. І автор, який збагне це, має всі шанси перетворитися на бестселерного улюбленця читачок — як оце Пауло Коельо, який з усіх сучасних письменників чи не найглибше занурився у жіночий світ і невтомно подає звідти сигнали співплемінникам: «Спробуй ще раз!. . Зумієш жити тут і тепер — будеш щасливим...» (Алхімік. — Л.: Класика, 2000).

Сіпання троянського коня

Але й Коельо маліє, коли жінки беруться власноруч досліджувати своє Его. Тут нам відкриваються такі химерні конструкції, що їх годі вифантазувати письменнику­чоловіку: «Небезпечне поєднання інфантильности та зрілої жіночости, пафосу і простоти, кітчу і витончености, мармулядної бабської банальності та живої відьомської непересічности» (Світлана Поваляєва. Сімург. — Х.: Фоліо, 2006). А що вже казати про твори, які цілком можуть правити за підручники з жіночої психології для чоловіків — романи Марії Матіос та Марини (й Сергія, авжеж) Дяченків.

До речі, широко цитовану тут книжку К. П. Естес «Та, що біжить з вовками» (продану за два роки в понад мільйоні копій) американська преса подавала саме так: «Рекомендуется мужчинам, дерзнувшим бежать с женщинами, которые бегут с волками». Вона справді стала «Библией для женщин, стремящихся к глубокой работе». І це добре видно з тексту щойно перекладеного роману польки Катажини Грохолі «Ніколи в житті!» (К.: Наш час, 2008). Хоч її героїня й зізнається, «що читання, безсумнівно, мені шкодить», — цей твір, фактично, є ілюстрацією до висновків К. П. Естес (назва цієї книжки навіть згадується в Грохолі).

Перші слова роману такі: «Я — покинута жінка. Покинута жінка з дитиною. З донькою. З підлітком. Чи це означає, що я стара? Аж ніяк. Просто це моя донька Тося — стара». Притаманна жіноча логікагойдалка, у термінах К. П. Естес — «ее самые главные способности: различать и анализировать».

Далі — спроби залатати дірку в особистому житті з постійним зриванням у відчай («чому це безнадійне сонце світить, хоч він не дзвонить! Краще б уже лило»). Це те, що американська дослідниця називає «ожоги страха», за чим обов’язково мусить бути «великий труд — понять, что вокруг нас, подле нас и в нас самих должно жить и что должно умереть». Відбувається ця робота посеред отого нелюбого чоловікамикритиками інформаційного шуму: через «пустопорожні» балачки з подругами, колежанками, сусідами. Здебільшого йдеться, ясна річ, про чоловіків, які «всі наволоч». Але «залози» беруть своє: «Ми їмо креветки і наша шкіра розгладжується від вітаміну Е. Еротизму». І раптом спливає головне питання: «Можливо, замість того, щоб готуватися до життя, варто трохи пожити?» Відтак, Попелюшка ініціюється в Принцесу.

«Задать нужный вопрос — вот главное преобразующее действие в волшебной сказке, в анализе и в развитии личности. Ключевой вопрос вызывает рост сознания», — це спостереження К. П. Естес стосується як роману К. Грохолі, так і новинки американки Еневи Стаут «Кохання за списком» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 2008 — №9 в рейтингу «Лідери літа»).

Тут так само подибуємо дискретність і непрогнозованість жіночої логіки, що дивує елегантними парадоксами на к­шталт: «Якусь мить ти міркуватимеш, а чи достатньо ти у відчаї, щоб у щось вірити». І так само — опущені руки і плечі, пригнічені повсякчасним згадування свого «колишнього». І бурхливі фантазії — на кого б не впало око: «Він буде занадто молодим. Занадто молодим і занадто прикольним. Це не зупинить тебе. Чому? Причин декілька, як­от: У тебе не було сексу вісім місяців. У тебе не було сексу вісім місяців. У тебе не було сексу вісім місяців». К. П. Естес як завжди поруч зі своїми поясненнями: «Оказавшись на холоде, женщины склонны не действовать, а жить в мире грез». Але, можливо, це свідома провокація Еневи Стаут у бік Чарлза Буковського?

Письменниці взагалі поблажливо ставляться до письменників. Здається, вони щиро вірять, що пересічний марсіанин ніколи не навчиться розуміти повенерянському. А тому підсовують неборакам троянських коней своїх аргументів. Як­от, Марина Меднікова (стиль котрої найбільше нагадує Грохолю): «Жінки погано надавалися до наукового упорядкування, вектори їхніх сіпань і стрибків були непередбачуваними, як у бліх» (Тю! — Л.: Кальварія, 2003). На це теж можна знайти довідку в книжці «Та, що біжить з вовками»: «Ко всему этому прибегают потому, что это способы, помогающие петлять и запутывать следы. Это способы, дающие возможность нырнуть, выскочив позади проблемы».

А може, дійсно не вміємо дешифрувати того жіночого «інформаційного шуму»? Утім ми напевне знаємо, як глянути на увесь цей артефакт глибше. Слово Уельбеку: «Женщины создают впечатление вечности, их влагалище подключено ко всем тайнам, словно оно туннель, ведущий к смыслу мироздания».

ЛІДЕРИ ЛІТА:
НОМІНАЦІЯ «КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО»

Сучасна зарубіжна проза / драматургія

1. Іен МАК’ЮЕН. Спокута. Сер. BRITISH MAINSTREAM in UKRAINE. — Л.: Кальварія, 344 с.

2. Драгослав МИХАЇЛОВИЧ. Коли цвіли гарбузи. Сер. Exceptis excipiendis. — К.: Факт, 128 с. (п)

3. Катажина ГРОХОЛЯ. Ніколи в житті! Сер. «Сучасна європейська проза». — К.: Наш час, 328 с. (о)

4. Пітер КЕРІ. Крадіжка. — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 352 с. (п)

5. Томас ГАРРІС. Сходження Ганнібала. — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 256 с. (п)

6. Джон Твелф ГОУКС. Темна ріка. — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 368 с. (п)

7. Джеймс РОЛЛІНС. Карта з кісток. — Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 544 с. (п)