У кожного народу є своя історія

17:48, 21.03.2022
У кожного народу є своя історія

Віктор Ющенко згадав про свої переговори з путіним. (facebook.com/president.ukraine)

У 2008 році Президент Російської Федерації Володимир Путін ішов, щоб нікуди не йти: термін його президентських повноважень закінчувався, що зовсім нічого не означало, хіба тільки до тієї нашої розмови не плуталися питання повсякденності - газ та інші звичні лейтмотиви наших зустрічей.

 

До цього усі наші зустрічі відбувалися в контексті питань торгових оборотів, розв'язання газових і нафтових вузлів. Це були важливі питання, але не базові, якщо дивитися на них з точки зору національного становлення.

 

З Росії часом було чути звинувачення в тому, що Ющенко проводить антиросійську політику. У таких звинуваченнях була певна короткозорість. Відверто скажу, я відчував це не тільки з тону російської преси, але й безпосередньо від вищих представників російської влади. Перші півтора року Кремль споглядав політичний курс офіційного Києва. Але згодом у коридорах і залах Сенатського палацу усе частіше і голосніше звучали коментарі щодо української політики пам'яті: це означало, що політика національного визначення Києва усе більше турбувала Кремль.

 

Врешті-решт, це питання було піднято прямо. Тоді президент Путін почав здалеку: мовляв, для чого порушувати питання різних партизанських визвольних рухів, для чого без кінця згадувати імена їх очільників? Він пояснював, що це є складним для Росії. Моя позиція була досить простою: у кожного народу є своя історія, у російського народу - своя, в українського - своя.

 

У відповідь я почув певні репліки про спільну історію. І це було дивно чути: адже якщо ми вдвох ходили до однієї школи це не означає, що у нас одна біографія! Кожний з нас має свою біографію. Так само можна сказати про нації: ми жили в одній імперії, але це не означало, що її історія однаково наша.  Сам факт існування під спільним дахом СРСР ніяк не означав, що українська нація припинила існувати. У кожної нації є свої герої.

 

У моєму розумінні національний герой - це людина, яка зробила внесок у становлення своєї національної держави.

 

Це єдине визначення національного героя. Степан Бандера, Симон Петлюра, Іван Степанович Мазепа - усі вони є національними героями, адже своїми діями закладали фундамент української Незалежності. Це було в минулому, і того не викреслиш. Українська політика пам'яті мала окреслити ці береги: треба було сказати про те, що ми маємо відмінну, неросійську історію, що в ній є свої герої, мотиви та події, які треба розуміти як свої витоки, як відповіді на питання, чому твої діди чинили так, а не інакше. І взагалі, політика пам'яті не є проекцією у минуле, вона є проекцією у майбутнє!

 

Чому за історію ведеться така запекла боротьба? По одній причині: якщо за тобою стоїть історія, якшо за тобою стоїть велика європейська спадщина - значить, ти маєш претензію на велике майбутнє, претензію на своє окреме місце у дні сьогоднішньому, на своє місце в Європі.

 

Тоді, у 2008 році, ми з Путіним говорили про дві дати, які були однаково важливими для кожного з народів і однаково складно читалися в контексті російсько-українського порозуміння. Ця розмова відбувалася за певний, досить короткий час до 300-річчя Батуринської трагедії та Полтавського бою.

 

Коли я згадую ім'я одного з найвидатніших політиків України Івана Мазепи, то я про нього говорю не в контексті негативного стосунку до Росії, а тому, що для української нації це одна з найважливіших постатей, його незалежницьку місію має поділяти кожний, хто прагне називати себе українцем!

 

Мазепа - мученик: він прийшов у світ у час, коли незалежна Україна надто багатьом навіть не снилася, а він поставив це завдання перед собою! Чи є він зрадником? Що за дивна метаморфоза?! Чому ми маємо вважати Мазепу зрадником української нації, якщо він проголосив метою свого життя - національну Незалежність України?! Чому він зрадник? У чому ця зрада?

 

Він зрадив національні інтереси? Ні.

 

Він зрадив імперські інтереси? Так.

 

Тобто, щоб відповісти на таке питання, ти маєш визначитися, хто ти: чи є ти громадянином і представником своєї нації.

 

Але якщо ти - «населення», я тебе нічого не навчу. Я тебе можу зрозуміти, але нічого не зможу навчити. І це те, що нас відрізняє: громадянський контекст. Але якщо я є представником своєї нації, то людина, яка боролася за мою незалежність, не може бути для мене зрадником!

 

Президенту Путіну я наводив приклад Батуринської трагедії. У 2009 році - 300-ліття Полтавського бою. З російського боку на різних рівнях тоді виходило багато ініціатив щодо підготовки святкування перемоги під Полтавою.

 

Я говорю Володимиру Володимировичу, що я розумію, якою важливою є ця дата для становлення Російської імперії. Ця дата символічна, базова і фундаментальна, якщо ми прагнемо зрозуміти джерела імперських змагань Росії. Це правда. Ми це розуміємо. Для українського народу є інший бік Полтавського бою, який теж треба належно вшанувати. Я мав на увазі листопад 1708 року - трагічну руїну Батурина.

 

Гетьманська столиця Мазепи була спалена вщент військами Петра І під орудою Меншикова. Це не тільки трагедія, яка згубила більш ніж 16 тисяч цивільних жителів міста: переважно жінок, дітей, старших людей і якоїсь відносно невеликої кількості козаків! Це дата нашого поневолення.

