Увійдемо чи заведуть?

Питання про приєднання України та Грузії до Плану дій щодо членства в НАТО перенесено в порядку денному бухарестського саміту з сьогоднішнього дня на 4 квітня. Отже, Вашингтон отримав два додаткових дні на те, щоб масованим дипломатичним бомбардуванням «уламати» Париж і Берлін дати згоду на нашу участь у ПДЧ. Москва ж отримала два додаткових дні на те, щоб малювати перед очима Німеччини та Франції страшні картини «геополітичного зсуву в Європі». Генсек НАТО Ян де Хооп Схеффер виглядає незворушним оптимістом, якому нікуди поспішати: якщо не завтра, то невдовзі, каже він Україні з Грузією.

«Геополітичного зсуву» ще немає, але вже чутно загрозливий тріск земної кори: Росія знов бореться за «поділ Європи». «Вступ України до НАТО спричинить глибоку кризу в українсько–російських відносинах, — цитує інформагенція УНІАН заступника міністра закордонних справ РФ Григорія Карасіна. — Ця криза найнегативнішим чином позначиться і на загальноєвропейській безпеці. Так що вибір, і вибір стратегічний, має зробити Захід». Це не єдина заява офіційних представників Російської дер­жави за останні дні перед самітом. Так само, якщо пригадуєте, поводилася Росія (ще відносно демократична, єльцинська Росія!), коли в НАТО рушали колишні пасинки Варшавського блоку — Польща, інші центральноєвропейські держави, а щонайбільше — коли ПДЧ підписали три екс–радянські республіки Прибалтики. І нічого — континент не луснув навпіл.

Росія не має права вето на приєднання України та Грузії до ПДЧ, заявив учора Джордж Буш, який у переддень саміту прилетів до Києва саме для того, щоб продемонструвати підтримку США українському курсу на інтеграцію з Альянсом. І особливо підкреслив з огляду на те, що за кілька днів, 6 квітня, він матиме переговори з Володимиром Путіним: Сполучені Штати не підуть на компроміс із Росією в цьому питанні. Таку рішучість американський очільник виклав на прес–конференції в притаманній йому манері простого техаського чолов’яги: «Я хотів би йому (Путіну. — Ред.) сказати: ти знаєш, я їду до Бухареста, а там я хочу досягти ПДЧ для України та Грузії, і ти, пане президенте, не повинен цього боятися. НАТО — це організація мирна. НАТО — це організація, яка допомагає демократії». Віктор Ющенко, який з Володимиром Путіним побачиться не так скоро, як Буш, не апелював до умовного візаві, а лише нагадав, що «ми дбаємо про національні інтереси України» і «приєднання до ПДЧ не є політикою, спрямованою проти когось». «Мені б не хотілося, щоб базовий фундаментальний принцип роботи Альянсу — принцип відкритих дверей — був замінений, вибачте, правом вето, навіть вето країни, яка не є членом НАТО».

Ще український Президент сказав, що «не хотів би, щоб дискусії, які точаться навколо цього питання, формували якусь нову «залізну завісу». І вкотре повторив, що в Бухаерсті наразі йтиметься лише про приєднання до ПДЧ, а остаточне рішення — бути нашій країні в НАТО чи не бути — прийматиметься за результатами всенародного референдуму.

Але це аргументи, так би мовити, для широкого загалу, влучні слова для цитування в газеті. Які ж аргументи пролунають у розмовах з представниками натовської «фронди» — Францією та Німеччиною, щоб спонукати їх до позитивного рішення на саміті?

Ще вчора в Берліні та Парижі готували «дулю» українцям та грузинам. І звітували про це з холодною відвертістю. «Франція не дасть «зеленого світла» на приєднання України та Грузії до ПДЧ, оскільки, на нашу думку, це є неправильною відповіддю на баланс сил у Європі, зокрема, між Росією та Європою», — заявив учора в інтерв’ю радіо «Франс Інтернасьйональ» міністр закордонних справ Франції Франсуа Фійон. І додав: «Ми хочемо провести з цього питання консультації з Росією. Завтра на саміті президент Франції зробить із цього приводу заяву».

Натомість натхненний задумом президент США ще вчора в Києві спробував висловити певність у тому, що непоступливість двох європейських грандів удасться зламати. «Я особисто говорив з кількома лідерами, держсекретар Райс говорила... Не хотів би передбачати голосування, бо воно відбудеться не тут, а в Бухаресті, — пояснив Джордж Буш. — Але моя зупинка тут — дуже ясний сигнал того, що я виконую те, що кажу». Щодо українського Президента, то він поруч з містером Бушем випромінював оптимізм: «Думаю, що нам вдасться схилити в останні дні позиції тих держав, які мають ще можливість більш детального визначення з цієї теми». Словом, якщо Ніколя Саркозі дивиться українське телебачення, то він як джентльмен і справжній демократ мусить порвати або з’їсти, закусуючи круасаном, текст, підготовлений до виступу на сьогоднішньому засіданні в румунській столиці.

У невідомості лишався ще вчора й головний «регулювальник дорожнього руху» в НАТО — Генсек Яап де Хооп Схеффер. «Я не можу передбачити результату саміту», — чесно зізнався він кореспонденту агенції ІТАР–ТАРС. Негативна позиція низки європейських країн щодо запрошення України до ПДЧ означатиме, на думку пана Схеффера, що «висновків з імперського минулого не зроблено». «Якщо Європа хоче демократичну Росію або Росію як партнера в системі колективної безпеки, то вона повинна однозначно відкинути її імперський ультиматум», — слушно зауважив Генсек. І оптимістично резюмував: «Питання укладання ПДЧ з Грузією та Україною — це лише питання часу».

ДАТА

54 роки тому СРСР хотів вступити до НАТО

У березні 1954 року в Берліні відбулася нарада міністрів закордонних справ США, Великої Британії, Франції та СРСР, під час якої обговорювалася, зокрема, й проблема забезпечення колективної безпеки на європейському континенті. Саме тоді Захід і закликав Москву приєднатися до НАТО, запевнивши, що ця організація є суто оборонною. Слід нагадати, що це був перший рік по смерті Сталіна, рік хрущовської «відлиги». Відтак 31 березня радянське керівництво за вказівкою Микити Хрущова звернулося з ініціативою щодо вступу СРСР до НАТО.

Історики й понині мають суперечливі думки щодо цього рішення. Важко сказати, чого в ньому було більше — сумбурного бажання Хрущова змінювати країну, зокрема й її зовнішню політику — чи дипломатичної гри, розрахованої на те, що Захід однак відштовхне Радянський Союз. Історики згадують і те, що офіційної заявки на вступ Москва не подавала, це була, так би мовити, усна ініціатива в стилі хрущовського «волюнтаризму». В усякому разі, спрацювала друга версія — США, Франція та Велика Британія за кілька місяців дали Москві зрозуміти, що її ініціатива щодо входження до НАТО «має нереальну природу». А 14 травня 1955 року Радянський Союз вже сформував альтернативну Північноатлантичному альянсу систему колективної оброни — Варшавський договір, куди увійшли також Албанія, Польща, Болгарія, Чехословаччина, НДР, Угорщина та Румунія.