У кожного народу є своя історія

17:48, 21.03.2022
У кожного народу є своя історія

Віктор Ющенко згадав про свої переговори з путіним. (facebook.com/president.ukraine)

У 2008 році Президент Російської Федерації Володимир Путін ішов, щоб нікуди не йти: термін його президентських повноважень закінчувався, що зовсім нічого не означало, хіба тільки до тієї нашої розмови не плуталися питання повсякденності - газ та інші звичні лейтмотиви наших зустрічей.

 

До цього усі наші зустрічі відбувалися в контексті питань торгових оборотів, розв'язання газових і нафтових вузлів. Це були важливі питання, але не базові, якщо дивитися на них з точки зору національного становлення.

 

З Росії часом було чути звинувачення в тому, що Ющенко проводить антиросійську політику. У таких звинуваченнях була певна короткозорість. Відверто скажу, я відчував це не тільки з тону російської преси, але й безпосередньо від вищих представників російської влади. Перші півтора року Кремль споглядав політичний курс офіційного Києва. Але згодом у коридорах і залах Сенатського палацу усе частіше і голосніше звучали коментарі щодо української політики пам'яті: це означало, що політика національного визначення Києва усе більше турбувала Кремль.

 

Врешті-решт, це питання було піднято прямо. Тоді президент Путін почав здалеку: мовляв, для чого порушувати питання різних партизанських визвольних рухів, для чого без кінця згадувати імена їх очільників? Він пояснював, що це є складним для Росії. Моя позиція була досить простою: у кожного народу є своя історія, у російського народу - своя, в українського - своя.

 

У відповідь я почув певні репліки про спільну історію. І це було дивно чути: адже якщо ми вдвох ходили до однієї школи це не означає, що у нас одна біографія! Кожний з нас має свою біографію. Так само можна сказати про нації: ми жили в одній імперії, але це не означало, що її історія однаково наша.  Сам факт існування під спільним дахом СРСР ніяк не означав, що українська нація припинила існувати. У кожної нації є свої герої.

 

У моєму розумінні національний герой - це людина, яка зробила внесок у становлення своєї національної держави.

 

Це єдине визначення національного героя. Степан Бандера, Симон Петлюра, Іван Степанович Мазепа - усі вони є національними героями, адже своїми діями закладали фундамент української Незалежності. Це було в минулому, і того не викреслиш. Українська політика пам'яті мала окреслити ці береги: треба було сказати про те, що ми маємо відмінну, неросійську історію, що в ній є свої герої, мотиви та події, які треба розуміти як свої витоки, як відповіді на питання, чому твої діди чинили так, а не інакше. І взагалі, політика пам'яті не є проекцією у минуле, вона є проекцією у майбутнє!

 

Чому за історію ведеться така запекла боротьба? По одній причині: якщо за тобою стоїть історія, якшо за тобою стоїть велика європейська спадщина - значить, ти маєш претензію на велике майбутнє, претензію на своє окреме місце у дні сьогоднішньому, на своє місце в Європі.

 

Тоді, у 2008 році, ми з Путіним говорили про дві дати, які були однаково важливими для кожного з народів і однаково складно читалися в контексті російсько-українського порозуміння. Ця розмова відбувалася за певний, досить короткий час до 300-річчя Батуринської трагедії та Полтавського бою.

 

Коли я згадую ім'я одного з найвидатніших політиків України Івана Мазепи, то я про нього говорю не в контексті негативного стосунку до Росії, а тому, що для української нації це одна з найважливіших постатей, його незалежницьку місію має поділяти кожний, хто прагне називати себе українцем!

 

Мазепа - мученик: він прийшов у світ у час, коли незалежна Україна надто багатьом навіть не снилася, а він поставив це завдання перед собою! Чи є він зрадником? Що за дивна метаморфоза?! Чому ми маємо вважати Мазепу зрадником української нації, якщо він проголосив метою свого життя - національну Незалежність України?! Чому він зрадник? У чому ця зрада?

 

Він зрадив національні інтереси? Ні.

 

Він зрадив імперські інтереси? Так.

 

Тобто, щоб відповісти на таке питання, ти маєш визначитися, хто ти: чи є ти громадянином і представником своєї нації.

 

Але якщо ти - «населення», я тебе нічого не навчу. Я тебе можу зрозуміти, але нічого не зможу навчити. І це те, що нас відрізняє: громадянський контекст. Але якщо я є представником своєї нації, то людина, яка боролася за мою незалежність, не може бути для мене зрадником!

 

Президенту Путіну я наводив приклад Батуринської трагедії. У 2009 році - 300-ліття Полтавського бою. З російського боку на різних рівнях тоді виходило багато ініціатив щодо підготовки святкування перемоги під Полтавою.

 

Я говорю Володимиру Володимировичу, що я розумію, якою важливою є ця дата для становлення Російської імперії. Ця дата символічна, базова і фундаментальна, якщо ми прагнемо зрозуміти джерела імперських змагань Росії. Це правда. Ми це розуміємо. Для українського народу є інший бік Полтавського бою, який теж треба належно вшанувати. Я мав на увазі листопад 1708 року - трагічну руїну Батурина.

