Двоє в камуфляжі

Київ. Позняки. Вечір. Фонтан. Кохання...
Двоє в камуфляжі.
Молоді, вродливі.
Він і Вона.
Так щиро тримаються за руки.
Такі справжні, закохані в цей вечір і одне в одного.

Я задивився, розчулився, закурив, поплив.

Скупа чоловіча сльоза збігла по щоці і загубилася в хащах мого минулого…

"Алльо, гараж!!! Стоять, бояться!!!" - як серпом, їй-богу…

Пятеро бузкових мудаків помилково вирішили, що район підконтрольний їхньому бичому кайфу. Гучно йшли, шумно смерділи. Зупинилися біля пари в камуфляжі. Мат-перемат, понти, зачіпки, під’южування...

Я не все чув, перелаштовувався…

Бац! Бац!! Тух! Плюх!! Куяк!!! І ще раз – куяк!!! І все...

Я навіть підійти не встиг…
І ніхто б не встиг, надто жваво відпрацював хлопчина.

Він бачив мій рух. Плавно пішов убік. Змінив бойову стійку.

Його уважний погляд в моє перенісся я запам’ятаю надовго.

«Я, це, свій. Наш. Допомогти хотів», - я підшуковував потрібні слова.

«Спасибі, батю», - усміхнувся хлопець.

Він був спокійний, як удав.

Хтось із тих, хто валявся на асфальті, тихо застогнав…

Вона підійшла до Нього. Ні, підпливла…

Обійнявшись, вони розчинилися у вечірніх сутінках…

Подали голос вирубані другий, третій і п’ятий.

А, може, і четвертий, стверджувати не буду.

Я їх не рахував. Я ішов додому…