Олександр Петрів: У Пекіні відчув, що я син великого народу

12.09.2008

Олександр Петрів уже багато років — один із когорти кращих стрільців світу, але у фіналах престижних змагань йому рідко вдавалося витримувати нервову напругу. Як наслідок, львів’янин часто залишався поза п’єдесталом. До минулого місяця найбільшими успіхами Петріва були медалі чемпіонатів світу й Європи в командних змаганнях. Через це й Олімпіада в Пекіні стала першою в кар’єрі 34–річного спортсмена. І одразу ж — «золотою»!

Цього разу у вирішальний момент нерви в Олександра виявилися сталевими. У стрільбі зі швидкострільного пістолета з 25 метрів вихованець Анатолія Кукси був неперевершеним, залишивши без чергової медалі найвищого ґатунку свого кумира — триразового чемпіона Олімпіад Ральфа Шуманна з Німеччини. Цей тріумф, без сумніву, є найкращим подарунком, який атлет міг зробити собі на день народження. Про що Петрів охоче повідав кореспондентові «УМ», повернувшись на Батьківщину.

«Я зосередився на своїх відчуттях…»

— Уже минув майже місяць відтоді, як ви стали олімпійським чемпіоном. Усвідомили те, що здійснили?

— Людина влаштована так, що не надто цінує те, чого досягла, до чого прагнула тривалий час. Зараз у мене не виходить подивитися на себе зі сторони й сповна усвідомити, що я — олімпійський чемпіон. Усередині я залишаюся таким, яким і був до поїздки в Пекін.

— У фіналі ви показали феноменальний результат, залишивши з носом двох іменитих німців — Шуманна й Райтца. За рахунок чого вам це вдалося?

— Не зроблю відкриття, якщо скажу, що наше фінансування набагато скромніше, ніж у німців. Тому нам залишався єдиний козир — бійцівський дух, в якому я й виявився сильнішим.

Я не забобонна людина —вірю лише у власні сили. Під час стрільби я замкнувся в собі, зосередившись на своїх почуттях, техніці, а все решту відкинув. Раніше мені не вдавалося добре стріляти в фіналах — через хвилювання порушувалася координація рухів. Я врахував попередні помилки, тому на Олімпіаді мені вдалося впоратися з мандражем і все зробити спокійно.

— Тобто перемагає той, хто здатний керувати своїми почуттями?

— Так. Ще змалку тренер учив мене: чемпіоном стає той, хто, навіть хвилюючись, здатен показати високий результат. Адже хвилювання — це природне явище, від нього нікуди не дінешся, тому його необхідно побороти.

— Про що говорили тренери перед змаганнями?

— Вони не вимагали від мене обов’язково потрапити до фіналу, а просили показати свій результат, до якого я був готовий. І цього виявилося достатньо для перемоги. Та й німці, гадаю, стріляли нижче своїх можливостей.

— До того ж ви встановили олімпійський рекорд...

— Так. Але лише тому, що у нас три роки тому змінилися правила. Раніше ми стріляли коротким патроном, а тепер перейшли на довгий. Тож старі результати анулювали, й кожен, хто виграє, автоматично встановлює олімпійський рекорд. На старих патронах значно менша віддача, тепер же — більша, й пістолетом керувати стало важче.

— Чи вірилось напередодні, що перші ж Олімпійські ігри для вас можуть стати настільки вдалими?

— Про «золото» Пекіна боявся навіть мріяти. Планував потрапити до шістки кращих, і там, можливо, мені вдалося б завоювати бронзову нагороду, яка була для мене межею мрій.

— Хтось надихав вас на перемогу?

— Я був вражений виступом Артура Айвазяна, адже днем раніше за мене він зумів піднятися на найвищу сходинку п’єдесталу. Побачивши його перемогу по телевізору, зрозумів, що немає нічого неможливого. Наступного дня, стріляючи в фіналі, я вже нічого не боявся.

