Місяць тому, відпочиваючи й працюючи в Бонні, одного теплого вечора я спостерігав, як на набережній Рейну кілька пар танцювали танго. Танцювали просто так, для себе. Хтось приніс «музику», увімкнув, і звичайні «бундесбюргери» показували своє вміння (чи невміння) виконувати па цього пристрасного танцю.
З двох тисяч російських музеїв спеціальна комісія, що працювала майже два роки і продовжує працювати зараз, перевірила понад 80 відсотків. І хоча п’ята частина музеїв поки що лише чекає на візит ревізорів, про небезпечну тенденцію, яка охопила мистецькі фонди, вже можна говорити напевне. Як заявив представник департаменту карного розшуку МВС Росії полковник Ілля Рясний, комісія виявила недостачу близько 50 тисяч предметів музейного фонду. Щоправда, про тотальне розкрадання експонатів говорити не доводиться — дещо було втрачене при переїздах чи передано філіям без належного обліку.
Євросоюз оголосив про наміри майже удвічі збільшити термін дії авторських прав — із теперішніх 50 до 95 років, пише The Times. Ініціатором такого нововведення у шоу–бізнесі стала відома компанія звукозапису EMI, яка до 2012 року володіє правами на ранні твори Beatles.
Кріейтори світової кіноіндустрії в польотах своєї фантазії часом досягають просто–таки захмарних вершин. Воно й зрозуміло — така в них робота. Мозкові атаки цих фахівців здебільшого крутяться навколо побутово–смажених тем: хто з ким спить, хто з ким розлучається, хто яку сексуальну орієнтацію сповідує. Аж раптом інтернет видав новину, яка після всіх цих чуток–скандалів відразу притягнула до себе увагу світової братії кіноманів: Едді Мерфі залишає кінематограф і планує надалі займатися лише театром. Після таких заяв шанувальники творчості актора стрімголов помчали до кінотеатрів, щоб подивитися останню кіноновинку за його участю. А раптом після фільму «Знайомтесь: Дейв» Едді Мерфі справді накиває п’ятами з кінематографа і на широкому екрані вже не з’явиться ніколи?
Всеукраїнську громадську ініціативу заохочення до читання «ЧИТАЙ» пітримало «Радіо Рокс». У середу о 16.07 вийшов перший випуск програми з однойменною назвою. Її гостею стала відома письменниця Ірен Роздобудько.
У лютому 2009 року, Аукціонний дім Christie’s виставить на торги колекцію живопису, що належала французькому кутюр’є Ів Сен–Лорану. Зібрання, до якого увійшли шедеври Франсіско Гойї, Пабло Пікассо, Анрі Матісса, Енді Ворхола, фахівці оцінили в 600 мільйонів доларів. Відомо, що за місяць до смерті Ів Сен–Лорана, який помер у Парижі в червні, право на продаж колекції отримав Торговий дім Sotheby’s. Але в останній момент близький друг модельєра та співвласник колекції зробив свій вибір на користь Christie’s.
У репринтну добу (тоді були «перебудова», «гласність», «нємножко прибавіть» і все таке інше) кожен із громадян СРСР, хто шукав відповідей на питання «а що від нас ховали, і як було насправді?», отримав дев’ятий вал заборонених совєтами матеріалів. За короткий час книжкового буму (кінець 80–х — початок 90–х) українські видавці таки встигли навидавати чимало літератури, дещо втамувавши тодішній інформаційний голод. Але оздоровчий процес українського суспільства загальмувався разом із майже повною зупинкою і семирічною стаґнацією українського книговидання. Сьогодні громадськість вкрай потребує книжок, що відкривали б істинне лице українських історичних персонажів, спотворених радянською пропагандою. Нове видавництво «Книга Роду» позначило входження в книжковий ринок презентацією своїх перших видань серії «Мемуари»: Нестор Махно. «Сповідь анархіста»; Юрко Тютюнник. «Записки генерал–хорунжого».
«Київ 1917—1919. Адреси. Події. Люди» відомого інтерпретатора історії Олександра Кучерука — підкреслено фактографічна: хто, що, де, коли. Вже ілюстративна база — самодостатня: розглядай собі, як виглядали столичні будівлі майже сто років тому і які вони нині (пари світлин дібрані так, щоби зйомка велася з одного ракурсу).
Одразу ж вас утішу: товсті літературні журнали в Україні видаються, і їх кількість, за кількома винятками, майже не змінилася з часів радянських. Але відмінності поміж–тим–що–було і тим–що–маємо досить разючі. У часи минулі товсті літературні журнали виходили гіпернакладами. Це пояснювалося й ідеологічними установками, і, що важливо, особливою повагою пересічної радянської людини до друкованого слова. Немало важила й централізована система розповсюдження: журнал можна було купити в будь–якому кіоску (хтось ще це пам’ятає?) або ж отримати як доважок до якоїсь популярної газети (хочеш «Комсомолку» — передплачуй «Україну»). Літературні журнали у ті безінтернетні часи все ж насичували інформаційно голодних громадян (і не політикою й катастрофами, а вічними цінностями). Що вже говорити про момент слави товстого літературного журналу, який йому подарували перебудовні 80–ті і першонезалежні 90–ті? Заборонені, невідредаговані, повернуті вітчизняні класики (це був час «Одного дня...» Солженіцина, «Записок кирпатого Мефістофеля» Винниченка і «Рекреацій» Андруховича) й невідомі, шокуючі іноземні автори.
А тепер усе навпаки. Причини? Розширення інформаційних можливостей; ганебне становище українського книговидавництва; відсутність державного фінансування і мережі книгорозповсюдження.
Ані Лорак погодилася брати участь у «Євробаченні» лише з однією метою — завоювати європейського глядача. Днями Лорак повертається з Греції, але не після гастролів. Там артистка записує свій новий альбом, привезла п’ять готових пісень. Її піар–менеджер Анна каже, що восени Лорак планує тур по Україні, очевидно, концерти будуть на підтримку нового диска. «Нас часто запрошують до Європи і Москви. Ми не маємо на меті виступати в Криму. Вже заплановані концерти в Туреччині та Греції. З Москви запрошень найбільше, але це все корпоративи. Туди пересічний глядач не потрапить. Для народу Ані виступатиме на площах на День Незалежності, День металурга в Донецьку чи Луганську чи на якийсь черговий День міста–мільйонника. Поки що пропозицій від організаторів масових свят не було. Графік дуже гнучкий. Ми їдемо туди, де платять», — пояснює піар–менеджер.