 

Це дата поневолення глибокого і всеохоплюючого.

 

Це трагедія, яку ми проносимо крізь три століття. І тому було б дуже добре, якби навколо тем героїчної оборони Батурина і Полтавського бою ми змогли знайти предмет історичного порозуміння. Ті події були так давно, так далеко, що, здавалося, можна було б проявити політичну волю, тактовність і схилити голови перед пам'яттю предків!

 

Мені видавалося, що таким символічним кроком міг би бути подарунок для української нації від російської сторони: у Петербурзі зберігається архів гетьмана Мазепи. Я, чесно кажучи, сподівався, що президент Росії це зробить.

 

Говорю про це. Пауза. Путін мовчить...

 

Тоді після невеликої паузи я кажу: якщо це зробити важко - давайте спробуємо обмінятися копіями цих документів, щоб над ними могла працювати наша наука. Мовчить...

 

Якщо і це неможливо здійснити, то, може, ми могли б організувати тимчасову експозицію архівних документів, особистих речей гетьмана, стягів, булав, клейнодів на виставці у Батурині, у відреставрованому палаці Розумовського?!

 

Якби це зробити за участі президента Росії - це був би гарний крок, добрий сигнал і українському, і російському народам, що ми можемо навіть у таких складних сторінках знаходити порозуміння та історичне вибачення. Як приклад я наводив успішні кроки польсько-українського порозуміння!

 

Путін слухав, і мені здавалося, що ці приклади були достатньо rрунтовні для нього. Я чомусь був впевнений, що ми були здатні запропонувати нашим суспільствам політику діалогу. Така політика складна і ніколи простою не буде.  Але разом з тим я був переконаний, що це - як прочинити двері: за відчиненими дверима у нас завжди більше шансів на порозуміння, ніж коли ми ведемо діалог через замкову щілину.

 

Власне, коли ми обговорювали тему історичного порозуміння і примирення, він сказав, що Росія не може відповідати за радянський чи царський уряд, не може брати на себе відповідальність за їхні помилки.

 

У відповідь я знову наводив приклад Польщі: ми у нашому діалозі не розбирали, де якого уряду відповідальність, - ми просто говорили про дві сторони, про українську сторону і про польську. Адже примирення відбувається зараз, а не колись.

 

В українців є герої, які складно сприймаються в контексті польсько-українських стосунків. Але це не може бути докором моїм сьогоднішнім польським друзям. Це не докір - то історична константа у минулому, яку ми не здатні змінити! Це обставини, в яких жила моя нація і польська нація. Колись. Але якщо ми сильні, якщо ми чесні, якщо ми друзі - давайте подамо одне одному руку і скажемо: так, це було!

 

Наше минуле було трагічним. Наше минуле було з кров'ю. Нема іншого сенсу рахувати занапащені душі, окрім того, щоб констатувати: у всьому злому ми каємося, а у всьому недоброму, що було вчинено щодо нас, ми чуємо прохання про вибачення іншої сторони. Це єдиний спосіб знайти діалог. Не треба соромитися слів «пробачте» і «мені шкода»! Я мав абсолютно позитивні сподівання розпочати діалог із росіянами. Мої аргументи були щирі.

 

Путін справляв враження людини, яка дослуховується до цих аргументів, сприймає їх адекватно і повноцінно ... Проте подальші події показали, що мої пропозиції діалогу не були сприйняті. Путін не сказав мені «Ні» в очі.

 

Але політично це не могло бути потрактовано інакше.

 

Путін сказав «Ні» - усіма своїми подальшими діями.

 

Це була величезна помилка в контексті російсько-українських відносин того часу. Це був тест на щирість у стосунках і намірах.

  • Люди, завдяки яким постала українська держава

    Досі типовою є ситуація, коли борці за незалежність, які пережили роки комуністичних таборів, живуть у бідності. Їхні пенсії значно нижчі за пенсії їхніх катів - колишніх суддів, прокурорів, працівників КГБ, МВС тощо, є значно вищими. >>

  • Тризуб з білорусі, не лише сенсація

    Полоцькі князі спадкували без змін знак батьків протягом кількох поколінь. Тож, знак Ізяслава Володимировича успадкував його син Брячислав Ізяславич за правління якого (1003-1044 рр) і почали на денця посуду ставити клейма з княжими знаками. >>

  • Мед Шевченківський та Бандерівський

    Це всіма нами улюблений мед, який був зібраний на пасіках землі Великих Українців. Шевченківський мед був зібраний в Моринцях, Бандерівський – в рідному селі Степана Андрійовича – Старому Угринові. >>

  • Відродження національної єдності

    Я спробував дати країні консолідуючу політику національної єдності. Відродження національної єдності. Я думав, що таким чином запропонував щось фундаментальне, навіть якщо воно потребує часу. Інші політики пропонували популістські заходи… >>

  • Терор проти окупантів

    Уявіть собі, що спостерігаєте таку сцену. В кафе заходять двоє чоловіків. Чекають кілька хвилин, поки до них долучається третій. Той підсідає за їхніх столик. Розмова на трьох триває кілька хвилин, поки до стола не підходить ще один, який раптом розстрілює трьох співрозмовників і тікає. >>