Надихали мене й перемоги на попередніх олімпіадах стрільців Олени Костевич і Миколи Мільчева — мені було з кого брати приклад, але «золото» Артура Айвазяна мене найбільше вразило. На Олімпійських іграх відчув, що я син великого народу, і свою перемогу присвятив Україні.

— Чи був такий період, коли не вірилося в реальність подій?

— Так. Кілька днів після Олімпіади в голові блукала думка, що мені все це сниться. Важко усвідомити, що ти сягнув найвищої вершини в спорті.

— Чому на попередніх стартах не виходило проявити свої найкращі здібності?

— Стрільба на 90 відсотків складається з психології. Насправді одного разу мені вдалося добре відстрілятися. На тому етапі Кубка світу в Бразилії я й завоював олімпійську ліцензію.

Але до жодних змагань я так ретельно не готувався, як до Олімпійських ігор. Багато працював як над фізичною підготовкою, так і психологічною. Наприклад, ретельно слідкував за власною вагою, чим значно менше переймався перед іншими змаганнями. Ледь не кожного вечора «прокручував» у голові стрільбу в дрібних деталях: працював не лише з пістолетом, а й розумово. Це називається аутогенне тренування. Думаю, така праця й дала свій результат.

«Олімпіада ніби пройшла повз мене»

— Підтримку фанатів на трибунах відчували?

— Наших уболівальників було небагато, тому їхні вигуки губилися в галасі численної армії німців, які гаряче підтримували своїх спортсменів. Я ж відчував підтримку друзів з України, які підбадьорювали мене дзвінками й повідомленнями на мобільний телефон.

— Під час Олімпіади стежили за виступами інших українців?

— Чесно кажучи, на це бракувало часу. У вільний від тренувань час їздив до центру міста. Самі ж Ігри ніби пройшли повз мене, бо я нічого не бачив, окрім олімпійського селища й стрільбища.

— І яке ж враження залишило місце, де проживали спортсмени?

— Мене вразили його масштаби. Там був 50–метровий басейн, бігова доріжка, сауна. Посеред селища організатори зробили штучну річку, фонтанчики, прикрасили місце кількома хатинками в китайському стилі. Сподобалося й харчування — словом, нам створили всі умови для належної підготовки.

— А зі змагань щось особливе запам’яталося?

— Мабуть, усіх вразив американець, який уже на другій Олімпіаді поспіль останнім пострілом віддає золоту медаль. У Афінах чотири роки тому він поцілив у мішень суперника, а тут вибив 4,4 бала й скотився з першого місця на четверте.

— Що встигли побачити в самому Пекіні?

— На Велику китайську стіну я ходив ще торік, коли в Пекіні відбувався етап Кубка світу. Цього разу побував у «забороненому» місці, де колись жили китайські імператори, у Храмі Неба, їздив у Літній палац — там було на що подивитися. Китайська культура мене приємно вразила.

«Мріяв стати космонавтом або льотчиком»

— Відпочинок собі вже запланували?

— 13 вересня ще виступлю на чемпіонаті світу серед військових у Швеції, а 1 листопада — у фіналі Кубка світу в Таїланді. Потім , можливо, поїду в Карпати, адже я ще й досі не підкорив найвищу вершину України — Говерлу.

Ще в мене є давня мрія — показати мамі Париж. Раніше на це бракувало грошей, а тепер, гадаю, можемо втілити задум у життя. Мамі дуже подобається французька мова. Я ж уже відвідував Париж і на власні очі переконався, що там дуже красиво.

— А з чого почалося ваше захоплення кульовою стрільбою?

— Однокласники ходили на секцію — запросили й мене. Ходити туди було зручно, адже тир розташовувався близько і від дому, й від школи. Тоді, в віці 12 років, я був далеким від спорту, мріяв стати космонавтом чи льотчиком. Навіть і не думав про професію спортсмена.

— Як уплинули тренери на ваш спортивний шлях?

