Свій — чужий
Чорнобиль того дня зустрів нас рясним дощем і холодом. Погода начебто така ж, як і в українській столиці, та от переживаємо: а дощ не радіаційний? «Ваш дозвіл на проїзд у зону», — збиває з роздумів чоловік у військовій формі. Ах так, контрольно–пропускний пункт «Дитятки», — єдиний шлях на заборонену територію, від якої відцурались усі, крім корінних жителів. Загалом усе тут, як на справжньому кордоні: шлагбаум, прикордонники і на руках у всіх приїжджих — спеціальні дозволи, запрошення і обов’язково паспорт. Тільки от черг немає. Ніхто не поспішає перетнути і досі небезпечну зону, а відчуваєш себе справжнім іноземцем у своїй країні. «Проїжджайте», — киває головою кремезний чоловік, ретельно перевіривши усі дані включно з номерним знаком автомобіля і вмістом багажника.
Проїхали і... поїхали. Налаштувавшись, що нас нічим не здивуєш, таки здивувались. Навколо — ні душі, лише чудова недоторкана природа, хороша нероз’їжджена дорога і... абсолютна відсутність мобільного зв’язку. Перша людина, з якою знайомиться кожен відвідувач зони — провідник. Без цієї людини ніхто з відвідувачів не має права пересуватися по радіаційній зоні. Він знає 30–кілометрову зону відчуження, як свої п’ять пальців, а кожного з 148 жителів зони — поіменно. На грудях у нашого «екскурсовода» — накопичувач радіації, а в руках — прилад для вимірювання рівня радіації. «Ось ми заїхали в 30–кілометрову зону відчуження, — вітає нас провідник агентства «Чорнобильінтерінформ» Сергій Чернов. — Вона обгороджена колючим дротом... Якась мудра людина в 1986 році обвела циркулем цю зону радіусом 30 кілометрів і назвала її «зоною відчуження». Єдиний населений пукт, який має тут усі ознаки життя — місто Чорнобиль.
Чорнобиль оживає
Місто зустрічає нас грізним бетонним написом «Чорнобиль» у радянському стилі та пожежною машиною, що проїжджає повз нас. «Ось тут вулиця Леніна, тепер направо, а там повернете...», — керує пан Сергій. Виходимо з машини і вдихаємо смачний аромат. Прямуємо, умовно кажучи, в мерію Чорнобильської зони, адміністрацію зони відчуження. «Це у нас з їдальні такий запах лине, — всміхається провідник. — Їсти не хочете?». Всі продукти привезені, — переконує він. — Але це вже ваша справа». Врешті, поборовши голод привезеними канапками, вирушаємо оглянути місто.
Воно, як виявилося, найбільш зігріте людьми на всій 30–кілометровій зоні. Звичайні двоповерхові житлові будинки тут із часом отримали статус гуртожитків для приїжджих працівників, а колишній кінотеатр став магазином. На прилавку — всього по трішки: дві ковбаски, одна сметана, йогурт. «Беріть, усе добре, — всміхається продавець. — У нас он тільки хліб привезли». І справді, найбільше в магазині цього добра: цілий мішок свіжого хліба чекає вже на своїх покупців. Та чи не головна гордість для дозвілля тут — невеличка бібліотека. «Ну у нас тут ще й непоганий спортзал є, і кафе–бар... Крім того, в місті є три магазини», — розказує пан Сергій. Та проїхавши з кілометр в сторону ЧАЕС, стаєш усе ближчим до людського горя. Про події тієї ночі 1986 року нагадали покинуті хати край дороги.
«Прости і прощай, мій дім»
Такий напис чорнобилець залишив на стінах своєї оселі 22 роки тому. Тепер, схоже, повноправними господарями покинутих хат стали дерева. Та із зеленим свавіллям тут не борються. Навпаки, з кожним роком територію засаджують усе новими і новими деревами. «Вчені запевняють, що зону відчуження необхідно максимально засадити лісом, адже дерева вбирають радіацію, — каже наш провідник. — Висадкою дерев займається у нас підприємство «Чорнобильська пуща». А вирубують лише старі дерева. Деревину ж реалізовують тільки з однією метою — кріплення шахт у Донецькій і Луганській областях».
З–під зелені де–не–де видніються лише розбиті вікна та навстіж розкриті двері, які хтось поспіхом забув закрити. «А ось тут — єдина церква, яка збереглася в радіусі 30 кілометрів, — привертає нашу увагу екскурсовод, вказуючи на невеличку церковку. Це остання жива церква, Свято–Іллінська, Московського патріархату, — каже пан Сергій. — Там колись знайшли бюст Олександра ІІ. Яким дивом він там був закопаний під церквою, ніхто й гадки не має. Та ви фотографуйте церкву, але в церкві — не дай Бог! Матушка дуже вредна».
Як виявилося згодом, у місті Чорнобилі є ще одна святиня, єврейська — маленький будиночок край дороги. За червоними дверима — захоронення хасидів. Сюди євреї традиційно приїжджають молитись. Про їхню історичну присутність у місті свідчить і покинута синагога.
Кіна не буде
«Оце готель «Прип’ять», а це їдальня «Прип’ять», у нас їх у місті три. А цей будиночок непримітний — наша типографія. Тут усього двоє працівників, а раніше аж дві газети друкували....
