Чи цінують Нобелівські лауреати українське коріння?

22:19, 14.10.2016

Удруге поспіль лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури стала людина, корені предків якої пов’язані з Україною. У2016-му йдеться про Боба Ді́лана, насправді Ро́берта А́ллена Ці́ммермана, американського співака одесько-єврейського походження, композитора, поета і гітариста, з лірики якого буцімто запозичено багато крилатих фраз, а музика котрого вплинула на творчість багатьох і багатьох майстрів сцени. Ну й слава Богу!


Рівно рік тому, ми вже мали честь радіти з того, що й тодішня лауреатка Світлана Алексієвич десь там було заявила, що мати її українка, а своє дитинство провела вона в наших щебетливих краях. Я зрадів цьому, як дитя, заходився виясняти, де ті поля і переліски в нашій стороні, котрі були їй за близьких та рідних, що за наші люди окружали її, закладаючи основи людяності й доброти.

 

Звернувся до білоруських колег. Мене, чесно кажучи, не зрозуміли. Переконливо пояснили. Мовляв, із нею в Мінську контактів не підтримує не лише влада, а й громадські організації, редакції. Вона живе і творить мовбито сама по собі. Не зрозуміло для кого.


Тоді я звернувся по допомогу до Павла Шеремета, на жаль, покійного нині. Він прислав мені електронну адресу пані Алексієвич. Пояснив, що писав було їй листа, і вона відповідала.


Написав і я. Відповіді немає вже майже рік.


Мабуть, і не треба її. За цей час я встиг перегорнути те, що видала «на-гора» письменниця, і практично ніде не знайшов там бодай згадки про мамину Україну. Пані Світлана якась дивна співачка пісної радянської, комуно-партійної, закомплексованої дев`ятотравневої пори. Вона, либонь, ще не дожила в своїй творчості до 10 травня 1945 року. Казати б, ментально залишилася назавжди і мешкає в царстві солдатських медальйонів і надгробних плит. Хоча життя пішло далеко-далеко вперед…


А найтрагічніше те, білоруска по батькові, вона цурається, як мови матері – української, так і батька – білоруської. Пані Алексієвич спілкується виключно «язиком» замполітів і начальників штабів маршала жукова, які відправляли на смерть солдатів за наказом Сталіна.


Я якось подумав, що мені б зовсім не хотілося бути таким лауреатом Нобелівської премії, яка не спілкується з своїми читачами (якщо, звичайно, вона має таких), не зважаючи навіть на 932 тисячі доларів США, які вручаються стипендіату. Мабуть...


Таким далеким і мерехтливим є для нас і цей щойно удостоєний високої відзнаки «землячок» з гітарою.

  • Вахканалія зі створення академічних ліцеїв

    Спостерігаю за цією словесною діареєю, яка несеться в соцмережах навколо проблеми створення академічних людей у профільній школі, і ніяк не можу зрозуміти, чому ті, від кого вона йде, не усвідомлюють елементарних речей. >>

  • Поминання предків: давнє й сьогодення

    Наші пращури добре знали, що смерть це не кінець, а перехід. Душа, як пташка, вирушає у свій шлях, і важливо не тягнути її назад болем, а дати спокій, щоб вона знайшла дорогу до свого світу. >>

  • Музичний діалог батька і доньки

    У Києві, у Національній філармонії України, відбувся щемкий концерт «Польовий і Польова» із проєкту «Звільнена музика», спрямованого на деколонізацію українського музичного простору та повернення імен і творів, які в радянські часи цілеспрямовано витісняли. >>

  • Після теракту на Голосієві: про право на зброю та відповідальність поліції

    Командири усіх підрозділів поліції вже зараз повинні мати реальний бойовий досвід - бо інакше вони не можуть забезпечити правопорядок у країні, де значна частина населення має бойовий досвід і де ворожі терористичні акти - звичайний сценарій ймовірної небезпеки. >>

  • Майбутнє України народжується у самому горнилі війни

    Ми багато говорили про роль молоді у творенні нашої держави, про той вибір, який кожен із нас робить щодня. Бо Україна сьогодні — це не лише про страшні виклики, це, перш за все, про нашу з вами можливість формувати власну, унікальну траєкторію розвитку. >>