— Вважаю, що головну роль у формуванні спортсмена відіграє перший тренер: яку «базу» в свого підопічного він закладе, так той і розвиватиметься. Працювати з моїм першим наставником, Юрієм Вікторовичем Пятковим, було цікаво.

— Ви вже досягли найвищого спортивного звання — олімпійського чемпіона. Не виникає думки «зав’язати» зі спортом?

— Насправді у мене ще багато непідкорених вершин. Я не вигравав чемпіонати світу та Європи в особистих змаганнях. Лише один раз перемагав на етапі Кубка світу. Тож, думаю, ще буду продовжувати виступи до Олімпіади–2012 у Лондоні.

«Свого «крокодила» не поміняю ні на що»

— До Пекіна ви везли лише один пістолет. Не боялися, що з ним може щось статися?

— Були такі побоювання. На наступну Олімпіаду треба буде обов’язково взяти запасний пістолет, хоча наші фінансові можливості не завжди дозволяють подібну «розкіш». У нас є класний зброяр — Ніязі Ібрагімов. Під час змагань він постійно сидів на трибунах і переживав, аби зі зброєю нічого не трапилось.

Якщо виникає поломка зброї, то судді одного разу можуть дати 15 хвилин на її ремонт. У швидкісній стрільбі таке частенько трапляється. Особливо це стосується іноземних пістолетів, які періодично «гальмують». На щастя, ні в кого з нас серйозних проблем не виникло.

— Тобто бажання переходити на іноземний пістолет у вас немає?

— Ні. Наш зброяр удосконалив мій пістолет — зроблений він на базі ще радянського зразка. І діє безвідмовно, що дуже важливо особливо в швидкісній стрільбі.

— Чи поміняли б ви свій пістолет на якусь іншу цінну річ, якби вам запропонували?

— Нізащо. Цей пістолет зробив мене знаменитим, прославив Україну, і я надто вдячний цій зброї, аби її міняти. Ні за які гроші! Мій пістолет зовні не так гарно виглядає, як закордонні моделі, тому друзі жартома називають його «крокодилом».

— Звання капітана, яке вам присвоїли після Олімпіади, стало приємним сюрпризом?

— Ні. Я більше семи років носив погони старшого лейтенанта, і мені вже давно повинні були присвоїти нове звання. Але, оскільки великих спортивних вершин я не сягав, ніхто цим не займався. Та насправді я не кар’єрист, і це звання мені не дуже й потрібне.

«Медаль, можливо, закопаю»

— На Батьківщині вас уже впізнають як олімпійського чемпіона?

— Так. Люди на вулицях вітають. Звісно, не обійшли увагою й чиновники. Мер Львова пообіцяв виділити квартиру.

— Де зберігатимете свою медаль?

— Це таємниця. Можливо, десь закопаю (посміхається). Грошова її вартість не надто велика, але медаль має для мене величезне значення, адже виграти Олімпійські ігри вдається далеко не кожному.

— Ви вірите в Бога?

— Я взагалі невіруюча людина. Якщо прийму якусь одну віру, то наживу собі ворогів у іншій. Через віру загинуло багато людей, тому я вірю не в конкретного Бога, а в те, що об’єднує всі релігії світу — в добро.

— Чув, що ви вегетаріанець?

— Так. Мисливства не люблю, адже не переношу вбивства живої істоти. Вважаю, що життя — надто унікальне явище, аби його у когось відбирати. Звірів сприймаю як своїх друзів.

— Чим займаєтеся у вільний час?

— Колекціоную монети, адже в них відображається культура народу. Сам побував уже в 25 країнах, крім того, обмінюємося монетами з іншими спортсменами. Найбільше ціную монети з Південної Африки й Намібії, бо спортсмени з цих країн у змаганнях із кульової стрільби рідко беруть участь.

Із кожної країни привожу книжки й фотографії. Полюбляю їздити десь за містом на велосипеді, іноді знімаю на камеру.