21 листопада – водночас урочиста і болісна для українського народу дата.
Урочиста – адже це день початку Революції Гідності, революції, яка підтвердила європейську самоідентичність нашої країни, непоборне прагнення українського народу до честі та справедливості, незламність духу та здатність протистояти тим, хто вважає себе вправі зазіхати на нашу свободу.
Болісна – адже, на жаль, ми переконалися тоді і продовжуємо переконуватися зараз, щоденно отримуючи звістки з фронту: захищати те, що ми любимо, те, у що ми віримо, обороняти свої цінності, ідеали та власну державу доводиться дорогою ціною.
Та попри складний спектр емоцій, який ми переживаємо, День Гідності та Свободи – це все-таки свято. Український народ та українська державність мають складну тривалу історію, корені якої у сивій давнині. Історію героїчних походів, складних випробувань, історію культурну та мистецьку, наукову та винахідницьку – історію, яку тисячі разів намагалися переписати й викрасти, разом із самою нашою державністю та національною ідентичністю.
І якщо за формальними документами відродження української незалежності відбулося 30 років тому, то ментальне її відродження, відновлення нашої самоідентичності як українців, становлення української нації мало місце саме під час Революції Гідності.
Навіть зараз, коли спогади про ті події повицвіли з пам’яті, змінившись тривогами сьогодення – війною та пандемією, – важко стримати емоції, переглядаючи фото та відео з Євромайдану, перечитуючи дописи того періоди чи спілкуючись із священнослужителями та згадуючи підтримку наших героїв на барикадах.
Героїв, які навіть не усвідомлювали – і, цілком можливо, не усвідомлюють і зараз – що завдяки ним відбувається ментальне і духовне відродження всієї держави. І що Михайлівський собор, який у ті тривожні дні набатом попереджав про наступ, вже невдовзі стане кафедральним собором Помісної Української Православної Церкви, саме існування якої для багатьох складно було навіть помислити.
У ті дні ми ствердилися як держава. І хоча за Конституцією держава відділена від Церкви, я радію, що наша Церква в усі часи була й залишається з українським народом. Адже насправді вони тісно пов’язані, як тіло і душа.
Віримо, що з Божим благословенням, Його підтримкою та допомогою відбудеться реінтеграція окупованих та анексованих територій, і ми здобудемо справедливий мир для України. Важливо, що ми, український народ, обрали свій шлях – шлях непростий, тернистий, але шлях справедливості, честі й гідності. Шлях правди і свободи.
