Польський художник Казімєж Юзеф Дунін–Маркевич (1874—1932) і його дружина, ірландська революціонерка, феміністка, соціалістка та націоналістка Констанс (1868—1927) матимуть музей в українському селі Животівка, що в Оратівському районі Вінницької області. Як повідомила днями польська інформагенція ПАП, музей буде створено з ініціативи посла України в Ірландії Бориса Базилевського.
Китай дивує світ черговими суперпроектами: то найвищим у світі хмарочосом, то, як повідомлено у вівторок на цьому тижні, містом у центрі пустелі, яке обіцяє стати найбільшим архітектурним дивом світу.
Актори — люди з підвищеним рівнем амбіційності. У цьому мені доводилося переконуватися неодноразово. А тому до розмов про те, що для актора головне — самовираження та вдячність глядачів, я завжди ставилася підозріло. Бо бачила акуратно обрамлені й розвішані дипломи, здобуті на різних фестивалях, вирізки з газет, дбайливо зібрані у течку, начищені до блиску статуетки премії «Київська пектораль»... Ось тільки не виключено, що незабаром поповнювати арсенал своїх творчих перемог у «пекторальному» рейтингу буде значно складніше. І річ не в конкуренції, яку театральному процесові в Україні сьогодні не зайве було б і посилити. Йдеться про саму премію, що увійшла в якийсь несимпатичний і неоптимістичний період свого існування, за яким дуже чітко майорить невизначене майбутнє.
П’ять років тому фестиваль молодіжних проектів NON STOP MEDIA, який уже вчетверте влаштовує Харківська міська художня галерея, мав, швидше, регіональне звучання. Тоді в Україні це була перша спроба влаштувати фест із метою знайти нові імена у мистецтві, підтримати молоді таланти, обмінятися досвідом із зарубіжними авторами й інституціями. За цей час фестивалів у нас не побільшало (щось подібне влаштовує хіба що Міжнародний фонд «ЕЙДОС»). Але з 2004 року NON STOP MEDIA перетворився на повноцінну мистецьку бієнале, а Харківська «муніципалка» — рушій мистецького прогресу міста — разом із київським Центром сучасного мистецтва «Совіарт» посіла перше місце у Всеукраїнському арт–рейтингу–2007 (його щорічно влаштовує Асоціація арт–галерей України). Цікаво, що в номінації «Мистецька подія року» (звісно, після презентації України на 52–й Венеційській бієнале) головною подією року назвали саме святкування десятої річниці харківської галереї. Вона отримала перші місця і в номінації «Каталог, буклет» (за видання «Гармонія пластики» й «Ідеальний пейзаж»), і за найкращий мистецький сайт. Що ж — із таким послужним списком тільки гідну бієнале і влаштовувати.
1. Оксана ЗАБУЖКО. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — К.: Факт, 640 с.
2. Авангард Йогансена. — Л.: Наутілус, 200 с. 23
3. Євген НАХЛІК. Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель. У двох книгах. — К.: Український письменник, 463+462 с.
4. Ярослав ТИНЧЕНКО. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917—1921). — К.: Темпора, 536 с.
5. Наталя ЯКОВЕНКО. Вступ до історії. — К.: Критика, 376 с.
6. Аттила МОГИЛЬНИЙ. Мавка і мурашиний князь. — К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 16 с.
Українську літературу ніколи не можна було читати буквально, щось завжди (це ще від Котляревського, певне) було в ній закодоване, приховане у міжрядки. І замість того, щоби ту гру розгадати, ми, сьогоденні, вдаємося до непростимої цензури: читаємо і видаємо лише ті твори, які не були позначені «ідейним зрадництвом»...
Таке «читання місцями» спричинило до того, що генія своєї доби — Володимира Сосюру — ми перетворили на «такого ніжного, такого тривожного» лірика, за яким стоять лише вірші «Так ніхто не кохав...» і «Любіть Україну»... А насправді ж Володька Сосюра значно складніший: за допомогою його творів, вважають дослідники, сьогодні можна зрозуміти деякі алогічні риси нашого народу.
Гран–прі книжкового сезону–2007 — культурологічне дослідження Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (К.: Факт). Наталія Яковенко, книжка якої конкурувала за цей титул, назвала свою працю просто: «Вступ до історії». За цією жанровою аналогією твір пані Забужко мав би зватися так: «Вступ до історії хамократії».
