ПДЧ під новорічну ялинку?

Бухарестський саміт НАТО влада України сприй­няла як тактичну поразку, але стратегічно — як перемогу. Адже в рішенні лідерів країн–членів Альянсу чітко зафіксовано: «Сьогодні ми досягли згоди, що Україна та Грузія стануть членами НАТО». Зраділі такому неболючому для них компромісу, хором заговорили про «правильність такого рішення» й представники тих країн, котрі впиралися приєднанню нашої держави до ПДЧ зараз, — президент Франції Ніколя Саркозі, німецькі дипломати.

«Рішення Альянсу засвідчує чіткі євроатлантичні перспективи України», — констатував Президент Віктор Ющенко після засідання Комісії Україна–НАТО, яке відбувалося вчора у Бухаресті. Про всяк випадок, адресуючи, очевидно, цей месидж і внутрішній опозиції, і «товаришам–браттям» у Москві, український очільник заявив: ми не розміщуватимемо на своїй території військових баз НАТО.

Президент оголосив про свою впевненість у тому, що в грудні нинішнього року під час засідання міністрів закордонних справ Північноатлантичного альянсу Україну буде запрошено до Плану дій щодо членства. «Міністри мають повноваження прийняти рішення щодо заявки стосовно приєднання до ПДЧ», — процитувала Ющенка інформагенція УНІАН. Чим поділився з нами Віктор Андрійович — обізнаністю, інтуїтивними відчуттями чи лиш наполегливим бажанням — наразі невідомо. Адже Генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер, відповідаючи на запитання журналістів, чи досягне Україна ПДЧ у грудні–2008, відповів: «Слід дотримуватися тексту фінального комюніке (саміту НАТО. — Ред), де чітко вказано, що спочатку міністри закордонних справ країн Альянсу зроблять оцінку дій України».

У «сухому залишку» всі сторони, дотичні до проблеми, здобули таку–сяку сатисфакцію і приводи для часткового задоволення: пошуковувачі отримали зафіксовані на папері запевнення, що таки будуть прийняті до Альянсу; Росія пораділа, що завдяки саме її зусиллям їм не вдалося зробити це зараз; європейські гранди в особі насамперед Німеччини і Франції — що вдалося і вовка нагодувати, й овець залишити цілими та неушкодженими в загордці. Хіба що амбіційний Вашингтон залишився ні в сих ні в тих — переламати позицію європейських союзників йому не вдалося.

Ситуація, отже, не є кризовою, але вона є ганебною для Північноатлантичного альянсу. Чи не вперше Альянс відчув себе не військово–політичним союзом, а дипломатичним клубом, де домінують національні інтереси, позбавлені надвеликих мотивацій. Чи не вперше НАТО показало світові, що піддалося тиску Росії «на рівному місці». Кремль відтак відчув нову силу, а себто й упевненість, що він надалі має можливість впливати не лишень на свої колишні радянські колонії, а й на європейських гігантів.