Колись давно я вже писала про цей випадок. Зараз - дежавю.
Парад, танки, БТРи...
Це був початок 90-х, точніше не пам'ятаю. Я тоді жила в одній із найгарніших і найстабільніших країн Європи - в Югославії.
До «того» ... До війни.
Вона прийшла так несподівано, так раптово, так страшно.
У той день ми з мамою виїхали в місто за покупками. На перехресті нас зупинив поліцейський. Не лише нас – усіх, хто їхав у той бік.
Поступово на вулиці стали збиратися люди. А ще через хвилин десять-п'ятнадцять ми почули шум, гуркіт. Він наближався і наближався, а ми з мамою не розуміли його природи.
Потім стало дуже голосно! Але народ навколо кричав ще голосніше, розмахував руками, діти лізли на дерева!
І раптом ми побачили танки ... Справжні, величезні, вони гарчали, як звірі. На броні сиділи молоді хлопці, усміхалися, махали руками, кричали щось услід людям, які стояли на узбіччі. Ті кидали їм на броню пачки печива, кави, блоки цигарок.
При цьому усі були в піднесеному настрої, багато співали щось, напевно, гімн або щось національне. До цього ми в Союзі, звичайно, бачили військову техніку, тільки на парадах. Але ця техніка їхала на війну, ці хлопчаки їхали на війну!
А вони усміхалися, співали. Вони кричали, намагаючись перекричати гул танків, щось на кшталт «Ми повернемося! Ми будемо жити! Ми переможемо!». Скільки з них залишилося в живих, пройшовши крізь м'ясорубку «балканського конфлікту» (зауважте, «конфлікту»! Ту війну теж вважали за краще не називати війною), мені невідомо. У той момент, що нагадував якусь дику фантасмагорію, у той час, коли всі навколо сміялися, ми з мамою плакали, сидячи в машині. Здається, ми були єдиними в цьому морі усмішок зі сльозами на очах.
Тоді я нічого не знала. Я не знала, що через 25 років я побачу танки на вулицях своєї столиці. Я не знала, що на їхній броні сидітимуть такі ж хлопчаки, ймовірно, народжені саме в той рік, коли ті, сербські хлопці, їхали на фронт.
Я не знала, що цього разу все повториться, як в страшному сні, і з нашого параду танки теж підуть на війну. І що цю війну, як і ту, також вважатимуть за краще не називати війною.
Не знаю, може, це малодушність, але мені реально страшно дивитися в обличчя тим, хто завтра буде дивитися в обличчя смерті.
Не знаю, чи подивлюся я парад, але я прошу Бога про мир! І ще я мрію, (звичайно, утопія), що коли-небудь на Землі зникне вся зброя ! І не гинутимуть люди. Якщо, звичайно, людство не знищить себе раніше.
Миру нам усім. І довгого життя нашим хлопчикам.
Спостерігаю за цією словесною діареєю, яка несеться в соцмережах навколо проблеми створення академічних людей у профільній школі, і ніяк не можу зрозуміти, чому ті, від кого вона йде, не усвідомлюють елементарних речей. >>
Так, усі радіють кожному обміну. І всі вдячні за кожне врятоване життя. Але ця радість не скасовує відповідальності перед Героями оборони Маріуполя. >>
Наші пращури добре знали, що смерть це не кінець, а перехід. Душа, як пташка, вирушає у свій шлях, і важливо не тягнути її назад болем, а дати спокій, щоб вона знайшла дорогу до свого світу. >>
У Києві, у Національній філармонії України, відбувся щемкий концерт «Польовий і Польова» із проєкту «Звільнена музика», спрямованого на деколонізацію українського музичного простору та повернення імен і творів, які в радянські часи цілеспрямовано витісняли. >>
Командири усіх підрозділів поліції вже зараз повинні мати реальний бойовий досвід - бо інакше вони не можуть забезпечити правопорядок у країні, де значна частина населення має бойовий досвід і де ворожі терористичні акти - звичайний сценарій ймовірної небезпеки. >>
Ми багато говорили про роль молоді у творенні нашої держави, про той вибір, який кожен із нас робить щодня. Бо Україна сьогодні — це не лише про страшні виклики, це, перш за все, про нашу з вами можливість формувати власну, унікальну траєкторію розвитку. >>
