Війна світоглядів чи «нафталінове жлобство»?

Останні три дні  на теренах «Фейсбуку» розгорнулася справжня війна світів і світоглядів. Хто не в курсі – 1 листопада в ефірі «Еспресо TV» Мирослава Барчук, обговорюючи відставку генерального директора Першого національного Зураба Аласанії, поставила йому в заслугу те, що він «припинив корупцію і вичистив ефір UA:Першого від нафталінового жлобства». На цю репліку гостро відреагував відомий поет, співак і композитор Анатолій Матвійчук, який попросив від Мирослави вибачення. На що Мирослава взялася відстоювати свою позицію. І найгірше, що рівень дискусії із боротьби аргументів скотився до переходу на особистості та банальних образ.

Одразу скажу, що з обома учасниками дискусії я знайома особисто. Обох люблю і поважаю, в першу чергу за те, що для обох Україна і стан української культури серед життєвих пріоритетів стоїть на першому місці. І те, що у них різні погляди на це питання, не дає підстав звинувачувати одне одного в усіх смертних гріхах.

Але при всій повазі до обох, шалька істини, як на мене, в цій ситуації на боці Анатолія Матвійчука. Бо тут питання не лише в смаках учасників дискусії (про які, як відомо, не сперечаються), але і в смаках значної частини глядацької аудиторії, передусім - глядачів Першого Національного.

І тут неможливо відкинути той факт, що ця музична телеаудиторія Першого національного формувалася задовго до приходу Зураба Аласанії на посаду генерального директора. Формувалася передусім на програмах «За вашими листами», які щотижня, в неділю, збирали перед екранами шанувальників української пісні, бо це був чи не єдиний спосіб (крім радіо) почути цю саму українську пісню. І головними героями цих телеефірів, яких замовляли найчастіше, були саме Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Іван Попович, «Кобза», Раїса Кириченко, Ніна Матвієнко, Лілія Сандулеса, Алла Кудлай та інші представники тієї, як зараз модно казати, «традиційної української естради», яка так зараз критикується. І я сама виростала на тих піснях, і щонеділі, з 14 до 15-ї у мене був недоторканий час.

Пізніше, на початку 90-х, в ефір Першого національного потужною хвилею хлинуло молоде покоління виконавців. Режисери УТ-1 одними з перших почали знімати прототипи музичних кліпів, на екранах з’явилися Руся, Ірина Білик, Віктор Павлік, Віталій Свирид, Сергій Шишкін, Інеса Братущик і Орест Хома і ще багато-багато інших виконавців, перерахунок яких займе більше сторінки. Це був час азарту і творчих експериментів.

І однією з перших музичних програм на УТ-1, яка відкрила шлях цій новий хвилі, став «Музичний відеомлин», який по черзі вели Кирило Стеценко і Анатолій Матвійчук. І саме в цій програмі вперше прозвучали пісні Анатолія Матвійчука «Ой, що то було, мабуть НЛО», «Дим-димок над хатою, як зелений змій». І саме в ефірі УТ-1 вперше прозвучали й інші пісні Анатолія Матвійчука – «Чумацький шлях», «Мандрівний журавель», «Ми – українці», які тоді співали всі. Тому казати, що Матвійчук - "нафталінове жлобство" - це, щонайменше, нечемно.

Так, за 20 років часи і стилі змінилися, і Перший національний із одного з небагатьох перетворився на один із багатьох, де можна було почути українську музику. Але він назавжди лишився для своїх глядачів каналом, де можна було почути музику їхньої молодості. І те, що відповідати на такі запити на Першому національному врешті-решт взявся Михайло Поплавський, якого справді стало там забагато, як Зеленського на «плюсах», Карпачова на СТБ чи «Ліги сміху» на «Тет-а-тет», - це проблеми не глядачів, а самого каналу. І аж ніяк не глядачів, які дивилися ці програми, оскільки не було вибору.

Так, за словами Мирослави, Аласанія «вичистив ефір», але що натомість? Чи з’явилися там Сестри Тельнюк, Тарас Петриненко, «Хорея козацька»? Чи з'явився там Анатолій Солов'яненко чи Дмитро Гнатюк, наша кульутрна класика? Не в одиничних проектах, які можна побачити раз на рік, а в щотижневих музичних і культурологічних програмах, які чекаєш і до яких готуєшся? Наразі такою лишилася хіба що «Фольк-м’юзик», і то її з таким же успіхом теж можна зарахувати до «нафталінового жлобства».

Як наслідок – значна частина телеаудиторії Першого національного просто пішла з каналу, переключившись на «Голос країни», «Україна має талант» чи «Х-фактор». Але проблема в тому, що українську мову і українську пісню в цих шоу можна було почути набагато рідше, ніж в радянські часи на УТ-1. То хто від цього виграв?

У дискусії, що розгорілася, найбільш дивує безапеляційна позиція «або – або». Не Зібров, а Петриненко. Не Білоножко, а сестри Тельнюк. Не квартет «Гетьман», а «Хорея козацька». У той час, як значна частина телеаудиторії хоче чути і те, й інше. І людям не розкажеш, що у них смаки не такі, що вони «нафталінові жлоби». Це теж - наші люди, які живуть в Україні і хочуть чути українську пісню. Вони все одно будуть ходити на пісні своєї юності, шукати їх, любити їх. І єдиний вихід - залишити їх у спокої і дати якнайширші можливості українській альтернативній музиці. А доки ситуація не зміниться, і Павло Зібров, і Іво Бобул, і Анатолій Матвійчук збиратимуть повні зали. А «Хорея козацька» лишатиметься елітарною музикою для обраних. Але що в цьому поганого?

Тому дуже хотілося б закликати обидві сторони передусім до взаємоповаги. І до примирення та порозуміння. Бо у нас війни і так достатньо на всіх фронтах. І градус взаємної ненависті часом аж зашкалює. Не вистачало ще пересваритися і на цьому грунті.

P.S. Під час концертів часто випадає бувати за кулісами. Що цікаво: жодного разу не бачила, щоб артисти різних поколінь і різних музичних напрямків і стилів сперечалися один з одним щодо рівня таланту і дозволяли собі зневагу один до одного. Їм нема чого ділити, крім сцени. Давайте вчитися у них.