Враховуючи те, що теоретично проживання на цій території заборонено, практично люди все ж живуть. Та ось перебування на території дітям, яким не виповнилось 18 років, — заборонено. «І немає кінотеатру», — додає пан Сергій, наче в ностальгії.
Проїжджаючи пожежну частину міста, не можна не помітити табло, де червоними літерами змінюються дані про рівень радіації на території. Їх кожні п’ять хвилин передає спеціальна автоматична система контролю радіаційної обстановки — «СКРО». «Пункти системи розташовані в 30 точках зони, — пояснює провідник. — Таким чином ми знаємо, де в даний момент який рівень радіації. Ось дані пожежного депо на ЧАЕС — 177 мікрорентген... Нормально! А ось показник за кілометр від станції. Фон значно підвищений. Тільки не пишіть, що «в Чорнобилі радіація роз’їдає нам очі, і про гриби–мутанти...».
Чорнобиль–2
Виїхавши з міста, помічаємо нові дорожні знаки — жовті трикутники із знаком радіації та такого ж кольору таблички на узбіччях. «Це село Копачі, єдине, яке після аварії на ЧАЕС закопали, в прямому сенсі слова, в землю, — пояснює пан Сергій. — Ці жовті знаки — все, що залишилось після хат». На кожному кроці оминаємо систему «СКРО», жовті трикутники та подекуди — голі дерева. А далі нас чекає Чорнобиль–2.
«Бачите будівлю, — запитує чоловік. — Це — військовий об’єкт Чорнобиль–2 заввишки 152 метри. Його завдання було непросте: якщо в країні можливого ворога злітав літак, то вони фіксували, в якій країні і який літак піднявся в небо. Раніше провідники боялися розповідати й показувати туристам військовий стратегічний об’єкт, казали, що це п’ятизірковий готель».
У Прип’ять — у багажнику
«Дівчино, фотографувати міліціонерів заборонено», — заглядає в машину порубіжний службовець. І знову перевірка облич, номера машини та документів. Це — в’їзд у 10–кілометрову зону відчуження, у мертве місто Прип’ять, збудоване для обслуговування станції. «У Прип’яті не заходити на балкони, не лазити у підвали, може обвалитись, — одразу попереджає наш провідник. — І головне — не лякайтесь. Пам’ятаю, якось дві туристки з Іспанії, не доїжджаючи до Прип’яті, зупинилися на мосту і мовчки полізли в багажник. Я запитав у перекладача: «Чого вони лізуть у багажник?!» А він каже: їм сказали в якомусь турагентстві, що сюди потрібно заїжджати лише в багажнику... Бо радіація».
...Асфальтована дорога, вуличні ліхтарі, телефонні будки, поштові скриньки... Мимоволі підіймаєш голову, аби розгледіти покинуті 15–поверхові будинки із розбитими вікнами. І ні душі. А раніше тут проживало більш як 30 тисяч чоловік. Середній вік жителя Прип’яті становив 28 років. «Місто проіснувало всього 16 років, — розповідає наш провідник. — Тут на момент аварії було повно дітей. Одних садків і шкіл налічувалося близько десятка. Пам’ятаю, все місто було в трояндах!». Проїжджаємо бульвар Леніна, центральну міську площу, ресторан, схований поміж дерев, готель «Полісся», ще один ресторан... Край дороги лежать ванни, дивани, шафи... Крізь вікна величезного будинку проглядається басейн. Точніше те, що від нього залишилося...
Усе застигло, законсервоване радіацією: іграшки на ліжках, дитячий журнал на столі в дитячому садочку, порожня пляшка з–під води. Та найбільше вражають покинуті атракціони. Ледве проїхавши на оглядовий майданчик, перед нами крізь дерева відкрилося потемніле іржаве чортове колесо. І справді чортове... Дитячі машинки зійшли з рейок, а одна гойдалка опинилась просто посеред дороги...
«Я радіації не бачу, тому не боюся!»
Так кажуть ті самосели, люди, котрим вистачило сміливості 22 роки тому повернутися в рідні домівки. Вони не люблять, коли їх так називають, адже тут їхній дім. Кажуть, усе, як і в людей: хто тримає качок, гусей, курей... Дехто навіть свиню може мати, корів, коней... І якщо вже хтось і вирішив навідатись до цих людей, варто прихопити гостинця або ж грошима допомогти. «По селах інколи і п’ятеро живе, а то й удвох, — розповідає наш провідник. — Їх раз на місяць автобус забирає на ринок у найближчий райцентр — Іванків. Також інколи їздить автомагазин, де вони можуть щось купити. Але якщо привезете продуктів, подякують».
Ось так ми і зібралися в гості до Марії Григорівни, накупивши всякої всячини. 78–річна бабуся якраз приїхала з базару. «Заходьте діти, заходьте, — каже баба Марія. — Сідайте». Хутенько бігає по хаті, накриваючи на стіл. Бабуся зігрілась після довгої дороги і розговорилася: «Ось тільки чотири роки минуло, як обох синів поховала. Один був ліквідатором аварії на станції, — виступають в жінки сльози. — Лишилася сама, та й онуки не навідуються. Я тут гостей прийматиму, господарюватиму, та вже й вік доживаю».