 

Гетьманська столиця Мазепи була спалена вщент військами Петра І під орудою Меншикова. Це не тільки трагедія, яка згубила більш ніж 16 тисяч цивільних жителів міста: переважно жінок, дітей, старших людей і якоїсь відносно невеликої кількості козаків! Це дата нашого поневолення.

 

Це дата поневолення глибокого і всеохоплюючого.

 

Це трагедія, яку ми проносимо крізь три століття. І тому було б дуже добре, якби навколо тем героїчної оборони Батурина і Полтавського бою ми змогли знайти предмет історичного порозуміння. Ті події були так давно, так далеко, що, здавалося, можна було б проявити політичну волю, тактовність і схилити голови перед пам'яттю предків!

 

Мені видавалося, що таким символічним кроком міг би бути подарунок для української нації від російської сторони: у Петербурзі зберігається архів гетьмана Мазепи. Я, чесно кажучи, сподівався, що президент Росії це зробить.

 

Говорю про це. Пауза. Путін мовчить...

 

Тоді після невеликої паузи я кажу: якщо це зробити важко - давайте спробуємо обмінятися копіями цих документів, щоб над ними могла працювати наша наука. Мовчить...

 

Якщо і це неможливо здійснити, то, може, ми могли б організувати тимчасову експозицію архівних документів, особистих речей гетьмана, стягів, булав, клейнодів на виставці у Батурині, у відреставрованому палаці Розумовського?!

 

Якби це зробити за участі президента Росії - це був би гарний крок, добрий сигнал і українському, і російському народам, що ми можемо навіть у таких складних сторінках знаходити порозуміння та історичне вибачення. Як приклад я наводив успішні кроки польсько-українського порозуміння!

 

Путін слухав, і мені здавалося, що ці приклади були достатньо rрунтовні для нього. Я чомусь був впевнений, що ми були здатні запропонувати нашим суспільствам політику діалогу. Така політика складна і ніколи простою не буде.  Але разом з тим я був переконаний, що це - як прочинити двері: за відчиненими дверима у нас завжди більше шансів на порозуміння, ніж коли ми ведемо діалог через замкову щілину.

 

Власне, коли ми обговорювали тему історичного порозуміння і примирення, він сказав, що Росія не може відповідати за радянський чи царський уряд, не може брати на себе відповідальність за їхні помилки.

 

У відповідь я знову наводив приклад Польщі: ми у нашому діалозі не розбирали, де якого уряду відповідальність, - ми просто говорили про дві сторони, про українську сторону і про польську. Адже примирення відбувається зараз, а не колись.

 

В українців є герої, які складно сприймаються в контексті польсько-українських стосунків. Але це не може бути докором моїм сьогоднішнім польським друзям. Це не докір - то історична константа у минулому, яку ми не здатні змінити! Це обставини, в яких жила моя нація і польська нація. Колись. Але якщо ми сильні, якщо ми чесні, якщо ми друзі - давайте подамо одне одному руку і скажемо: так, це було!

 

Наше минуле було трагічним. Наше минуле було з кров'ю. Нема іншого сенсу рахувати занапащені душі, окрім того, щоб констатувати: у всьому злому ми каємося, а у всьому недоброму, що було вчинено щодо нас, ми чуємо прохання про вибачення іншої сторони. Це єдиний спосіб знайти діалог. Не треба соромитися слів «пробачте» і «мені шкода»! Я мав абсолютно позитивні сподівання розпочати діалог із росіянами. Мої аргументи були щирі.

 

Путін справляв враження людини, яка дослуховується до цих аргументів, сприймає їх адекватно і повноцінно ... Проте подальші події показали, що мої пропозиції діалогу не були сприйняті. Путін не сказав мені «Ні» в очі.

 

Але політично це не могло бути потрактовано інакше.

 

Путін сказав «Ні» - усіма своїми подальшими діями.

 

Це була величезна помилка в контексті російсько-українських відносин того часу. Це був тест на щирість у стосунках і намірах.

  • Наше майбутнє без вас!

    Сьогодні Україна в вогні і палає від сходу до заходу, із півдня до півночі. Гинуть наші дітки, жінки, чоловіки і самі достойні солдати і солдатки світу. >>

  • Чому сталася ця війна

    Якщо дійду до інстаграм, то юна бариста в кав’ярні поруч київського помешкання моїх друзів, де я тимчасово живу, на мене підпишеться. Бо у неї тільки інста, а у мене - фейсбук. Така ось прірва у комунікаціях. >>

  • Дерашизація або демосквизація: не можна дерусифікувати те, що Руссю не було

    Термін «русифікація» і антонім до нього «дерусифікація» суперечать тотожності історичних назв «Україна» і «Русь». Після викрадення Московією у XVIII столітті однієї з цих тотожних назв видатний український історик Михайло Грушевський намагався повернути вкрадене, об’єднавши ці дві назви в єдину « >>

  • Голосування по назвах метро – недійсне

    Друзі, отже, перейменування 5 станцій київського метро через голосування – не відбулось. Маємо це визнати та зупинити подальший фарс. Виявилось, чиновники порушували закон і не знають історії. >>

  • Перед бурею не будують повітряних замків

    Тоді мало хто помітив, але рівно три роки тому, теж під час війни, "стадіон" відкрив українцям шлях в спотворену реальність, від чого зараз багато хто чомусь сором'язливо відводить очі. >>